Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

Чоловік вісім різних людей побувало у нього цього вечора. Секретар комітету, полковник його батальйону, управитель, дворецький та різні прохачі. У всіх були справи до П'єра, які він повинен був вирішити. П'єр нічого не розумів, не цікавився цими справами і давав на всі запитання лише такі відповіді, які б звільнили його від цих людей. Нарешті, зоставшись сам один, він розпечатав і прочитав листа від дружини.

"Вони — солдати на батареї, князя Андрія вбито... старий... Простота є покора богові. Страждати треба... значення всього... вирішати трефа... дружина йде заміж... Забути і зрозуміти треба..." І він, підійшовши до ліжка, не роздягаючись, повалився на нього і відразу ж заснув.

Коли він прокинувся другого дня вранці, дворецький прийшов повідомити, що від графа Растопчина прийшов посланець — поліцейський чиновник — довідатись, чи вже поїхав, чи виїжджає граф Безухов.

Чоловік з десять різних людей, що мали справу до П'єра, чекали на нього у вітальні. П'єр квапливо одягнувся і, замість того, щоб іти до тих, які чекали його, пішов на чорний ґанок і звідти вийшов у ворота.

З того часу і до кінця московського розорення ніхто з домашніх Безухова, незважаючи на всі розшуки, не бачив більш П'єра і не знав, де він перебуває.

1 — Ми напередодні загального лиха, ч мені ніколи бути люб'язним з усіма, з ким у мене є справи.— Отже, шановний, що ви робитимете, ви особисто?

2 — Та нічого,

3 — Дружня порада. Виїжджайте якнайшвидше, ось що я вам скажу. Блаженний, хто вміє слухатись!

4 святих отців Товариства Ісусового?

Ростови до 1 вересня, тобто до передодня вступу ворога в Москву, були в місті.

Після того, як Петя вступив у полк козаків Оболенського і поїхав до Білої Церкви, де формувався цей полк, на графиню напав страх. Думка про те, що обидва її сини перебувають на війні, що обидва вони пішли з-під її крила, що сьогодні чи завтра кожний з них, а може, й обидва разом, як три сини однієї її знайомої, можуть бути вбиті, уперше тепер, цього літа, з жорстокою ясністю прийшла їй у голову. Вона пробувала викликати до себе Миколу, хотіла сама їхати до Петі, влаштувати його де-небудь у Петербурзі, але і те і це було. неможливим. Петя не міг повернутися інакше, як разом з полком або спочатку перевівшись до іншого діючого полку. Микола перебував десь в армії і після свого останнього листа, в якому детально описував свою зустріч з княжною Марією, не давав про себе знати. Графиня не спала ночами і, коли засинала, бачила уві сні вбитих синів. Після багатьох порад і переговорів граф придумав, нарешті, спосіб для заспокоєння графині. Він перевів Петю з полку Оболенського в полк Безухова, який формувався під Москвою. Хоч Петя і залишався на військовій службі, але за цих умов графиня мала втіху бачити хоч одного сина в себе під крильцем і сподівалася влаштувати свого Петю так, щоб більше не випускати його і записувати завжди в такі місця служби, де б він ніяк не міг потрапити в бій. Поки тільки Nicolas був у небезпеці, графині здавалося (і вона навіть каялася в цьому), що вона любить старшого більше за всіх інших дітей; але коли менший, пустун, який погано вчився, все ламав у домі і всім набридав, цей кирпатий Петя зі своїми веселими чорними очима, свіжим рум'янцем і ледь помітним пушком на щоках, потрапив туди, до цих великих, страшних, жорстоких мужчин, які там щось таке б'ються і щось у цьому знаходять радісного,— тоді матері здалося, що саме його вона любила більше, значно більше за всіх своїх дітей. Чим ближче підходив той час, коли мав повернутися в Москву Петя, якого чекали, тим більш графиня тривожилась. Вона думала вже, що ніколи не дочекається цього щастя. Присутність не тільки Соні, але й любої Наташі, навіть чоловіка, дратувала графиню. "Що мені до них, мені нікого не треба, крім Петі!"—думала вона.

В останніх числах серпня Ростови одержали другого листа від Миколи. Він писав з Воронезької губернії, куди його було послано за кіньми. Лист цей не заспокоїв графиню. Знаючи, що один син поза небезпекою, вона ще сильніше почала тривожитися за Петю.

Незважаючи на те, що вже з 20 числа серпня майже всі знайомі Ростових повиїжджали з Москви, незважаючи на те, що всі умовляли графиню виїжджати якомога швидше, вона нічого не хотіла слухати про від'їзд доти, поки не повернеться її золото, коханий Петя. 28 серпня приїхав Петя. Хворобливо-пристрасна ніжність, з якою мати зустріла його, не сподобалась шістнадцятилітньому офіцерові. Незважаючи на те, що мати приховала від нього свій намір не випускати його тепер з-під свого крильця, Петя зрозумів її задуми і, інстинктивно боячись, щоб — з матір'ю не розголубитися, не обабитись (так він думав сам собі), він холодно обійшовся з нею, уникав її і під час свого перебування в Москві переважно тримався товариства Наташі, до якої почував завжди.особливу, майже закохану, братську ніжність.

Через звичайну графову безтурботність 28 серпня ще нічого не було готове до від'їзду, і очікувані з рязанського і московського сіл підводи для вивезення з дому всього майна прийшли лише 30-го.

