Українська література » Зарубіжна література » Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Читаємо онлайн Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Я не хочу зачіпати старого — ти, "я бачу, посміхаєшся,— але чому не висловити тобі моїх думок? У минулому я був надто честолюбним. І саме в той час, коли помер батько, я носився з планами створення Каретного тресту й боявся, що ти їх не схвалиш. З того часу я часто думав, що повівся з тобою недобре, але справа вже була зроблена. Детально розбиратися в цій старій історії тобі навряд чи буде цікаво. Але те, з чого я сьогодні почав...

— Могло б служити деякою компенсацією,—спокійно закінчив Лестер.

— Ну, не зовсім так, Лестер... Хоч, мабуть, на це схоже. Я розумію, що тепер такі речі не мають для тебе великого значення. Я розумію, що важливіше було б вжити якихсь заходів тоді, а не зараз. Але все ж я щиро думав зацікавити тебе своєю пропозицією. Я думав, вона буде початком. Скажу по щирості, я хотів, щоб це був перший крок до нашого примирення. Адже ми, як не є, брати.

— Так,— сказав Лестер,— ми брати.

Він думав про те, скільки іронії в цих словах. Чи багато братерські почуття допомогли йому в минулому? По суті, не хто інший, як Роберт, штовхнув його на шлюб з м-с Джералд; хоч і найбільше страждань від цього зазнала Дженні, Лестер до цього часу на нього досадував. Правда, Роберт не позбавив його четвертої частини батьківської спадщини, але проте й'не допоміг одержати її, а тепер уявляє, що своєю пропозицією одразу полагодить справу. Не гаразд це. І нерозумно. І взагалі—дивна річ життя!

— Ні, Роберт,— сказав він, нарешті, твердо й рішуче.—Я розумію твої мотиви. Але не бачу, навіщо це мені. Випадок трапився тобі, ти з нього й користуйся. А я не хочу. Якщо ти купиш ці акції, я згоден на всі заходи, які ти вважатимеш за потрібне провести. Я тепер досить багатий. Що було, те було. Я не відмовляюсь час від часу зустрічатися й розмовляти з тобою. А це ж все, що тобі потрібно. Комбінація, яку ти мені пропонуєш,— просто кажучи, штукатурка для того, щоб замастити стару тріщину. Тобі потрібна моя прихильність — будь ласка. Я не маю зла до тебе. Я не збираюся тобі шкодити.

Роберт подивився на брата й посміхнувся. Як би він не образив Лестера в минулому, як би не був ображений ним зараз, все ж це — чудова людина.

— Може бути, твоя правда, Лестер,— сказав він.— Але мусиш знати, що мною керували не дрібні міркування. Мені справді хотілося помиритися з тобою. Більше я до цього не повертатимусь. Ти ближчого часу до Цінціннаті не збираєшся?

— Та начебто ні,— відповів Лестер.

— А я хотів запропонувати тобі зупинитися в нас. Приїжджай з дружиною. Згадаємо молодість.

Лестер невесело посміхнувся.

— Що ж, з задоволенням,— сказав він ввічливо, а сам подумав, що за часів Дженні не діждався б такого запрошення. Ніщо не примусило б його рідних поставитися до неї по-людському. "А втім, вони, може бути, й не винні,— подумав він.— Бог з ними".

Брати поговорили ще трохи. Потім Лестер згадав, що в нього призначена одна ділова зустріч, і поглянув на годинник.

— Мені скоро доведеться тебе залишити,— сказав він.

— Та й мені час,— погодився Роберт. Вони встали.

— Як би там не було,— додав старший брат, спускаючись сходами,— я сподіваюсь, що надалі ми будемо не зовсім чужими один одному.

— Безперечно,— сказав Лестер.— Час від часу будемо зустрічатись.

Вони потиснули один одному руки й розійшлися цілком дружньо. Дивлячись вслід Лестеру, що швидко віддалявся, Роберт переживав невиразне почуття розкаяння й невиконаного обов'язку. Лестер — не рядова людина. Чому ж завжди, навіть до появи Дженні, поміж них стояла якась стіна? Потім Роберт пригадав свої давні думки про "темні угоди". Так, ось чого невистачає Лестеру,— в ньому немає підступності, він не здатний на жорстокість. Ах ти, чорт забери!

А Лестер думав про брата з роздратуванням, але без ворожого почуття. Не такий уже він поганий — не гірше від багатьох і багатьох інших. Навіщо засуджувати його? Ще невідомо, як він сам зробив би на місці Роберта. Роберт купається в грошах. Він також. Тепер йому зрозуміло, як усе трапилось,— чому він став жертвою, чому управління величезним батьківським багатством було довірено Роберту. "Таке життя,— думав він.— Чи не однаково? У мене є на що існувати. Так про що ж іще турбуватись?"

Розділ ЬХІ

За якимись стародавніми підрахунками, або, вірніше, відповідно до освяченої віками біблійської формули, людині приділено для життя сімдесят років. Формула ця, що без кінця повторюється з роду в рід, так міцно вкорінилася в свідомість людей, що приймається як незаперечна істина. Насправді ж людина, яка вважає себе за смертну, органічно здатна прожити в п'ять разів більше, і життя її й справді було б набагато довшим, коли б тільки вона знала, що живе не тіло, а дух, що вік її — це ілюзія і що смерті немає. Проте думку, що вкорінилася віками — плід невідомо яких матеріалістичних гіпотез — надзвичайно важко витравити з свідомості, і кожного дня люди помирають, неначе скоряючись цій, з покорою й страхом прийнятій ними, математичній формулі.

