Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

І безпричинна квапливість та тривога охопила війська. Усі кинулися вперед до мосту, на міст, у броди

1 в човни. Кутузов звелів обвезти його околишніми вулицями на той бік Москви.

На десяту годину ранку 2 вересня в Дорогомиловському передмісті залишались на просторі лише війська ар'єргарду. Армія була вже по той бік Москви і за Москвою.

Цього самого дня, о десятій годині ранку 2 вересня, Наполеон стояв між своїми військами на Поклонній горі й дивився на видовище, що відкривалося перед ним. Починаючи з 26 серпня.і до

2 вересня, від Бородінського бою і до вступу ворога в Москву, всі дні цього тривожного, цього пам'ятного тижня стояла та незвичайна, завжди дивна для людей осіння погода, коли низьке сонце гріє гарячіше, ніж весною, коли все блищить у рідкому, чистому повітрі так, що очі ріже, коли груди міцнішають і свіжішають, вдихаючи осіннє пахуче повітря, коли навіть ночі бувають теплі і коли в темних теплих ночах цих з неба безперестанку, лякаючи і радуючи, сипляться золоті зорі.

2 вересня о десятій годині ранку була така погода. Блиск ранку був чарівний. Москва з Поклонної гори розстилалася просторо зі своєю рікою, зі своїми садами та церквами, і, здавалося, жила своїм життям і трепетала, як зорями, своїми банями в сонячному промінні.

Споглядаючи чудне місто з небаченими формами незвичайної архітектури, Наполеон почував ту трохи заздру і неспокійну цікавість, що її почувають люди, споглядаючи форми чужого життя, яке не знає про них. Очевидно, місто це жило всіма силами свого життя. По тих невизначних ознаках, по яких на далекій відстані безпомилково відрізняється живе тіло від мертвого, Наполеон з Поклонної гори бачив трепет життя в місті і почував ніби дихання цього великого і красивого тіла.

Кожен росіянин, дивлячись на Москву, почуває, що вона мати; кожен чужоземець, дивлячись на неї і не знаючи її материнського значення, повинен почувати женствений характер цього міста, 1 Наполеон почував його.

— Cette ville asiatique aux innombrables églises, Moscou la sainte. La voilá done enfin, cette fameuse ville! II était temps1,— сказав Наполеон і, злізши з коня, звелів розкласти перед собою план цієї Moscou і підкликав перекладача Lelorme d'Ideville. "Une ville oceupée par l'ennemi ressemble á une filie qui á perdu son honneur"2,— думав він (як він і казав це Тучкову в Смоленську). І з цього погляду він вперше в житті дивився на східну красуню, що лежала перед ним. Йому чудно було самому, що, нарешті, здійснилось його давнє, здавалось, нездійсненне бажання. В ясному вранішньому сяйві він дивився то на місто, то на план, перевіряючи подробиці цього міста, і впевненість владання хвилювала і жахала його.

"Але хіба могло бути інакше? — подумав він.— Ось вона, ця столиця; вона лежить біля моїх ніг, чекаючи на долю свою. Де тепер Олександр і що думає він? Чудне, красиве, величне місто! І чудна й велична ця хвилина! В якому світлі постаю я перед ними! —думав він про свої війська.— Ось вона, нагорода для всіх цих маловірних,— думав він, оглядаючись на почет і на війська, що підходили і шикувалися.— Одно моє слово, один порух моєї руки, і загинула ця стародавня столиця des Czars3. Mais та clé-

1 — Це азіатське місто з незчисленними церквами, Москва, свята їх Москва! Ось, нарешті, це славнозвісне місто! Пора,

2 "Місто, захоплене ворогом, схоже на дівчину, що втратила невинність", 8 царів.

menee est toujours prompte à descendre sur les vaincus1.' Я повинен бути великодушним і істинно великим... Та ні, це неправда, що я в Москбі,— раптом спадало йому на думку.— А втім, ось вона лежить біля моїх ніг, грає і мерехтить золотими банями і хрестами в сонячному промінні. Але я її помилую. На древніх пам'ятниках варварства та деспотизму я напишу великі слова справедливості і милосердя... Олександр найболючіше відчує саме це, я знаю його. (Наполеону здавалося, що головне значення цих подій полягало в особистій боротьбі його з Олександром.) З висот Кремля,— так, це Кремль, так,— я дам їм закони справедливості, я покажу їм значення справжньої цивілізації, я змушу покоління бояр з любов'ю згадувати ім'я свого завойовника. Я скажу депутації, що я не хотів і не хочу війни; що я провадив війну лише з несправедливою політикою їхнього двору, що я люблю і поважаю Олександра і що прийму умови миру в Москві, гідні мене і моїх народів. Я не хочу скористатися з воєнного щастя для приниження шановного государя. Бояри,— скажу я їм,— я не хочу війни, я хочу миру та благоденства всіх моїх підданих. Зрештою, я знаю, що присутність їхня дасть мені натхнення і я скажу їм, як я завжди говорю: ясно, урочисто і велико. Але невже це правда, що я в Москві? Так, ось вона!"

— Qu'on m'amène les boyards2, — звернувся він до почту. Генерал з блискучим почтом зараз же помчав по бояр.

Минуло дві години. Наполеон поснідав і знову стояв на тому ж місці, на Поклонній горі, чекаючи на депутацію. Промова його до бояр уже ясно склалася в його уяві. Промова ця була сповнена гідності і тієї величі, яку розумів Наполеон.

