Дженні Герхардт - Драйзер Теодор
І мені так набагато спокійніше. Звичайно, було важко, але чи мало в житті важкого, мій дорогий. Вона замовкла.
— Ні,— сказав Лестер,— це було помилкою. З самого початку все йшло не так; але ти в цьому не винна. Прости мене. Я давно хотів тобі сказати це. Я дуже радий, що встиг.
— Не говори так, Лестер, прошу тебе,— почала благати Дженні.— Все гаразд. Тобі немає про що жалкувати. Ти стільки для мене зробив. Коли я подумаю...— голос у неї зірвався. Кохання й жаль душили її. Вона мовчки стиснула руку Лестера. їй пригадався будинок у Клівленді, який він купив для її рідних; і як дав притулок її батькові, і вся його турбота й ласка.
— Ну от, тепер я тобі все сказав, і мені легше. Ти хороша жінка, Дженні. Дякую, що ти прийшла до мене. Я тебе кохав. І зараз кохаю. Це я також хотів тобі сказати. Начебто й дивно, але крім тебе, я жодної жінки не кохав по-справжньому. Не треба нам було розлучатися.
У Дженні перехопило дихання. Цих слів — тільки цих слів — вона чекала довгі роки. Єдине, чого їй невиста-чало, — ось цього підтвердження їхньої близькості, якщо не фізичної, то духовної. Тепер життя буде для неї щастям. І смерть також. Ридання підступили їй до горла.
— Ах, Лестер!—скрикнула вона й потиснула йому РУку.
Він відповів їй кволим потиском. Деякий час вони обоє мовчали. Потім він знову заговорив:
— Ну, як твої сирітки?
— Діти чудові,— відповіла вона і почала докладно розповідати йому про своїх маленьких вихованців. Лестер слухав задоволений, її голос заспокоював його. Сама її присутність була йому відрадна. Коли вона підвелася, щоб іти, брови його від страждання ворухнулись.
— Йдеш, Дженні?
— Я можу залишитися тут, Лестер,— запропонувала вона.— Візьму собі номер. А місіс Свенсон повідомлю запискою, і все буде гаразд.
— Ні, навіщо ж,— сказав він, але вона зрозуміла, що потрібна йому, що він боїться залишитися сам.
І до його останньої години вона вже не виходила з готелю.
Розділ ЬХ/1
Кінець настав через чотири дні, протягом яких Дженні майже не відходила від ліжка хворого. Сестра була дуже задоволена, що в неї з'явилася зміна і що вона не сама. Лікар спробував протестувати. Але з Лестером важко було сперечатися.
— Мені вмирати, а не вам,— заявив він з похмурою іронією.— Вже дозвольте мені померти так, як мені подобається.
Уотсон тільки посміхнувся. Такої незламної мужності він ще не бачив.
Лестеру писали, довідувалися про його здоров'я по телефону, завозили карточки; замітки про його хворобу з'явилися в газетах. Роберт прочитав одну з них і вирішив поїхати до Чікаго. Прийшла Імоджін з чоловіком, 'їх на кілька хвилин впустили до Лестера після того, як Дженні пішла до себе в номер. Лестер майже весь час мовчав.
Сестра попередила, що з ним не можна багато розмовляти.
Пізніше він сказав Дженні:
— Імоджін дуже змінилася. — І більше нічого не додав.
Того вечора, коли Лестер помер, пароплав, яким поверталася на батьківщину м-с Кейн, був ще на такій відстані від Нью-Йорка, що тільки через три дні мав прибути туди. Останні дні Лестер все думав, що б його ще зробити для Дженні, але так нічого й не вирішив. Залишити їй ще грошей? Смислу немає, вони їй не потрібні. І саме тоді, коли він замислився над тим, де ж зараз Летті й коли вона зможе добратись сюди, в нього почалися жорстокі болі. Ще до того, як йому встигли зробити впорскування, настала смерть. Пізніше з'ясувалося, що помер він не від кишкового захворювання, а від крововиливу в мозок.
Дженні, стомлена тривогою й безсонними ночами, немов закам'яніла від горя. Лестер так довго володів її думками й почуттями, що тепер їй здавалося, наче закінчилося її власне життя. Вона кохала його так, як не могла б, мабуть, кохати нікого іншого, і він завжди вмів показати, що вона дорога йому. Горе Дженні не знаходило виходу в сльозах, вона відчувала тільки тупий біль, якесь заціпеніння скувало всі її почуття. Лестер — її Лестер — навіть в смерті здавався таким сильним. Обличчя було спокійне, але рішуче, задирливе, як раніше. М-с Кейн повідомила, що приїде в середу. Було вирішено почекати з похороном. Дженні дізналася від м-ра Уотсона, що тіло перевезуть до Цінціннаті і поховають там у фамільному склепі родини Пейс. Коли почали з'їжджатися родичі, Дженні поїхала до себе додому: тут їй більше нічого було робити.
Під час похоронних церемоній можна було побачити своєрідну ілюстрацію того, скільки ненормальностей є в нашому житті. М-с Кейн повідомили по телеграфу, що тіло Лестера буде перевезено з готелю в будинок Імо-джін. Нести труну повинні були Роберт, що прибув у Чікаго через кілька годин після смерті брата, Беррі Додж, чоловік Імоджін м-р Міджлі та ще троє не менш шановних джентльменів. Із Буффало приїхали Луїза і її чоловік, із Цінціннаті — Емі з чоловіком. В будинку було тісно від людей, що приходили попрощатися з небіжчиком,— хто з щирим бажанням, а хто заради пристойності. Оскільки Лестер і його рідні вважали себе католиками, для виконання похоронного обряду був запрошений католицький священик. Лестер лежав у парадній вітальні чужого йому дому, в головах і в ногах у нього горіли похоронні свічки, воскові пальці притримували на грудях срібне розп'яття. Він посміхнувся б, якби міг себе побачити. Але родина Кейн, що звикла зберігати умовності і свято додержувалася традиційних звичаїв, не бачила в цьому нічого неподобного. Духовенство, розуміється, було готове до послуг. Родина багата, всі її поважають, то які ж можуть бути розмови?
