Дженні Герхардт - Драйзер Теодор
Чому? Одному богу відомо. Взяти хоча б його, Лестера Кейна. Він обдарований неабияким розумом і деякими талантами, він одержав у спадщину якусь міру багатства, якого він, коли вдуматися, нічим не заслужив,— просто йому пощастило... Але •оскільки він використовує це багатство так само розумно, практично й творчо, як це зробила б на його місці кожна інша людина, не можна сказати, що для інших воно було б більш заслуженим. Він міг би народитися в бідності, і тоді був би задоволений життям не більше й не менше, ніж будь-який інший бідняк. Навіщо скаржитися, турбуватися, робити догадки? Що б він не робив, життя буде неухильно посуватися вперед, скоряючись своїм власним законам. В цьому він переконаний. Так навіщо хвилюватися? Абсолютно ні до чого. Інколи Лестеру здавалося, що з таким самим успіхом він міг би й зовсім не з'являтися на світ. Діти — "нам з неба послана радість", як сказав поет — аж ніяк не були в його очах чимсь обов'язковим або бажаним. І цей його погляд цілком поділяла м-с Кейн.
У Дженні, що, як і раніше, жила на Південній околиці зі своєю приймачкою, також не склалося ніякої чіткої уяви про смисл життя. На відміну від Лестера і м-с Кейн, вона не вміла мислити аналітично. Вона чого тільки не бачила в житті, багато вистраждала, дещо прочитала, без вибору й без системи. В спеціальних галузях знання вона не розбиралася зовсім. Історія, фізика, хімія, ботаніка, геологія й соціологія—все це було для неї темним лісом, зовсім не тим, що для Летті й Лестера. Замість знань у неї було невиразне відчуття, що світ упоряджений недобре й нетривко. Люди народжуються й помирають. Одні вважають, що світ був створений шість тисяч років тому; інші — що він існує вже багато мільйонів років. І що приховується за всім цим — сліпий випадок чи якась спрямовуюча свідомість, якийсь бог? Що-не-будь, очевидно, повинно бути, думалося Дженні,— якась найвища сила створила всю красу, що оточує нас,— квіти, траву, дерева, зірки. Природа така чудова! Ця думка підтримувала Дженні, яка часто й подовгу втішалася нею в своїй самотності.
Дженні з дитинства була працьовита. Вона ніколи не сиділа склавши руки, але робота не заважала їй думати. За останні роки вона поповніла, хоч і не над міру; вигляд вона мала імпозантний і благообразний, на обличчі ані зморшки, незважаючи на пережиті турботи й горе. В її чудовому каштановому волоссі вже з'явилася сивинка. Погляд блакитних очей проникав у саму душу. Сусіди говорили про неї як про жінку лагідну, добру й гостинну. Про минуле її нічого не було відомо, крім того, що вона приїхала з Сендвуда, а раніше жила в Клівленді. Вона дуже скупо говорила про себе.
Дженні вміла добре й з любов/ю доглядати за хворими, один час вона думала, що, коли повчиться, працюватиме доглядальницею або сестрою-жалібницею. Але від цієї думки їй довелося відмовитись — вона дізналася, що на таку роботу беруть тільки молодих жінок. Думала вона й про те, щоб вступити до якого-небудь благодійного товариства. Проте їй була незрозуміла нова теорія, що входила тоді в моду, згідно з якою людей слід учити виходити з скрутного становища тільки власними силами. Дженні здавалося, що коли бідняк просить допомогу, йому треба допомогти, не обмірковуючи того, наскільки він цього заслуговує; ось чому у всіх установах, де вона боязко наводила довідки, Дженні зустрічала холодну байдужість, якщо не пряме відмовлення. Нарешті вона вирішила всиновити ще одну дитину, щоб Роза зростала не сама. її другим приймаком був чотирирічний хлопчик Генрі, який одержав прізвище Стовер. Як і раніше, банк регулярно сплачував Дженні її прибуток, тож вона була цілком забезпечена. Ні до торгівлі, ні до спекуляції в неї не було нахилу. їй куди більше подобалося вирощувати дітей, доглядати квіти й вести хазяйство.
Одним з побічних наслідків розриву між Дженні й Лестером була зустріч братів вперше після читання батьківської духівниці. Роберт часто згадував про Лестера і з цікавістю стежив за його успіхами. Звістка про одруження Лестера принесла йому справжнє задоволення,— він завжди вважав, що м-с Джералд — ідеальна дружина для його брата. З цілого ряду ознак Роберт зрозумів, що посмертні розпорядження батька, а також його власні спроби захопити в свої руки "Компанію Кейн" аж ніяк не сприяли доброму ставленню до нього Лестера. Проте йому здавалося, що їхні погляди, особливо в ділових питаннях у цій галузі, не так уже й різняться. Зараз Лестер процвітає. Він може дозволити собі великодушний жест, може піти на мирову. Адже Роберт, не шкодуючи сил, намагався свого часу навчити розуму брата, й керували ним найкращі поривання. Якби вони були друзями, працювали заодно,— перед ними відкрилися б ще ширші можливості збагачення. Роберт усе частіше думав над тим, чи не спокусить Лестера така перспектива.
Одного разу, коли Роберт гостював у Чікаго, він навмисно попросив знайомих, з якими їхав у колясці, завернути на набережну, йому хотілося на власні очі побачити розкішний особняк Кейнів, про який він стільки чув.
