Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

Наташа сиділа в своїй розореній кімнаті на підлозі, між розкиданими платтями, стрічками,, шарфами, і, втупивши очі в підлогу, тримала в руках старе бальне плаття, те саме (тепер уже немодне) плаття, в якому вона вперше була на петербурзькому балу.

Наташі совісно було нічого не робити в домі, тимчасом як усі були такі заклопотані, і вона кілька разів ще з ранку пробувала взятись до роботи; але душа її не лежала до цієї роботи; а вона не могла і не вміла робити що-небудь не від усієї душі, не на всю свою силу. Вона постояла над Сонею при пакуванні фарфору, хотіла допомогти, та зараз же кинула і пішла до себе складати свої речі. Спочатку її веселило те, що вона роздавала свої плаття і стрічки покоївкам, але потім, коли решту все ж треба було складати, їй це здалося скучним.

— Дуняшо, ти складеш, голубонько? Правда ж? Правда?

І коли Дуняша залюбки пообіцяла їй все зробити, Наташа сіла на підлогу, взяла в руки старе бальне плаття і замислилась зовсім не про те, що мало б цікавити її тепер. З задуми, в якій перебувала Наташа, вивів її гомін дівчат у сусідній дівочій і звуки їх квапливих кроків з дівочої на чорний ганок. Наташа встала й подивилася у вікно. На вулиці зупинилася величезна валка поранених.

Дівчата, лакеї, ключниця, няня, куховари, кучери, форейтори, кухарчуки стояли біля воріт, дивлячись на поранених.

Наташа, накинувши білу носову хусточку на волосся і притримуючи її обома руками за кінчики, вийшла на вулицю.

Колишня ключниця, старенька Мавра Кузьмівна, відділилась від юрми, що стояла біля воріт, і, підійшовши до воза, на якому була халабудка з рогожі, розмовляла з молодим блідим офіцером, що лежав на цьому возі. Наташа підійшла на кілька кроків і несміливо зупинилася, все притримуючи свою хусточку і слухаючи те, що говорила ключниця.

— Що ж у вас, виходить, нікого й нема в Москві? — питала Мавра Кузьмівна.— Вам би спокійніше було де на квартирі... От хоч би до нас. Пани виїжджають.

— Не знаю, чи дозволять,— кволим голосом сказав офіцер.— Он начальник... спитайте,— і він показав на огрядного майора, що повертався назад вулицею повз валку возів.

Наташа зляканими очима заглянула в обличчя пораненого офіцера і зараз же пішла назустріч майорові.

— Можна пораненим у нас вдома зупинитися? — спитала вона.

Майор, усміхнувшись, приклав руку до козирка.

— Кого вам бажано, мамзель? — спитав він, звужуючи очі і усміхаючись.

Наташа спокійно повторила своє запитання, і обличчя і вся манера її, хоч вона все ще тримала свою хусточку за кінчики, були такі серйозні, що майор перестав усміхатись і, трохи подумавши, наче питаючи себе, наскільки це можливо, відповів їй ствердно.

— Безумовно, чому ж, можна,— сказав він.

Наташа трошки нахилила голову і швидкими крокахми повернулась до МаврТи Кузьмівни, що стояла над офіцером і з жалісливим співчуттям розмовляла з ним.

— Можна, він сказав можна! — пошепки сказала Наташа. Офіцер у халабудці завернув на подвір'я Ростових, і десятки

возів з пораненими стали, на запрошення городян, завертати в подвір'я і під'їжджати до під'їздів будинків Поварської вулиці. Наташі, як видно, сподобались ці, поза звичними умовами життя, стосунки з новими людьми. Вона разом з Маврою Кузьмівною намагалась завернути на своє подвір'я якнайбільше поранених.

— Треба все ж татка спитати,— сказала Мавра Кузьмівна.

— Нічого, нічого, хіба не однаково! На один день ми до вітальні перейдемо. Можна всю нашу половину їм віддати.

— Ну, вже ви, панночко, вигадаєте! Та хоч і в флігелі, в холостяцькій, до нянечки, і то спитати треба.

— Ну, я спитаю.

