Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

Що накажете відносно Вереща-гіна? Він чекає біля ґанку,— відповів ад'ютант.

— А! — скрикнув Растопчин, ніби вражений якимсь несподіваним спогадом.

І, швидко ,відчинивши двері, він вийшов рішучими кроками на балкон. Гомін враз змовк, люди зняли шапки й кашкети, і всі очі звелися до графа.

— Здрастуйте, хлопці! — сказав граф швидко і голосно.—Спасибі, uto прийшли. Я зараз вийду до вас, але передусім нам треба впоратися з лиходієм. Нам треба покарати лиходія, від якого загинула Москва. Почекайте мене! — І граф так само швидко повернувся в покої, кріпко грюкнувши дверима.

По натовпу пробіг схвальний гомін задоволення. "Він, значить, лиходіїв упорає всіх! А ти кажеш-француз... він тобі всю дистанцію розв'яже!" — говорили люди, наче докоряючи одне одному за своє маловір'я.

Через кілька хвилин з парадних дверей квапливо вийшов офіцер, наказав щось, і драгуни виструнчились. Натовп від балкона жадібно просунувся до ґанку. Вийшовши гнівно-швидкими кромками на ґанок, Растопчин поспішно оглянувся круг себе, ніби відшукуючи когось.

— Де він? — спитав граф, і в ту ж хвилину, як він сказав це,

* "Ось вена чернь, ці покидьки населення, плебеї, яких вони підняли "своєю дурістю! їм треба жертви",

він побачив юнака з довгою тонкою шиєю, з головою, до половини виголеною і зарослою; юнак виходив між двома драгунами з-за рогу будинку. Він був одягнений у чепурний колись, критий синім сукном, витертий лисячий кожушок і в брудні плоскінні арештантські штани, забрані в нечищені, сходжені тонкі чоботи. На тонких, кволих ногах важко висіли кайдани, які утруднювали юнакові його нерішучу ходу.

— А!—сказав Растопчин, поспішно одвертаючи свій погляд від хлопця в лисячому кожушку й показуючи на нижній східець ґанку.— Поставте його сюди! — Юнак, бренькаючи кайданами, важко переступив на показаний східець, притримавши пальцем комір кожушка, щоб він не муляв, повернув двічі довгою шиєю і, зітхнувши, покірним жестом склав перед животом тонкі, неробочі руки.

Кілька секунд, поки юнак встановлювався на східці, тривало мовчання. Тільки в задніх рядах людей, які тиснулись до одного місця, чутно було кректання, стогін, поштовхи та човгання.

Растопчин, чекаючи, поки він зупиниться на вказаному місці, насуплено потирав рукою обличчя.

— Хлопці!—сказав Растопчин металічно-дзвінким голосом,— ця людина, Верещагін — той самий мерзотник, від якого загинула Москва.

Юнак у лисячому кожушку стояв у покірній позі, склавши кисті рук докупи перед животом і трохи зігнувшись. Схудле, з безнадійним виразом, спотворене бритою головою молоде обличчя його було опущене донизу. На перші графові слова він поволі підвів голову і подивився знизу на графа, ніби бажаючи щось сказати йому або хоч зустріти його погляд. Але Растопчин не дивився на нього. На довгій тонкій шиї в юнака, як мотузка, напружилась і посиніла жила за вухом, і враз почервоніло обличчя.

Усі очі були спрямовані на нього. Він подивився на натовп і, ніби підбадьорений тим виразом, який він прочитав на обличчях людей, він смутно і боязко усміхнувся і, знову опустивши голову, краще став на східці.

— Він зрадив свого царя і вітчизну, він передався Бонапарту, він один з усіх росіян зганьбив ім'я росіянина, і від нього гине Москва,— говорив Растопчин рівним, різким голосом; але раптом швидко глянув униз на Верещагіна, що все стояв у тій самій покірній позі. Наче погляд цей викликав у нього спалах обурення, він, піднявши руку, майже закричав, звертаючись до людей: — Своїм судом розправляйтеся з ним! Віддаю його вам!

Люди мовчали і тільки дедалі тісніше натискали одне на одного. Держати одне одного, дихати в цій зараженій задусі, не мати сили поворухнутись і чекати чогось невідомого, незрозумілого і страшного ставало нестерпно. Люди, які стояли в передніх рядах, які бачили і чули все те, що відбувалось перед ними, всі із зля-кано-широко розкритими очима і роззявленими ротами, напружуючи всю свою силу, стримували своїми спинами натиск задніх.

— Бий його!.. Нехай загине зрадник і не ганьбить імені росіянина! — вигукнув Растопчин.—Рубай! Я наказую} — Почувши не слова, а гнівні звуки голосу Растопчина, натовп застогнав і подався вперед, але знову зупинився.

— Графе!..— промовив серед хвилинної тиші, що знову запанувала, боязкий і разом з тим театральний голос Верещагіна.-—-Графе, один бог над нами...— сказав Верещагін, піднявши голову, і знову налилася кров'ю товста жила на його тонкій шиї і краска швидко виступила і збігла з його обличчя. Він не доказав того, що хотів сказати.

— Рубай його! Я наказую!..— прокричав Растопчин, раптом збліднувши так само, як і Верещагін.

— Шаблі з піхов! — вигукнув офіцер до драгуні^, сам виймаючи шаблю.

Друга, ще сильніша хвиля шугнула по людях і, добігши до передніх рядів, зрушила передніх і, хитаючи, піднесла до самих східців ґанку. Високий парубок із скам'янілим виразом обличчя і з застиглою піднятою рукою стояв поруч з ВерещагіниМ.