З 28 по 31 серпня вся Москва була сповнена турбот і руху. Щодня в Дорогомиловську заставу ввозили і розвозили по Москві тисячі поранених у Бородінському бою, і тисячі підвід з мешканцями і майном виїжджали через інші застави. Незважаючи на афішки Растопчина, чи незалежно від них, чи внаслідок їх, цілком суперечні і дуже чудні новини переказувались по місту. Хто казав про те, що нікому не дозволено виїжджати; хто, навпаки, розповідав, що підняли всі ікони з церков, і що всіх висилають силоміць; хто казав, що був ще бій після Бородінського, в якому розбито французів; хто казав, навпаки, що все російське військо знищено; хто казав, що московське ополчення піде з духівництвом попереду на Три Гори; хто нишком розповідав, що Августіну не дозволено виїжджати, що спіймали зрадників, що селяни бунтують і грабують тих, хто виїжджає, і т. ін., і т. ін. Але це тільки говорили, а по суті і ті, що їхали, і ті, що залишались (хоч ще не було ради в Філях, на якій вирішено було залишити Москву),— всі почували, хоч і не виявляли цього, що Москву неодмінно буде здано і що треба якомога швидше виїжджати самим і рятувати своє майно. Почувалось, що все разом повинно розірватися і змінитися, але до 1 числа ніщо ще не змінялося. Як злочинець, якого ведуть на страту, знає, що ось-ось він мусить загинути, але все ще придивляється навколо себе і поправляє погано надіту шапку, так і Москва мимоволі продовжувала своє звичайне життя, хоч знала, що близько той час загибелі, коли розірвуться всі ті умовні стосунки життя, яким звикли підкорятися.

Протягом цих трьох днів перед полоненням Москви вся родина Ростових була заклопотана різними життьовими справами. Глава родини, граф Ілля Андрійович, безперестанку їздив по місту, збираючи чутки, що йшли з усіх боків, а вдома робив загальні поверхові і хапливі розпорядження про готування до від'їзду.

Графиня наглядала за збиранням речей, з усього була незадоволена і ходила за Петею, ревнуючи його до Наташі, з якою він, раз у раз втікаючи від матері, проводив весь час. Соня сама розпоряджалась практичною стороною справи: складанням речей. Але Соня була особливо смутна і мовчазна весь цей останній час. Лист Nicolas, в якому він згадував про княжну Марію, викликав у її присутності радісні міркування графині про те, як у зустрічі княжни Марії з Nicolas вона вбачала промисл божий.

— Я ніколи не раділа тоді,— сказала графиня,— коли Волконський був Наташиним нареченим, а завжди бажала, і в мене є передчуття, що Миколенька одружиться з княжною. І як би це добре було!

Соня почувала, що це була правда, що єдина можливість налагодження справ Ростових полягала в одруженні з багатою і що княжна являла собою гарний вибір. Але Соні від цього було дуже гірко. Незважаючи на своє горе чи, може, саме внаслідок свого горя, вона взяла на себе весь тягар розпоряджень про збирання і складання речей і цим була цілі дні заклопотана. Граф і графиня звертались до неї, коли їм треба було що-небудь наказувати. Петя і Наташа, навпаки, не тільки не допомагали батькам, але й переважно* всім у домі надокучали і заважали. І цілий день майже чутно було в домі їх біганину, галас та безпричинний регіт. Вони сміялись і раділи зовсім не тому, що була причина для їхнього сміху; а на душі в них було радісно й весело, і тому, хоч би що трапилось, усе викликало в них радість і сміх. Петі було весело тому, що, поїхавши з дому хлопчиком, він повернувся (як йому казали всі) бравим мужчиною; весело було тому, що він вдома, тому, що він з Білої Церкви, де не було надії скоро попасти в бій, приїхав у Москву, де цими днями будуть битися; і головне, весело було тому, що Наташа, під настрій якої він завжди підпадав, була весела. А Наташа була весела тому, що вона занадто довго була смутна, і тепер ніщо їй не нагадувало її смутку, і вона була здорова. Ще вона була весела тому, що була людина, яка захоплювалась нею (захоплення інших було тим мастилом, якого конче треба було для того, щоб її машина цілком вільно рухалась), і Петя захоплювався нею. А головне, веселі вони були тому, що війна була під Москвою, що битимуться біля застави, що роздають зброю, що всі тікають, виїжджають кудись, що взагалі відбувається щось незвичайне, а це завжди радує людину, особливо молоду.

XIII

31 серпня, в суботу, в домі Ростових усе здавалося перекинутим догори дном. Усі двері були порозчинювані, вся мебля винесена або переставлена, дзеркала, картини познімані. В кімнатах стояли скрині, було понакидано сіна, обгорткового паперу та мотузок. Селяни і двораки, виносячи речі, важкими кроками ходили по паркету. На подвір'ї було повно селянських возів, деякі стояли вже накладені з верхом і вшнуровані, деякі ще порожні.

Голоси і кроки величезної челяді та селян, що приїхали з підводами, звучали, перегукувались надворі і в будинку. Граф зранку поїхав кудись. Графиня, в якої від метушні та галасу розболілась голова, лежала в новій диванній з оцтовими пов'язками на голові. Петі не було вдома (він пішов до товариша, з яким мав намір перейти з ополченців у діючу армію). Соня була в залі, наглядаючи за пакуванням кришталю та фарфору.