Наташа побігла в дім і навшпиньках увійшла в напіввідчи-нені двері диванної, з якої пахло оцтом і гофманськими каплями.

— Ви спите, мамо?

— Ой, який там сон! — сказала, прокидаючись, графиня, яка щойно задрімала.

— Мамо, голубонько,— сказала Наташа, стаючи навколішки перед матір'ю і прихиляючи своє обличчя близько до її обличчя—Пробачте, простіть, ніколи не буду, я вас розбудила. Мене Мавра Кузьмівна послала, тут поранених привезли, офіцерів, дозволите? А їм нема куди подітися; я знаю, що ви дозволите...— говорила вона швидко, не переводячи духу.

— Які офіцери? Кого привезли? Нічого не розумію,— сказала графиня.

Наташа засміялася, графиня теж трошки усміхнулась.

— Я знала, що ви дозволите... то я так і скажу.— І Наташа, поцілувавши матір, встала і пішла до дверей.

У залі вона зустріла батька; він з поганими вістями повернувся додому.

— Досиділись ми! — з мимовільною досадою сказав граф.— І клуб закрито, і поліція виходить.

— Тату, нічого, що я поранених запросила в дім? — спитала його Наташа.

— Звичайно, нічого,— неуважно сказав граф.— Не в тім річ, а тепер прошу, щоб дрібницями не займатися, а допомагати збиратись і їхати, їхати завтра...— І граф дав дворецькому і слугам таке ж розпорядження. Повернувся Петя і за обідом розповів свої новини.

Він казав, що сьогодні люди розбирали зброю в Кремлі, що хоч в афіші Растопчина і сказано, що він заклик кине днів за два, але що вже зроблено розпорядження, мабуть, про те, щоб завтра весь народ ішов на Три Гори із зброєю, і що там буде великий бій.

Графиня, тамуючи страх, поглядала на веселе, збуджене обличчя свого сина в той час, як він говорив це. Вона знала, що коли вона скаже слово про те, що вона просить Петю не йти у цей бій (вона знала, що він радіє з цього майбутнього бою), то він скаже що-небудь про мужчин, про честь, про вітчизну,— що-небудь таке беззмістовне, мужське, вперте, проти чого не можна заперечувати, і справу буде зіпсовано, і тому, надіючись влаштувати так, щоб виїхати до цього і взяти з собою Петю, як захисника і покровителя, вона нічого не сказала Петі, а по обіді покликала графа і слізно благала його вивезти її якнайшвидше, цієї ж ночі, якщо можливо. З жіночою мимовільною хитрістю любові вона, досі бувши цілком безстрашною, казала, що вона помре від страху, якщо не виїдуть цієї ночі. Вона насправді боялась тепер усього.

XIV

М-те БСЬОББ ходила до своєї дочки і ще посилила графинин страх розповідями про те, що вона бачила на Мясницькій вулиці і в шинковій конторі. Повертаючись вулицею, вона не могла пройти додому через п'яну юрму, що бушувала біля контори. Вона взяла візника і об'їхала провулком додому; і візник розповідав їй, що народ розбивав бочки у шинковій конторі, що так наказано.

•По обіді всі домашні Ростових з захопленою поспішністю взялися складати речі та готуватися до від'їзду. Старий граф, раптом узявшись до справи, по обіді все ходив безперестану з подвір'я в дім і назад, безтолково кричав на людей, ще більш кваплячи їх, хоч вони й так поспішали. Петя розпоряджався на подвір'ї. Соня не знала що робити через суперечні графові накази, і зовсім розгублювалась. Слуги, сперечаючись і галасуючи, бігали по кімнатах та по подвір'ю. Наташа, з властивим їй запалом, раптом теж взялася до роботи. Спочатку втручання її у справу складання речей було зустрінуто з недовірою. Від неї все чекали жарту і не хотіли слухатись її; та вона уперто і гаряче вимагала покори, сердилась, мало не плакала, що її не слухають, і, нарешті, добилась того, що в неї повірили. Перший подвиг її, до якого вона доклала величезних зусиль і який дав їй владу, було пакування килимів. У графа в домі були дорогі gobelins1 і перські килими. Коли Наташа взялась до справи, в залі стояли два ящики відкриті: один майже до самого верху напакований фарфором, другий з килимами. Фарфору було ще багато наставлено на столах і все ще несли з комори. Треба було починати новий, третій ящик, і за ним пішли слуги.

