Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Наглядач заборонив тобі про це казати. Але то лише для начальника. Інакше ніхто б тут і року не протягнув. Вдаються до різних фокусів. Для кволих і хворих є легкі кошики й фарба замість різок. Проте з голосу розпізнають, хто насправді кричить. Чимало ти взнаєш, як тут побудеш. За що тебе сюди кинули?

— За великий злочин. Я хотів дати дітям права, і через це багато людей загинуло.

— Скільки — троє, четверо?

— Понад тисячу.

— Так-так, мій синку. І я був колись малим хлопчиком, ходив до школи, а батько, коли повертався з роботи, приносив мені цукерки. Ніхто не народжується в кайданах. Люди самі накладають на тебе оці залізяки.

І мовби на підтвердження тих слів, в'язень брязнув кайданами.

Останньою думкою Мацюся, коли він засинав, було: "Як він дивно це сказав. Сумний король каже приблизно так".

Розділ двадцять дев'ятий

Була в Мацюся така вдача, що ніде не почував він себе погано, аби тільки міг побачити щось нове. Отож і перший тиждень минув для нього швидко, хоч ув'язнення було дуже важке. Наглядач кричав на нього "сучий сину" і грізно розмахував батогом, проте не бив. Кайдани з Мацюся зняли, і він навіть трохи соромився, що став винятком. І злочинці йому тепер видаються не такі страшні. Якщо котрийсь вилається, зараз же інший озветься: "Сорому не маєш, при дитині лаєшся". Ліплять злочинці щовечора з хліба різні штуки і дарують Мацюсеві.

— На, порося недорізане, грайся.

Хліб треба довго жувати, щоб він став зовсім м'яким, а тоді вже ліпити, що тільки заманеться. В'язні найчастіше ліпили квітки. За це Мацюсь роздав їм у неділю свою порцію цигарок. Мацюсеве життя стало якесь таємниче, але приємне, бо, хоч ніхто нічого не казав, Мацюсь знав, що його люблять.

"Бідолашні люди,— думає Мацюсь,— а тільки дуже дивні".

І їхні бійки були дивні — поб'ються, заюшаться кров'ю, а нема ні в кого злості: начебто з нудьги чи з журби б'ються.

— Одна доля нас б'є,— почув якось Мацюсь.

Довго думав, лежачи на тапчані, що це означає.

За тиждень Мацюся перевели в кращу камеру, де стояла грубка і було Менш холодно. Смішним може показатися, що кращими називалися камери з грубками, яких ніхто ніколи не палив. Проте приємніше, коли стоїть собі така грубка в кутку, і ти сподіваєшся, що, може, колись її напалять. Дехто з в'язнів, щоправда, крав по вуглинці, і коли збиралася пригорща,— а це могло тривати протягом місяця — запалював ту грубку.

Раз на тиждень в'язням дозволялося розмовляти протягом двадцяти хвилин. Найчастіше розмовляли про каву.

— Подейкують, ніби цього року мають давати по три грудочки цукру.

— Ось уже років з десять так кажуть. Може, й мають давати, але самі жеруть, хай їм грець.

Одного разу начальник в'язниці виїхав у службових справах на тиждень до столиці. Начебто нічого не змінилося, але всі радіють:

— Начальник поїхав.

А що з того? Так само носять кошики з вугіллям, так само кайданами бряжчать, так само нагайка свище й не можна розмовляти. Навіть так само кличуть щовечора на різки до канцелярії; а проте почувають себе нібито вільніше. І в Мацюсеві зажевріла надія.

Надвечір кинувся наглядач до Мацюся!

— А ти що, гадаєш, може, кращий? Думаєш, що дитина? Тут немає дітей, тільки злочинці. Кайдани йому зняли, то він, лобуряка, вже й губи копилить! До канцелярії!

Знову кричав Мацюсь: "Ой, вже не буду, ой, болить, болить!", знову лавці перепало, аж гуркотіло навколо. Знову наглядач сказав зомліти з болю, але відніс Мацюся не до камери, а до своєї домівки.