Вірив у цю формулу й Лестер. йому перевалило за п'ятдесят. Він вважав, що жити йому залишилося щонайбільше двадцять років, а може, й менше. Ну що ж, він прожив життя, якому можна позаздрити. Скаржитись нема на що. Якщо смерть прийде, він готовий до неї. Він зустріне її без скарг, без боротьби. Адже життя, в більшості своїх проявів, всього-навсього дурна комедія.

Куди не поглянь — тільки ілюзії, це не важко довести. А може, 'життя взагалі — тільки ілюзія? У всякому разі, воно дуже схоже на сон, часом — на поганий сон. Що підтримує в ньому день у день свідомість реальності життя? Очевидно, спілкування з людьми: засідання правлінь, обговорення всіляких планів з окремими особами й організаціями, світські прийоми дружини. Летті обожнювала його й називала своїм мудрим старим філософом. Так само, як і Дженні, вона захоплювалася його непорушною твердістю, коли він стикався з усілякими труднощами. Здавалося, ні удари, ані посмішки долі неспроможні були розхвилювати Лестера або вивести його з рівноваги. Він не хотів лякатись. Не бажав відступати від своїх переконань, симпатій і антипатій, і його доводилося відривати від них силою, що не завжди вдавалося. Він бажав, за власним виразом, одного: "дивитися фактам у вічі" й боротися. Примусити його боротися було не важко, але ця боротьба виявлялася у впертому опорі. Він опирався всім спробам силоміць зштовхнути його в воду. Навіть якщо нарешті його все ж зштовхували, він однаково вважав за потрібне опиратись.

його запити завжди були переважно матеріального порядку, він хотів тільки земних благ і погоджувався тільки на найкраще. Варто було внутрішнім оздобам у його домі хоч трохи зблякнути, як він вимагав, щоб гардини були зірвані, меблі продані і весь будинок оздоблений заново. Під час його мандрівок гроші повинні були прокладати й розчищати йому шлях. Він не терпів суперечок, непотрібних розмов, "дурних балачок", як він сам називав це. З ним належало або провадити розмову на теми, які його цікавили, або не говорити зовсім. Летті чудово розуміла його. Вона жартівливо плескала його по щоці або брала обома руками за голову й запевняла, що він—ведмідь, але дуже симпатичний і милий ведмідь.

— Так, так, знаю,— бурчав він.— Я тварина. А ти, слід думати, безплотне відображення ангельської суті.

— Ну, годі, замовкни,— говорила вона, бо він, хоч і без злісного наміру, робив їй іноді дуже боляче. Тоді Лестер поспішав утішити її ласкою, він добре знав, що вона, незважаючи на всю свою енергію й самостійність,

залежить від нього. А їй завжди було зрозуміло, що вів може обійтися й без неї. Жаліючи її, він намагався це приховувати, удавав, що вона йому необхідна, але "він не міг обдурити ні її, ні себе. Летті ж справді чіплялася за нього всіма силами. Так важливо, коли в нашому мінливому нестійкому світі поруч з тобою є така певна й постійна величина, як ця мужня людина. Почуваєш себе, як біля привітної лампи в темній кімнаті або біля вогнища, що палає на холодній вулиці. Лестер нічого не боїться. Він упевнений, що вміє жити й зуміє померти.

Такий темперамент, природно, повинен був виявлятися на кожному кроці і з будь-якого приводу. Тепер, коли Лестер привів до ладу свої фінансові справи й міцно тримав у руках всі нитки, коли більша частина його багатства була вкладена в акції найкрупніших компаній, директорам яких не було іншого діла, як тільки санкціонувати ініціативу своїх честолюбних адміністраторів — у нього залишалося досить вільного часу. Він багато їздив з Летті на модні курорти Європи й Америки. Він полюбив азартні гри,— йому подобалося робити великі ставки, рискуючи все втратити, якщо вчасно не зупиниться колесо або не туди покотиться гулька; він ще більше став полюбляти вино—не як п'яниця, а як людина, що любить пожити собі на втіху й добре провести час з друзями. Пив він або нерозведене віскі, або найкращі сорти вин — шампанське, іскристе бургонське, дорогі білі вина, що веселять душу. Він міг пити багато і відповідно їв. Все, що з'являлося в нього на столі,— закуски, супи, риба, печеня, дичина,— повинно було бути першосортним, і він давно вже прийшов до висновку, що є рація тримати тільки найдорожчого повара. Вони розшукали й найняли старого француза, Луї Бердо, який колись служив поваром у мільйонера-мануфактурника. Лестер платив йому сто доларів на тиждень, а коли хто цього не розумів і допитувався, відповідав, що життя дається нам Тільки раз.

Пройнявшись такими поглядами, Лестер був безсилий щось змінити, щось виправити; всупереч його волі все прямувало до невідомої йому мети. Коли б він одружився з Дженні й одержував порівняно скромний прибуток у десять тисяч на рік, він однаково не відмовився б від цих поглядів. Він жив би так само безвільно, задовольняючись товариством двох-трьох приятелів, що говори-

ла

ли б одною з ним мовою і бачили б у ньому те, чим він був,— доброго хлопця, і Дженні, мабуть, жилося б з ним не набагато краще, ніж без нього.

Однією з важливих подій у житті Кейнів був їх переїзд до Нью-Йорка. Серед близьких друзів м-с Кейн було кілька розумних жінок — представниць чотирьохсот кращих родин Нової Англії; вони ж і умовили її перебратися до Нью-Йорка. Вирішивши це, вона взяла будинок на Сімдесят восьмій вулиці, поблизу Медісон авеню, обставила кожну кімнату в стилі певної історичної епохи і вперше завела цілий штат ліврейних лакеїв, зовсім на англійський лад.

Відгуки про книгу Дженні Герхардт - Драйзер Теодор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: