Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

Повечерявши; він приліг, не роздягаючись, на канапе, і о першій годині його збудив кур'єр, який привіз йому листа від Кутузова. В листі говорилося, що війська відступають на Рязанський шлях за Москву, тому чи не бажає граф вислати поліцейських чиновників для проведення військ через місто.. Звістка ця не була новиною для Растопчина. Не тільки після вчорашнього побачення з Кутузовим на Поклонній горі, а ще після Бородінського бою, коли всі генерали, приїжджаючи в Москву, в один голос говорили, що не можна дати нового бою, і коли з дозволу графа кожної ночі вже вивозили казенне майно і до половини населення виїхало,— граф Растопчин знав; що Москву буде залишено; проте звістка ця, передана в формі простої записки з наказом від Кутузова і одержана вночі, під час першого сну, здивувала й роздратувала гр"афа.

Згодом, пояснюючи свою діяльність за цей час, граф Растопчин у своїх записках кілька разів писав, що в нього тоді було дві зажливі мети: De maintenir la tranquillité à Moscou et d'en faire partir les habitants1. Якщо припустити цю подвійну мету, кожна дія Растопчина виявляється бездоганною. Чому не вивезено московської святині, зброї, патронів, пороху, запасів хліба, нащо тисячі мешканців обмануто тим, що Москви не здадуть, і розорено? — Для того,, щоб зберегти спокій у столиці, відповідає пояснення графа Растопчина. Для чого вивозились паки непотрібних паперів з присутствених місць і куля Леппіха й інші речі? — Для того, щоб залишити місто пустим, відповідає пояснення графа Растопчина. Досить лише припустити, що що-небудь загрожувало народному спокоєві, і кожна дія стає виправданою.

Усі жахи терору грунтувались лише на піклуванні про народний спокій.

На чому ж грунтувався страх графа Растопчина за народний спокій у Москві в 1812 році? Яка причина була припускати в місті схильність до заколоту? Населення виїжджало, війська, відступаючи, наповнювали Москву. Чому мав унаслідок цього бунтувати народ?

Не тільки в Москві, а й по всій Росії під час вступу ворога не сталося нічого схожого на заколот. 1 і 2 вересня понад десять тисяч людей залишалося в Москві, і, крім натовпу, що зібрався на подвір'ї в головнокомандуючого і що його він сам принадив,— нічого не було. Очевидно, ще менше було б підстав чекати заворушення в народі, якби після Бородінського бою, коли залишення Москви було очевидним, чи принаймні імовірним,— якби замість того, щоб хвилювати народ роздаванням зброї та афішами, Растопчин вжив тоді заходів до вивезення всієї святині, пороху, зарядів та грошей і прямо оголосив народові, що міста залишають.

Растопчин, запальна, сангвінічна людина, завжди перебуваючи у вищих колах адміністрації, не мав, хоч і був патріотом, ані найменшого уявлення про той народ, яким він думав керувати. З самого початку вступу ворога у Смоленськ Растопчин в уяві своїй склав для себе роль керівника народного почуття — серця Росії. Йому не тільки здавалось (як це здається кожному адміністраторові), що він керував зовнішніми діями мешканців Москви, йому здавалося, що він керував їх настроєм через свої відозви та афіші, писані тією розпущеною мовою, до якої в своєму середовищі з презирством ставиться народ і якої він не розуміє, коли чує її згори. Красива роль керівника народного почуття так сподобалася Ра-стопчину, він так зжився з нею, що необхідність вийти з цієї ролі, необхідність залишення Москви без будь-якого героїчного ефекту

1 Зберегти спокій у Москві і випровадити з неї мешканців.

застала його зненацька, і він раптом втратив з-під ніг грунт, на якому стояв, і зовсім не знав, що йому робити. Він хоч і знав, але всією душею не вірив до останньої хвилини в залишення Москви і нічого не робив з цією метою. Населення виїжджало проти його бажання. Коли вивозили присутствені місця, то тільки з вимоги чиновників, з якими неохоче погоджувався граф. А сам він був захоплений тільки тією роллю, яку для себе створив. Як це часто буває з людьми, обдарованими палкою уявою, він знав уже давно, що Москву залишать, але знав лише розумом, а всією душею не вірив у це, не переносячись уявою в це нове становище.

Уся діяльність його, старанна і енергійна (наскільки вона була корисна і відбивалась на народі—це інше питання), вся діяльність його була спрямована лише на те, щоб' викликати в населенні те почуття, що обіймало його самого: патріотичну зненависть до французів і впевненість у собі.

Але коли подія набрала своїх справжніх, історичних розмірів, коли стало ясно, що недостатньо лише словами виявляти свою зненависть до французів, коли не можна було навіть боєм виявити цю зненависть, коли впевненість у собі стала марною щодо одного питання Москви, коли все населення як один чоловік, покидаючи своє майно, потекло з Москви, показуючи цією від'ємною дією всю силу свого народного почуття,— тоді роль, що її обрав Растопчин, стала раптом нісенітною. Він раптом відчув себе самотнім, кволим і смішним, без грунту під ногами.

Одержавши спросоння холодну і владну записку від Кутузова, Растопчин почував себе тим більш роздратованим, чим більш він почував себе винним. У Москві залишалося все саме те, що було доручене йому, все те казенне, що він мав вивезти. Вивезти все не було змоги.

"Хто ж винний у цьому, хто допустив до цього? — думав він.— Звичайно, не я. У мене все було готове, я держав Москву он як! І ось до чого вони довели справу! Мерзотники, зрадники!" — думав він, не визнаючи гаразд, хто були ці мерзотники і зрадники, але почуваючи доконечну потребу ненавидіти цих когось, зрадників, які були винні в тому фальшивому і смішному становищі, в якому він опинився.

Цілу цю ніч граф Растопчин давав накази, по які з усіх боків Москви приїжджали до нього. Близькі до нього люди ніколи не бачили графа таким понурим і роздратованим.

"Ваше сіятельство, з вотчинного департаменту прийшли, від директора по накази... З консисторії, з сенату, з університету, з виховавчого дому, вікарний прислав... питає... Про пожежну команду як накажете? З острога наглядач... з жовтого дому наглядач".:^— цілу ніч безперестанку повідомляли графа.

На всі ці запитання граф давав короткі й сердиті відповіді, показуючи ними, що накази його тепер не потрібні, що всю справу, яку він старанно підготував, тепер зіпсував хтось і цей хтось повністю відповідатиме за все те, що станеться тепер.

, — Ну, скажи ти цьому бовдурові,— відповів він на запит віде вотчинного департаменту,— щоб він залишався вартувати свої папери. Ну що ти питаєш дурниці про пожежну команду? Є коні— нехай їдуть у Владимир. Не французам же залишати.

— Ваше сіятельство, приїхав наглядач з дому для божевільних, як накажете?

— Як цакажу? Нехай їдуть усі, та й годі... А божевільних випустити в місті. Коли в нас божевільні арміями командують, то* цим сам бог велів.

На запитання про колодників, що сиділи в ямі, граф сердито крикнув на наглядача: ,

— Що ж, тобі два батальйони конвою дати, якого нема? Пустити їх, та й годі!

— Ваше сіятельство, є політичні: Мєшков, Верещагін.

— Верещагін! Його ще не повішено? —вигукнув Растопчин.— Привести його до мене.

XXV

На дев'яту годину ранку, коли війська вже рушили через Москву, ніхто більш не приходив питати графа про його розпорядження. Всі, хто міг їхати, їхали самі собою; ті, що залишались,, вирішували самі з собою, що їм треба було робити.

Граф звелів подавати коней, щоб їхати в Сокольники, і, насуплений, жовтий і мовчазний, склавши руки, сидів у своєму кабінеті.

Кожному адміністраторові за спокійних, не бурхливих часів здається, що лише його зусиллями рухаєІЬся все йому підлегле населення, і в цій свідомості своєї необхідності кожен адміністратор почуває головну нагороду за свою працю і зусилля. Зрозуміло, що.доти, поки історичне море спокійне, правителю-адміністрато-рові, який зі своїм вутлим човником упирається жердиною в корабель народу і сам рухається, повинно здаватися, що його зусиллями рухається корабель, в який він упирається. Але досить знятися бурі, схвилюватися морю і рушити самому кораблю, щоб уже омана стала неможливою. Корабель іде своїм потужним, незалежним ходом, жердина не дістає до корабля, і правитель раптом зі становища володаря, джерела сили, переходить у становище нікчемної, непотрібної і кволої людини.

Растопчин почував це, і саме це дратувало його.

Поліцеймейстер, якого зупинив натовп, і ад'ютант, який при* йшов повідомити, що коні готові, разом увійшли до графа. Обидва були бліді, і поліцеймейстер, розповівши про виконання свого доручення, оповістив, що у графа на подвір'ї стоїть величезний натовп народу, який бажає його бачити.

Растопчин, ні слова не відповідаючи, встав і швидкими кроками пішов до своєї розкішної світлої вітальні, підійшов до дверей балкона, взявся за ручку, пустив її з руки і перейшов до вікна, з якого видніше було весь натовп. Високий парубок стояв у передніх рядах і з суворим обличчям, розмахуючи рукою, говорив щось.

Закривавлений коваль з понурим виглядом стояв біля нього. Крізь зачинені вікна чутно було гудіння голосів.

— Готовий екіпаж? — спитав Растопчин, відходячи від вікна.

— Готовий, ваше сіятельство,— сказав ад'ютант. Растопчин знову підійшов до дверей балкона.

— Та чого вони хочуть? — спитав він поліцеймейстера.

— Ваше сіятельство, вони кажуть, що зібрались іти на французів, за вашим наказом, про зраду щось галасували! Але буйний натовп, ваше сіятельство. Я насилу втік кіньми. Ваше сіятельство, насмілюсь запропонувати...

— Ідіть, я без вас знаю, що робити,— сердито крикнув Рас: топчин. Він стояв біля дверей балкона, дивлячись на натовп. "Ось що вони зробили з Росією! Ось що вони зробили зі мною!" — думав Растопчин, почуваючи, як піднімається в йоге душі нестримний гнів проти когось того, кому можна було приписати ^причину всього, що сталося. Як це часто буває з гарячими людьми, гнів уже владав ним, але він ще шукав для нього об'єкта. "La voilà la populace, la lie du peuple,—думав він, дивлячись на натовп,— la plèbe qui'ils ont soulevée par leur sottise. Il leur faut une victime"1,— спало йому на думку, коли він дивився на високого парубка, який розмахував рукою. І тому* якраз це спало йому на думку, що йому самому треба було цієї жертви, цього об'єкта для'свого гніву.

— Готовий екіпаж? — вдруге спитав він.

— Готовий, ваше сіятельство.