І раптом на нього війнуло атмосферою батьківського будинку: Лестер, купивши цей особняк, прибудував до нього збоку зимовий сад, який був у них в Цінціннаті. Того вечора Роберт написав Лестеру запрошення пообідати з ним у "Юніон-клубі". Він писав, що пробуде в місті не більше як два-три дні і хотів би побачитись з братом. Він, звичайно, пам'ятав, що між ними колись виникли незлагоди, але йому хотілося б разом обміркувати одну справу. Чи не приїде Лестер хоч би в четвер?
Одержавши цього листа, Лестер насупив брови й одразу став похмурим. У душі він все ще страждав від удару, якого йому завдав батько; його досі пересмикувало, коли він пригадував, як безцеремонно відмахнувся від нього Роберт. Правда, Роберту було з-за чого клопотати — зараз це вже зрозуміло. Але, як-не-як, Лестер йому брат, і коли б він сам був у той час на місці Роберта, він, треба сподіватися, не зробив би так підло. А тепер Роберту навіщось знадобилося бачити його.
Спочатку Лестер вирішив зовсім не відповідати. Потім вирішив написати Роберту, що не може з ним зустрітись. Але його охопила цікавість, що ж братові потрібно, яку комбінацію він вигадав. І Лестер ще раз передумав. Так, вони зустрінуться; шкоди від цього не буде. Правда, і доброго нічого не вийде. Вони, можливо, пообіцяють один одному забути старе, але слова так і залишаться словами. Минулого не повернеш. Не можна розбиту чашку зробити цілою. Можна тільки склеїти її й назвати цілою, але цілою вона від цього не стане. Він написав братові, що приїде.
У четвер вранці Роберт подзвонив йому з "Аудіто-ріума" і нагадав про наступне побачення. Лестер жадібно прислухався до звуків його голосу. "Так, так, я пам'ятаю", сказав він. Опівдні він поїхав до ділової частини міста, і тут, у вишуканому "Юніон-клубі", брати зустрілися й оглянули один одного. Роберт за цей час схуд, волосся в нього трохи посивіло. Погляд залишився твердим і пронизливим, але біля очей з'явилися зморшки. Рухи в нього були швидкі, енергійні. В Лестері одразу почувалася людина зовсім іншого складу — міцна, грубувата, флегматична. В ті дні багато хто знаходив його-трохи жорстким. Блакитні очі Роберта анітрохи не примусили його зніяковіти, не справили на нього жодного впливу. Він бачив брата наскрізь, бо вмів і спостерігати, і робити висновки. А Роберту було важко визначити, в чому саме Лестер змінився за ці роки. Він поповнів, але чомусь не сивіє, у нього такий самий колір обличчя, і взагалі він справляє враження людини, готової прийняти життя таким, яким воно є. Роберт неспокійно зіщулився від його гострого погляду,— було очевидно, що Лестер цілком зберіг і мужність, і ясний розум, які завжди були притаманні йому.
— Мені дуже хотілося з тобою побачитись, Лестер,— почав Роберт, після того як вони, за старою звичкою, міцно потиснули один одному руки.— Ми давно не зустрічалися — майже вісім років.
— Так, біля того,— відповів Лестер.— Ну, як твої справи?
— Все по-старому. А ти чудово виглядаєш.
— Я ніколи не хворію,— сказав Лестер,— хіба що нежить схоплю. А так, щоб лежати в ліжку,— і не пригадую. Як дружина?
— Дякую, жива й здорова.
— А діти?
— Ральфа й Береніс ми майже не бачимо, в них у кожного своя родина, а інші поки що дома. Сподіваюсь, твоя дружина також у доброму здоров'ї,— додав він нерішуче, відчуваючи, що ступає на слизький грунт.
Лестер спокійно подивився на нього.
— Так,— відповів він.— Здоров'я в неї чудове. І зараз вона ні на що не скаржиться.
Вони ще поговорили про те, про се; Лестер довідався про справи тресту, запитав, як живуть сестри, щиро признавшись, що зовсім нічого про них не знає. Роберт розповів про всіх потроху і, нарешті, приступив до справи.
— А поговорити я хотів з тобою ось про що,— сказав він. — Мене цікавить "Західна Тигельна компанія". Я знаю, що ти особисто не входиш до складу її директорів, тебе заступає твій повірений Уотсон,— дуже, до речі сказати, тямуща людина. Так от, керівництво компанією' поставлено кепсько, це нам усім відомо. Для того, щоб одержувати належні прибутки, нам треба мати на чолі людину практичну й досвідчену. До цього часу я завжди діяв разом з Уотсоном, бо вважав його пропозиції цілком вдалими. Він, як і я, думає, що багато що треба змінити. Зараз виявилась можливість купити сімдесят акцій, якими володіє вдова Россітера. Разом з твоєю й моєю частиною це склало б контрольний пакет. Я б дуже хотів, щоб саме ти купив ці сімдесят акцій, хоч з таким самим успіхом я можу взяти їх і на своє ім'я — тільки б зберегти їх за нами. Тоді ти зробиш президентом, кого захочеш, а далі все піде як по маслу.
Лестер посміхнувся. Пропозиція була спокуслива. Він уже знав від Уотсона, що в справах цієї компанії Роберт тримає його бік, і давно догадувався про намір брата піти на мирову. Так ось вона — оливкова гілка у вигляді контролю над компанією з півторамільйонним капіталом!
— Це дуже мило з твого боку,— сказав він серйозно.— Справді ж, щедрий дарунок. Що це тобі спало "а думку?
— Що ж, Лестер, я скажу тобі правду,— відповів Роберт,— мені всі ці роки не давала спокою історія з духівницею, те, що ти втратив посаду секретаря-скарбника, і інші непорозуміння.