Той тон великодушності, в якому збирався діяти в Москві Наполеон, захопив його самого. Він в уяві своїй призначав дні réunion dans le palais des Czars3, де мали сходитися російські вельможі з вельможами французького імператора. Він призначав у думці губернатора, такого, який зумів би привернути до себе населення. Почувши про те, що в Москві багато богаділень та шпиталів, він у думці своїй вирішував, що до всіх цих закладів виявлятиме велику ласку. Він думав, що, як у Африці треба було в мечеті сидіти в бурнусі, так у Москві треба бути милостивим, як царі. І, щоб остаточно зворушити серця росіян, він, як і кожен француз, який не може собі уявити нічого чутливого без згадування про та chère, та tendre, та pauvre mère*, вирішив, що на всіх цих закладах він звелить написати великими буквами: Etablissement dédié à ma chère Mère. Ні, просто: Maison de ma Mère5,— вирішив він сам з собою.—"Але невже я в Москві? так,

1 Але я завжди ладен виявити милосердя до переможених.

2 — Приведіть бояр,

3 зібрання в палаці царів,

4 мою любу, ніжну, бідолашну матір,

5 Заклад, присвячений моїй любій матері. Дім моєї матері,

ось вона передо мною. Та чому ж так довго не прибуває депутація міста?" — думав він.

Тимчасом у задніх групах імператорового почту пошепки відбувалася схвильована нарада між його генералами та маршалами. Послані за депутацією повернулись із звісткою, що Москва пуста, що всі виїхали і вийшли з неї. Обличчя учасників наради були бліді і схвильовані. Не те, що Москву покинуло населення (хоч якою важливою здавалась ця подія), лякало їх, а те, яким чином повідомити про це імператора, яким чином, не ставлячи його величність у те страшне становище, що французи називають ridicule1, повідомити його, що еін даремно чекав бояр так довго, що є юрми п'яних, але нікого більше. Одні говорили, що треба було за всяку ціну зібрати хоч будь-яку депутацію, інші заперечували цю думку і твердили, що треба, обережно й розумно підготувавши імператора, сказати йому правду.

— Il faudra le lui dire tout de même...2 — говорили пани з почту. — Mais, messieurs...3 — Становище ' було тим скрутніше, що імператор, обдумуючи свої плани великодушності, терпляче ходив туди й сюди перед планом, поглядаючи зрідка з-під руки вздовж дороги в Москву і весело й гордо всміхаючись.

— Mais c'est impossible...4—знизуючи плечима, говорили пани з почту, не наважуючись вимовити страшне слово, що було в усіх на думці: le ridicule...

Тимчасом імператор, втомившись від марного чекання і своїм акторським чуттям почуваючи, що велична хвилина, триваючи занадто довго, починає втрачати свою величність, дав рукою знак. Пролунав самотній постріл сигнальної гармати, і війська, які з різних боків облягли Москву, рушили в Москву, у Тверську, Калузьку і Дорогомиловську застави. Швидше і швидше, випереджаючи одні одних, швидким кроком і риссю, рухались війська, зникаючи у хмарах куряви, які самі ж знімали, і сповнюючи повітря суцільним гудінням галасу.

Затягнений рухом військ, Наполеон доїхав з військами до До-рогомиловської застави, але там знову зупинився і, злізши з коня, довго ходив біля Камер-колезького валу, чекаючи на депутацію.

XX

Москва тимчасом була пуста. В ній були ще люди, в ній залишалася ще п'ятдесята частина всього населення, але вона була пуста. Вона була пуста, як пустий буває домираючий без матки вулик.

1 смішним,

2 — Одначе, треба сказати йому... 8 — Але ж, панове...

4 — Але ж це неможливо...

у вулику без матки вже нема життя, але на перший погляд він здається таким самим живим, як і інші.

Так само весело в гарячому промінні полудневого сонця в'ються бджоли навколо вулика без матки, як і навколо інших живих вуликів; так само здалеку пахне від нього медом, так само влітають і вилітають з нього бджоли. Але досить придивитися до нього, щоб зрозуміти, що у вулику цьому вже нема життя. Не так, як у живих вуликах, літають бджоли, не той запах, не той звук вражають пасічника. На стукіт пасічника у стінку хворого вулика замість колишньої раптової, дружної відповіді, шипіння десяткіз тисяч бджіл, які грізно підбирають зад і бистрим биттям крил утворюють цей повітряний життьовий звук,— йому відповідає розрізнене дзижчання, що лунко бринить у різних місцях пустого вулика. З вічка не пахне, як раніш, спиртовим, духовитим запахом меду та отрути, не віє звідти теплом достатку, а з запахом меду зливається запах пустки та гнилизни. Біля вічка нема більш вартових, готових на загибель для захисту, які, піднявши вгору зади, трублять тривогу. Нема більш того рівного й тихого звуку, трепету праці, схожого на звук кипіння, а чути недоладний розрізнений шум безладдя. У вулик і з вулика боязко і викрутливо влітають і вилітають чорні довгасті, замазані в мед бджоли-грабіж-ниці; вони не жалять, а ухиляються від небезпеки. Перше бджоли тільки з ношею влітали, а вилітали порожні, тепер вилітають з ношею. Пасічник відкриває нижню колодязню і вглядається в нижню частину вулика. Замість чорних, приборканих працею плетениць соковитих бджіл, що перше висіли до замазки, тримаючи за ноги одна одну і з безперервним шепотом праці тягнучи вощину,— сонні, висохлі бджоли в різні боки бредуть розсіяно по дну і по стінках вулика.