— Слухай, малий, тільки не бреши,— чи це правда, що ти король?

— Король.

— Мені то байдуже, король ти чи ні. Головне, що схожий ти на мого синочка, який помер недавно. Єдине щастя мав я в цьому собачому житті, та й те втратив. Ну, тікай під три вітри, розумієш, бо як ні, то...— І за звичкою, наглядач хльоснув нагайкою в повітрі,— бо як ні, то знай, що тут кожний після року хворіє на сухоти, а за два роки ноги витягає. Зрідка хто п'ять років проживе, і тільки шестеро витримало тут років з десять. Але то дядьки, мов дуби, а не такі горобенята, як ти. Ну, тікай, сучий сину, кажу тобі, як рідний батько.

Наглядач вийняв з скрині одяг свого померлого одинака, переодягнув Мацгося, тричі поцілував на прощання.

— Такі ж очі мав, сучий син, як у тебе, і таку ж гарненьку пику.

І старий заплакав.

А Мацюсь не знає, чи радіти йому з волі, чи щось робити, чи говорити. Так якось дивно йому стало, нібито його звідси виганяють, і він кинувся на шию наглядачеві.

— Забирайся геть! — відіпхнув його наглядач і стьобнув нагайкою по лавці, аж загуло.

Але втекти з камери простіше, ніж з тюрми, оточеної високим муром і ровом з потрійною вартою. Цілий тиждень ховав наглядач Мацюся в комірчині, під дошками, поблизу колишнього майданчика для військових вправ. Чотири дні просидів Мацюсь у сторожовій башті на тюремному мурі. Були саме місячні ночі, і втекти не вдавалося.

Згодом Мацюсь дізнався, що діялося після його втечі. Наглядач заявив у канцелярії, ніби Мацюсь помер під різками.

— І нащо було так бити те щеня? — скривився фельдшер.

— А лихо його знало, що він такий кволий.

— Треба було мене спитати. Хіба ти міг знати, коли ти не санітар? Коли тримають тут освічену людину, то, власне, для того, аби було з ким порадитись.

— Мені вперше дитину дали.

— Отож-бо й воно. Треба було запитати, як бити.

— Начальник бачив смуги на тілі й нічого не казав.

— Бо начальник не вчив медицини. Його справа пильнувати порядку, а за життя й здоров'я в'язнів відповідаю я перед королем і колегами. Так, мій любий, я вчив медицину в професора Капусти. Лисий він був, як коліно, а все від розуму. Колегам моїм, Вірхову і Дженнере, вже споруджено пам'ятники. А я що? Коли треба всипати різок, то й тоді не питаються — кожний діє на свій розсуд. А кому голову потім сушити, щоб папери були до ладу?

Фельдшер налив у склянку спирту, випив, хекнув і записав:

"Дня такого-то й такого-то оглядав померлого в'язня"...

— Як його звати?

Наглядач назвав вигадане ім'я, під яким Мацюся кинули в тюрму.

"...Зріст 1 метр 30 сантиметрів. Років — одинадцять. На шкірі жодного сліду побоїв і жодного синця не знайшов. В'язень гладкий, бо добре годували. Смерть сталася тому, що в'язень у дитинстві курив цигарки і був п'яницею.

Небіжчикові тричі щепили віспу і давали різні ліки з тюремної аптеки, але врятувати його я ніяк не міг".

Фельдшер знову випив півсклянки спирту. Розписався на папері й приклав дві печатки:

— На, бери. А наступного разу, якщо таке трапиться, то напишу звичайно: помер від побоїв. І матимеш халепу. Зрозуміло?

— Зрозуміло, пане професор.

— Ну, вже годі, годі. Випий і ти трохи.

— Красненько дякую, пане професор.

— Ніякий я не професор, а звичайний фельдшер, але вчився в професорів. Дві п'ятірки мав: з анатомії і з хімії. Воду й повітря під мікроскопом бачив. Сам професор мене екзаменував. А лисий був, як коліно...

