Дженні Герхардт - Драйзер Теодор
Найголовніше — треба було якось пояснити все те, що сталося, Весті. Дівчинка вже багато що помічала й багато думала, і тепер у неї були свої сумніви й здогади. Веста пригадувала розмови про те, що, коли вона народилася, її мати не була одружена. В свій час вона бачила недільну газету з романтичною історією про Дженні і Лестера — цю газету їй показували в школі,— але вона була досить розумною, щоб нічого не сказати про це вдома: вона відчула, що це не сподобалося б матері. Зникнення Лестера безмежно здивувало її; проте за останні два-три роки вона переконалася, яка вразлива її мати і як легко зробити їй боляче. Тому вона утрималася від запитань. Дженні довелося самій розповісти дочці, що Лестер міг би позбутися свого багатства, коли б не залишив їх, оскільки Дженні була нижча від нього в суспільному становищі. Веста спокійно вислухала її, але запідозріла правду. 'її пройняв величезний жаль до матері і, бачачи, як та пригнічена, вона намагалася бути особливо бадьорою й веселою. Поїхати до закритої школи вона рішуче відмовилася і якомога більше часу проводила з Дженні. Вона вибирала найцікавіші книги, щоб читати їх уголос, упрошувала матір йти з нею до театру і грала їй на роялі, показувала їй свої малюнки й запитувала її думку. Подружившись з кількома дівчатками в чудовій сендвудській школі, вона приводила їх вечорами до себе, і котедж сповнювався гучним галасом. Дженні все більше цінила чудовий характер дівчинки і все більше прив'язувалася до неї. Лестер пішов, але зате в неї є Веста. Ось хто буде їй опорою на схилі літ.
Дженні знала, що їй треба буде пояснити своє становище сусідам і новим знайомим. Буває, що людині вдається прожити на самоті, не розповідаючи про своє минуле, але звичайно що-небудь та доводиться розповісти. Люди цікаві — особливо такі люди, як м'ясники й будочники,— і втекти від розпитів важко. Так було і з Дженні. Вона не могла сказати, що її чоловік помер,— адже Лестер міг повернутися. Довелось говорити, немовби вона сама від нього поїхала, щоб створити враження, ніби вона вільна дозволити чи не дозволити йому повернутись. Це було добре вигадано,— до неї почали ставитись із співчутливою цікавістю. А вона зажила тихим одноманітним життям, чекаючи невідомої розв'язки.
Скрашувала її існування любов Вести й казково чудова природа Сендвуда. Дженні невтомно милувалась озером, де з ранку до вечора снували швидкі човни, і мальовничими околицями містечка. У неї був шарабан і кінь — один з тих двох, на яких вони їздили, живучи в Хайд-Парку. З часом з'явилися й інші улюбленці, і серед них собака-коллі, яку Веста назвала "Щуром". Дженні привезла її з Чікаго щеням, а тепер це був чудовий сторожовий пес, розумний та ласкавий. Була в них і кішка, Джіммі Вудс,— Веста охрестила її так на честь знайомого хлопчика, на якого кішка, як вона казала, була дуже схожа. Був співучий дрізд, якого старанно охороняли від хижацьких наскоків Джіммі Вудса, і акваріум із золотими рибками. І життя в котеджі збігало спокійно й безтурботно, а бурхливі переживання й почуття були глибоко приховані від людського ока.
Спершу після свого від'їзду Лестер не писав Дженні; він цілком поринув у справи, зв'язані з його поверненням у комерційні сфери, а крім того, вважав, що не варто марно хвилювати Дженні листами, які за даних обставин однаково нічого б не важили. Він вирішив дати їй і собі перепочинок, з тим, щоб потім тверезо й спокійно написати про всі справи. Він мовчав місяць, а потім справді повідомив її листом, що був дуже зайнятий справами, що кілька разів виїжджав з Чікаго (це відповідало дійсності), а в майбутньому думає бувати там лише інколи. Він запитував про Весту, про те, як іде життя в Сендвуді. "Я, можливо, скоро побуваю у вас", писав він, але насправді він не мав такого наміру, і Дженні це одразу зрозуміла.
Минув ще місяць, і він знову написав, тепер уже зовсім коротенького листа. Відповідаючи йому перший раз, Дженні докладно розповідала, як вони живуть. Про свої почуття вона не прохопилася ані словом, але нагадала, що цілком задоволена і в Сендвуді їй дуже добре. Вона сподівається, що для нього все тепер складається якнайкраще, і від душі рада, що всі важкі питання, нарешті, вирішені. "Не думай, що я нещаслива,— писала вона,— це невірно. Я переконана, що ми зробили вірно, і не була б щаслива, коли б все було інакше. А ти будуй своє життя так, щоб тобі було якнайкраще. Ти достойний великого щастя, Лестер. Що б ти не зробив, як на мене, все буде добре. Я заздалегідь згодна". Вона думала про м-с Джералд, і Лестер це зрозумів, читаючи її листа, як зрозумів і те, скільки самопожертвування й мовчазних мук приховано за її великодушністю. Тільки це й примусило його так довго вагатися, перш ніж зробити рішучий крок.
Як безмежно далекі одно від одного написане слово й таємна думка! Після шести місяців Лестер майже перестав писати, після восьми — їхнє листування остаточно припинилося.
Одного ранку, продивляючись газету, Дженні побачила у відділі світської хроніки таку замітку: "У вівторок, в своєму домі на бульварі Дрексел № 4044, м-с Мальколм Джералд оголосила близьким друзям, які зібралися в неї, про свої заручини з Лестером Кейном, молодшим сином нині покійного Арчібалда Кейна з Цін-ціннаті. Весілля відбудеться в квітні".