— Соню, стривай, та ми все так складемо,— сказала Наташа.

— Не можна, панночко, вже пробували,— сказав буфетник.

— Ні, почекай, будь ласка.— І Наташа стала виймати з ящика загорнуті в папір блюда і тарілки.

— Блюда треба сюди, в килими,— сказала вона.

— Та це ж і килими он дай боже на три ящики розкласти,— сказав буфетник.

— Та почекай, будь ласка.— І Наташа швидко, спритно почала розбирати.— Цього не треба,— казала вона про київські тарілки,— це хай буде, це в килими,— казала вона про саксонські блюда.

— Та перестань, Наташо; ну годі-бо, ми складемо,— докірливо казала Соня.

— Ех, панночко! — казав дворецький. Та Наташа не здалася, викинула всі речі і швидко почала знову складати, вирішивши поганих домашніх килимів і зайвого посуду не брати зовсім. Коли все вийняли, почали знову складати. І справді, викинувши майже все дешеве, те, чого не варто було брати з собою, усе цінне спакували в два ящики. Не закривалось тільки віко на ящику з килимами. Можна було вийняти трохи речей, але Наташа хотіла наполягти на своєму. Вона складала, перекладала, натискала, примушуючи буфетника й Петю, якого вона втягла у справу пакування, натискати на віко і сама робила завзяті зусилля.

— Та годі, Наташо,— казала їй Соня.— Я бачу, ти маєш рацію, але вийми один верхній.

— Не хочу,— вигукувала Наташа, однією рукою притримуючи волосся, що розсипалось по спітнілому обличчю, а другою натискаючи на килими.— Та тисни ж, Петька, тисни! Васильовичу, натискай! — кричала вона. Килими зляглися і віко закрилося. Наташа, плещучи в долоні, завищала від радості, і сльози бризнули в неї з очей. Але це тривало секунду. Зараз же вона взялася до іншої справи, і вже їй цілком вірили, і граф не сердився, коли йому казали, що Наталія Іллівна скасувала його розпорядження, і двораки приходили до Наташі питати: вшнуровувати підводу, чи ні і чи достатньо вона навантажена. Справа йшла гаразд завдяки розпорядженням Наташі: залишались непотрібні речі і складалися якнайтісніше речі найдорожчі.

1 гобелени

Хоч як метушилися всі, до пізньої ночі не встигли всього скласти. Графиня заснула, і граф, відклавши від'їзд до ранку, пішов спати.

Соня, Наташа спали не роздягаючись у диванній.

Цієї ночі ще одного пораненого везли Поварською, і Мавра Кузьмівна, яка стояла біля воріт, завернула його до Ростових. Поранений цей, як зміркувала Мавра Кузьмівна, був дуже значною людиною. Його везли в колясці, зовсім закритій фартухом і з опущеним верхом. На козлах разом з візником сидів старий, поважний камердинер. Ззаду в повозці їхали лікар і два солдати.

— Просимо до нас, будь ласка. Пани виїжджають, цілий дім порожній,— сказала бабуся, звертаючись до старого слуги.

— Та що,— відповів камердинер, зітхаючи,— і довезти не маєм надії! У нас і свій дім у Москві, та далеко, та й не живе ніхто.

— До нас, будьте ласкаві, у наших панів всього багато, просимо,— сказала Мавра Кузьмівна.— А що, дуже нездорові? — додала вона.

Камердинер махнув рукою.

— Нема надії довезти! Лікаря треба спитати.— І камердинер зліз із козел і підійшов до повозки.

— Добре,— сказав лікар.

Камердинер підійшов знову до коляски, заглянув в неї, похитав головою, звелів кучерові завертати на подвір'я і зупинився біля Маври Кузьмівни.

— Господи Ісусе Христе! — промовила вона.