У середу прибула до Чікаго м-с Кейн. Горе її було безмежним,— так само, як і Дженні, вона щиро кохала Лестера. Пізно ввечері, коли в домі все затихло, вона спустилася у вітальню і довго стояла, схилившись над труною, вдивляючись в любиме обличчя, освітлене запаленими свічками. Сльози текли по її щоках,— вона пригадала, яка щаслива була з Лестером. "Бідний, милий Лестер! — прошепотіла вона. — Бідний мій герою!" — і погладила його холодні щоки й руки. їй не сказали, що він посилав за Дженні. Ніхто в родині Кейн не знав про це.
А тимчасом у маленькому будиночку на Південній околиці інша жінка в повній самотності зносила біль і муку неповоротної втрати. Всі ці роки в душі її вперто жевріла надія, що, може, коли-небудь вони знову з'єднаються. Правда, він повернувся до неї, повернувся перед самою смертю, але тепер знов пішов. Куди? Куди пішла мати, батько, куди пішла Веста? Дженні не сподівалася більше побачити Лестера; в газетах вона прочитала, що тіло його перевезли в будинок м-ра Міджлі; панахида мала відбутись в одній з найбагатших католицьких церков на Південній околиці — з церкві святого Михайла, прихожанами якої були Імоджін і її чоловік. А потім труну з тілом повезуть до Цінціннаті.
Це було для Дженні новим горем. їй так хотілося, щоб Лестера поховали в Чікаго,— вона могла б хоч зрідка ходити на його могилу. Але й цього її позбавили. Ніколи вона не була хазяйкою своєї долі. Завжди нею розпоряджалися інші. Цей похорон у Цінціннаті вона переживала як останню, остаточну розлуку з Лестером, ніби відстань могла щось змінити. Нарешті вона вирішила крадькома пробратися в церкву на заупокійну службу. В газеті було сказано, що служба почнеться о другій годині; о четвертій тіло перевезуть на вокзал; рідні супроводжуватимуть його до Цінціннаті. Дженні спала на думку нова ідея: вона може поїхати на вокзал.
Незадовго до того, як похоронний кортеж дійшов до церкви, туди увійшла через бокові двері жінка в чорному, під густою вуаллю, і скромно сіла осторонь в напівтемному кутку. Церква стояла порожня, неосвітлена, і Дженні охопила тривога: чи правильно вона запам'ятала годину й місце;' але сумнів її тривав недовго: над головою в неї пролунав розмірений похоронний дзвін. Потім з'явився служка в білому стихарі поверх чорного облачения; він пройшов до олтаря й почав запалювати свічки. На хорах почулися приглушені кроки — це півчі займали свої місця. Увійшли і розсілися на лавах якісь люди — може, знайомі, що не одержали особистого запрошення, може, випадкові перехожі, яких привабив дзвін.
Дженні здивовано сглядалася на всі боки. Вона ще ніколи не була в католицькій церкві. Напівтемрява, стрільчасті вікна з кольоровим склом, білий олтар, золоте полум'я свічок — все це справило на неї глибоке враження. Відчуття краси й таємниці, сум і туга за втраченим сповнювали її. Здавалося, перед нею саме життя у всій своїй туманній невиразності.
Дзвін все лунав і лунав, і ось з ризниці вийшла процесія хлопчиків. Попереду йшов найменший, чудовий хлопчисько років одинадцяти; він ніс сяючий срібний хрест. Інші йшли за ним парами. У кожного була в руках велика запалена свічка. За ними йшов священик у чорній, вкритій мереживом, сутані, і біля нього два служки. Процесія рушила через головний вихід на паперть. Минуло кілька хвилин, потім два хори, перекликаючись, заспівали латинською мовою скорбне моління про милосердя й спокій душевний.
З першими звуками двері церкви розчинилися. Знову з'явився срібний хрест, свічки, суворий священик, що на ходу проказував схвильовані слова молитви, а за ним — важка чорна труна з срібними ручками на плечах у розмірено крокуючих чоловіків. Дженні завмерла, мов невидима сила скувала всі її рухи. Нікого з цих чоловіків вона не знала. Вона жодного разу не бачила ані Роберта, ані м-ра Міджлі. Серед багатьох людей, які попарно йшли за труною, вона пізнала тільки трьох,— в давноминулі дні Лестер показав їх в театрі чи в ресторані. М-с Кейн ішла перша, спираючись на руку якогось чоловіка; за нею Уотсон, сумний, серйозний. Він швидко поглянув на всі боки, видно, шукаючи очима Дженні; але, не знайшовши її, знову направив свій погляд уперед. Дженні дивилась, дивилась, і серце в неї стискалося все болючіше. Цей урочистий обряд так близько стосувався її, а між тим як безкінечно далека вона всім цим людям.
Процесія наближалась до олтаря, і тут труну опустили на підлогу. На неї накинули біле покривало з чорним хрестом — емблемою страждання,— а навколо поставили високі свічки. З хорів долітали гармонійні співи, труну окропили святою водою, колихалося панікадило, і ті, що молилися, напівголосно повторювали слідом за священиком "Отче наш", а потім — молитву пресвятій діві. Дженні була здивована й приголомшена, але ні чудова церква, ні розкішний обряд не могли пом'якшити гостроту її горя, почуття непоправної втрати.