Газета випала в неї з рук. Декілька хвилин вона сиділа непорушно, дивлячись в одну точку. "Невже це можливо?—думала вона. — Невже це сталося?" Вона знала, що так буде, і все ж... все ж надіялася. На що вона надіялася, чому? Хіба вона не сама наполягала, щоб він пішов від неї? Хіба не сама дала йому зрозуміти, що так буде краще? І от це сталося. Що ж їй тепер робити? Залишитися тут, жити на його гроші? Ні, тільки не це! А між тим Лестер дав у цілковите її розпорядження великі кошти. В банку на Ла-Саль-стріт зберігалося на сімдесят п'ять тисяч доларів залізничних акцій, щорічний прибуток з яких — чотири з половиною тисячі — виплачувався безпосередньо їй. Чи могла вона відмовитися від цих грошей? Адже треба було думати про Весту.
Дженні почувала себе враженою до глибини душі, але одразу ж зрозуміла, що сердитись було б нерозумно. Життя завжди обходилося з нею жорстоко. Напевно, так буде до кінця. Ну, спробує вона жити самостійно, сама заробляти собі на хліб, а яке це мати іе значення для Лестера? Для м-с Джералд? Вона, Дженні, замкнута в чотирьох стінах в цьому маленькому м стечку, непомітна, самотня, а він там, у широкому світі, живе повним життям, насолоджується волею. Недобре це, несправедливо. Але навіщо плакати? Навіщо?
І очі її були сухі, але душа сходила сльозами. Вона повільно встала, сховала газету на дно чемодана й замкнула чемодан на ключ.
Розділ ЬVIII
Тепер, коли його заручини з м-с Джералд стали здійсненим фактом, Лестеру вже не так важко було примиритися з новим становищем речей. Так, без сумніву, все на краще. Він глибоко співчував Дженні. М-с Джералд також їй співчувала, але втішалася думкою, що так буде краще й для Лестера, і для цієї бідної жінки. Він буде набагато щасливіший, це вже зараз видно. А Дженні згодом зрозуміє, що зробила розумно й самовіддано, і черпатиме радість від свідомості власної великодушності. Сама ж м-с Джералд, яка ніколи не мала ніжних почуттів до свого покійного чоловіка, була на сьомому небі: нарешті, хоч і з деяким запізненням, збулися її дівочі мрії! Нічого кращого від життя з Лестером вона не могла собі уявити. Куди вони тільки не поїдуть, чого тільки не побачать! Наступної зими вона, новоспечена м-с Лестер Кейн, покаже всьому місту, які бувають бали й прийоми! А Японія... просто дух захоплює, так це буде чудово.
Лестер написав Дженні про майбутнє своє одруження. Він не дає їй ніяких пояснень, вони були б зайві. Він вважає, що йому слід одружитися з м-с Джералд. І що їй, Дженні, слід про це знати. Він сподівається, що вона здорова. Вона повинна завжди пам'ятати, що він приймае її долю близько до серця. Він з усіх сил намагатиметься зробити її життя найприємнішим і найлегшим. Нехай не згадує його лихом і передасть від нього привіт Весті. її треба віддати до найкращої середньої школи.
Дженні дуже добре розуміла, як стоїть справа. Вона знала, що Лестера тягнуло до м-с Джералд з того самого часу, як вони зустрілися в Лондоні, в готелі "Карлтон". Ця жінка довго ловила його. Тепер вона його добилася! Все гаразд. Нехай буде щасливий. Дженні так і відповіла в листі, додавши, що об'яву про заручини бачила в газеті. Одержавши її листа, Лестер замислився; між рядків він прочитав багато більше, ніж вона написала. Навіть зараз він дивувався твердому її духу. Незважаючи на всі образи, яких він завдав їй і ще збирався завдати, він знав, що його почуття до Дженні не зовсім згасло. Вона благородна, чарівна жінка. Якби обставини склалися інакше, він не готувався б тепер до одруження з м-с Джералд. І все-таки він одружився з нею.
Одруження відбулося п'ятнадцятого квітня в домі у м-с Джералд; вінчав їх католицький священик. Лестер аж ніяк не був зразковим сином церкви. Він був невіруючим, але вирішив, що коли він вихований в лоні церкви, то немає рації відмовлятися від церковного шлюбу. Зібралося чоловік з п'ятдесят гостей — всі близькі друзі. Обряд пройшов без найменшої запинки. Молодих оглушили поздоровленнями, засипали пригорщами рису й конфетті. Гості ще бенкетували, коли Лестер і Летті непомітно вийшли з дому через боковий під'їзд, де їх чекала карета. Через чверть години весела погоня помчала слідом за ними до вокзалу залізниці Чікаго—Рок-Айленд—Сан-Франціоко. Але коли проводжаючі прибули, щаслива пара вже сиділа в своєму купе. Знову сміх, жваві вигуки, шампанське, і ось, нарешті, поїзд рушив,— молоді поїхали.
— Отже, ти мене домоглася,— весело сказав Лестер, садовлячи Летті поруч з собою.— Ну, й що?
— Ось що!—вигукнула вона й, міцно обійнявши його, палко розцілувала.
Через чотири дні вони були на березі Тихого океану, ще через два вже мчали найшвидшим пароплавом до країни мікадо.
А Дженні залишилася сама зі своїм горем. Дізнавшись, що Лестер одружується в квітні, вона почала уважно продивлятися газета, шукаючи додаткового повідомлення. Нарешті вона прочитала, що весілля відбудеться опівдні п'ятнадцятого квітня, в домі м-с Джералд.