— Рубай! — майже прошепотів' офіцер до драгунів, і один з солдатів раптом з перекошеним злобою обличчям ударив Вереща-гіна тупим палашем по голові.

"А!" — коротко і здивовано скрикнув Верещагін, злякано оглядаючись і наче не розуміючи, нащо це було з ним зроблено. Такий самий стогін подиву і жаху пробіг по натовпу.

"О господи!" — почувся чийсь сумний вигук.

Але слідом за вигуком здивовання, що вихопився у Вереща-гіна, він жалібно крикнув від болю, і цей крик погубив його. Та натягнута до вищої міри перепона людського почуття, що держала ще натовп, прорвалася вмить. Злочин було почато, треба було довершити його. Жалібний стогін докору було заглушено грізним і гнівним ревом натовпу. Як останній, сьомий вал, що розбиває кораблі, шугнула з задніх рядів ця остання нестримна хвиля, дійшла до передніх, збила їх і поглинула все. Драгун, ударивши, хотів повторити свій удар. Верещагін з криком жаху, затуляючись руками, кинувся до людей. Високий парубок, на якого він наткнувся, вчепився руками в тонку шию Верещагіна і з диким криком упав разом з ним під ноги ревучого натовпу, що навалився на них.

Одні били і шарпали Верещагіна, другі високого парубка. І зойки почавлених людей і тих, що намагалися врятувати високого парубка, тільки збуджували лють натовпу. Довго драгуни не могли звільнити закривавленого, мало не до смерті побитого фабричного. І довго, незважаючи на всю гарячкову квапливість, з якою натовп намагався довершити раз почату справу, ті люди, що били, душили і шарпали Верещагіна, не могли вбити його; натовп тиснув на них з усіх боків, гойдався з ними в середині, як одна маса, з боку на бік і не давав їм змоги ні добити, ні кинути його.

"Сокирою бий, чи що?., зачавили... Зрадник, Христа продав!., живий... живучий... катюзі по заслузі. Засувом он!.. Хіба живий?"

Тільки коли вже перестала боротись жертва і зойки її замінились протяглим рівномірним хрипінням, натовп став квапливо переміщуватись коло лежачого закривавленого трупа. Кожен відходив, кидав погляд на те, що було зроблено, і з жахом, докором і подивом тиснувся назад.

"О господи, народ ось як звір, де там живим бути! — говорили в натовпі.— І хлопець же молодий... мабуть, з купців, то ж то народ!., кажуть, не той... як же не той... О господи! Другого побили; кажуть, ледь живий... Ех, народ... Хто гріха не боїться..." — говорили тепер ті самі люди, з болісно-жалісливим виразом дивлячись на мертве тіло з посинілим, вимазаним у кров і порох обличчям і з розрубаною довгою тонкою шиєю.

Поліцейський старанний чиновник, вважаючи за непристойну річ присутність трупа на подвір'ї його сіятельства, наказав драгунам витягти тіло на вулицю. Два драгуни взяли за спотворені ноги й поволокли тіло. Закривавлена, вимазана в порох, мертва брита голова на довгій шиї, підвертаючись, волочилася по землі. Люди тиснулися якнайдалі від трупа.

У той час, як Верещагін упав і юрма з диким ревом стовпилася й захиталась над ним, Растопчин раптом зблід, і замість того, щоб іти до чорного ґанку, біля якого чекали його коні, він, сам не знаючи куди й чого, опустивши голову, швидко пішов коридором, що вів до кімнат нижнього поверху. Обличчя у графа було бліде, і він не міг стримати тремтячу, як у лихоманці, нижню щелепу.

— Ваше сіятельство, сюди... куди зволите?... сюди, будь ласка,— промовив позад нього уривчастий, зляканий голос. Граф Растопчин не міг нічого відповісти і, слухняно повернувшись, пішов туди, куди йому показували. Біля чорного ґанку стояла коляска, Далекий рев натовпу чутно було й тут. Граф Растопчин квапливо сів у коляску і звелів їхати у Сокольники, у свій заміський дім. Виїхавши на Мясницьку і не чуючи більш галасу юрми, граф почав каятися. Він з неприємністю згадав тепер хвилювання і страх, що їх він виявив перед підлеглими. "La populace est terrible, elle est hideuse, —думав він по-французькому.— Ils sont comme les loups qu'on ne peut apaiser qu'avec de la chair"1. "Графе! один бог над нами!" — раптом згадались йому слова Верещагіна, і неприємне почуття холоду пробігло по спині графа Растопчина. Але почуття це було миттєве, і граф Растопчин презирливо усміхнувся сам з себе. "J'avais d'autres devoirs,— подумав він.— Il fallait apaiser le peuple. Bien d'autres victimes ont péri et périssent pour le bien publique"2,— і він став думати про ті загальні обов'язки, які він мав відносно своєї родини, своєї (дорученої йому)

1 "Народний натовп страшний, він огидний. Вони, як вовки: їх нічим не вдовольниш, крім м'яса".

2 "У мене були інші обов'язки. Треба було заспокоїти народ. Багато інших жертв загинуло й гине для загального добра".

столиці і відносно самого себе — не як Федора Васильовича Ра-стопчина (він вважав, що Федір Васильович Растопчин жертвує собою для bien publique1), а відносно себе, як головнокомандуючого, представника влади і царевого уповноваженого. "Якби я був лише Федором Васильовичем, ma ligne de conduite aurait été tout autrement tracée2, але я повинен був зберегти і життя і гідність головнокомандуючого".

Злегка погойдуючись на м'яких ресорах екіпажа і не чуючи більш страшного галасу юрми, Растопчин фізично заспокоївся, і, як це часто буває, одночасно з фізичним заспокоєнням розум підробив для нього і причини морального заспокоєння.