Прочитав Мацюсь протокол, який йому наглядач приніс до башти.

— Читай, Мацюсю, а коли знову вдасться стати королем, то принаймні знатимеш, як люди мучаться.

Чотири дні провів Мацюсь у башті, де нічого не міг робити, а тільки слухав, як вітер виє крізь шпарки. А п'ятого дня приїхав начальник в'язниці. Зібрав усіх в'язнів і почав кричати:

— Коли до нас приїдуть і питатимуть, чи був поміж вас малий в'язень,— такий хлопчак, то скажете, що ні. Зрозуміло? Коли ж хтось розпатякає — скуштує двісті нагаїв. За мовчання матимете до кави на Великдень по чотири грудочки цукру кожному. Зрозуміло? Не хочу вас обдурювати: цей малий злочинець попав сюди випадково. Ми його вже перевели до іншої в'язниці. Отож кажу вам і нагадую, аби забули раз і назавжди, що він тут був. Зрозуміло? Або двісті нагаїв, або цукор.

— Що тут розуміти. Тільки легше все забути, коли щось вип'єш,— сказав найстарший в'язень.

— Ну гаразд: дадуть вам по чарці горілки.

Розділ тридцятий

— Не розказав я, що це була за пригода з викраденням Мацюся.

— Чого тут довго гадати,— сказали королі,— Мацюся викрав престолонаступник.

Молодий король вдав з себе ображеного.

— Якщо викрав, то шукайте. Правда: не любив я Мацюся. Але чи я один? І між неграми у нього були вороги. Скільки чорних через нього загинуло. Та й білі королі не всі його люблять. Орест сердиться на Мацюся, цісар Пафнуцій ненавидить Мацюся, бо не може прийти до пам'яті від пригоди на острові Фуфайка: втратив сон, часто хворіє і скаржиться на біль у голові.

Та розуміє молодий престолонаступник, що королі шукатимуть Мацюся. І хоч той тепер у тюрмі, проте його можуть знайти. Лише тоді зрадів молодий король, коли почув, що Мацюсь помер. Аж тепер нарешті буде спокій на землі!

А тим часом королі дізналися, в якому напрямку поїхав автомобіль з Мацюсем. Розпитують власника готелю, рибалок-перевізників, робітників порту, матросів.

Одна жінка бачила автомобіль, коли він завертав праворуч. За рогом затримався, бо лопнула шина. Поки невідомі снідали, якийсь малий хлопчак заглянув усередину до автомобіля, та його нагнали; жінка не знає, чи там хтось сидів. Нарешті королі напали на слід, де Мацюся переносили з автомобіля на човен. І ось дізналися навіть про те, яким кораблем плив Мацюсь. Та вся правда розкрилася завдяки простісінькому випадку.

Так часто буває: щось загубиш — шукаєш, шукаєш і не знаходиш. А то раптом,— уже й забув про нього,— воно знаходиться.

Один адвокат хотів написати наукову книжку про в'язнів цілого світу. Скільки в якій країні є в'язнів, за що їх засудили, як довго вони сидять, чи добре з ними поводяться, чи виправляються, чи не помирають. А є такий хороший звичай, коли хтось пише наукову книжку, то йому допомагають інші. Вже років з десять їздив цей адвокат по різних країнах світу, і йому скрізь дозволяли переглядати тюремні папери. Саме тепер він працював у столиці молодого престолонаступника.

Тихий, у хмарі пилу від старих паперів, які цілими днями перегортає, ввічливий адвокат кожного запитує, чи не заважає часом, за все щиро дякує, сидить собі й пише, підраховує, переписує. Очі від читання йому зіпсувалися — носить дві пари окулярів на носі, але нікого не пізнає. На слугу каже: "пане директор", директорові департаменту хоче дати чайові, бо думає, що то слуга, перо часто вмокає в чай, який йому ставлять з жалю, оскільки зранку він нічого не їсть.