Вбивство у Східному Експресі - Крісті Агата

– Чому мене викликали?

Рішучим жестом Пуаро запросив його сісти. Сівши, він продовжив балаканину:

– Чому мене викликали? – Згодом, дещо заспокоївшись, він продовжив: – Щось із потягом? Чи ще щось сталося? – він споглядав то на одного, то на іншого чоловіка.

– Так. Дещо сталося, – кинув Пуаро. – Приготуйтеся. Ваш бос, містер Ретчетт, мертвий.

МакКвінн практично ніяк не висловив своє здивування, окрім того, що його очей, які вирячилися на Пуаро.

– Все-таки вони його дістали, – промовив він.

– Що ви маєте на увазі під цими словами?

МакКвінн засоромився.

– Ви такі впевнені, – запитав Пуаро, – що його вбили?

– Хіба ні? – У цей момент МакКвінн здивувався. – Хоча, – продовжив він, – це перше, що мені спало на думку. Ви хочете сказати, що він помер під час сну? Він був немолодий, але доволі міцний чоловік… – він посміхнувся.

– Ні, ні, – перебив його Пуаро. – Ваше припущення було абсолютно правильним. Містера Ретчетта вбили. Закололи. Але мені цікаво, чому ви спершу вирішили, що це вбивство.

– Я не хочу цього казати, – він знітився, – та й узагалі, хто ви такий і звідки?

– Я представляю компанію залізничних вагонів. – Пуаро зупинився, а потім додав: – Я детектив. Моє ім'я – Еркюль Пуаро.

Як він і очікував, це не спричинило жодного ефекту. МакКвінн лише сказав: "А, так" і піднявся, щоб вийти.

– Ви знаєте це ім'я?

– Не вважайте за образу, але я завжди вважав, що це ім'я виробника жіночого одягу.

Пуаро поглянув на нього з відразою. "Це нечувано!"

– Що нечувано?

– Нічого. Давайте повернемося до суті. Я хочу, щоб ви мені розповіли, МакКвінн, усе. Що вам відомо про покійника. Які у вас були стосунки?

– Ніяких. Я був лише його секретарем.

– Як довго ви були на цій посаді?

– Близько року.

– Кажіть усе, що вам відомо.

– Добре, я зустрів містера Ретчетта десь рік тому в Персії…

– Що ви там робили? – перебив Пуаро.

– Я туди приїхав з Нью-Йорка оглянути нафтові родовища. Не думаю, що ви хотіли б це чути. Ми з друзями жили у тому ж готелі, що й містер Ретчетт. Він саме шукав собі секретаря. Запропонував мені роботу і я погодився. У мене майже не було грошей і я вирішив не відмовлятися від такої високооплачуваної роботи.

– Що було потім?

– Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. Йому дуже важко давалися мови, тому я був також і перекладачем. Це було непогане життя.

– Тепер розкажіть мені усе, що ви знаєте про нього.

Молодик знизав плечима.

– Це не так просто.

– Яке було його повне ім'я?

– Самуель Едвард Ретчетт.

– Він був громадянином США?

– Так.

– З якої частини США він був?

– Я не знаю.

– Добре, розкажіть, що ви знаєте.

– Насправді, містер Пуаро, я нічого не знаю. Містер Ретчетт нічого не говорив про своє проживання в Америці.

– Як ви думаєте, чому?

– Не знаю. Думаю, що йому було соромно за власне минуле. Є й такі люди.

– І це вас зовсім не вразило?

– Чесно кажучи, ні.

– Чи були у нього родичі?

– Він ніколи ні про кого не згадував.

Пуаро запитав напряму:

– Але ж у вас повинна була виникнути якась теорія про вашого роботодавця, містере МакКвінн?

– Авжеж. Зрештою, я не думаю, що Ретчетт – це його справжнє ім'я. Як на мене, він залишив Америку щоб втекти від когось або від чогось. І йому це вдавалося, до останнього часу.

– А потім?

– Він почав отримувати листи – листи з погрозами.

– Ви їх бачили?

– Так. Це був мій обов'язок – працювати з кореспонденцією. Перший лист прийшов два тижні тому.

– Листи були знищені?

– Ні. Думаю, що в мене декілька з них збереглося – один Ретчетт розірвав у пориві гніву. Принести їх?

– Це було би дуже добре.

МакКвінн залишив купе. Повернувшись за декілька хвилин, він поклав два шматки брудного поштового паперу перед Пуаро. У першому листі було написано:

"Думаєш, що ти обдурив нас і втік, так? Не у цьому житті. Ми все зробимо, щоб дістатися до тебе, Ретчетт – і ми тебе дістанемо!". Він був без підпису.

Без жодних коментарів, окрім поруху бровами. Пуаро узяв другого листа:

"Ми дістанемо тебе під час поїздки, Ретчетт. Вже скоро. Ми тебе дістанемо – розумієш?"

Пуаро поклав лист. "Стиль дуже нудний", – сказав він. "Більшу цікавість являє почерк".

МакКвінн вирячився.

– Можливо, ви не помітили, – люб'язно вів розмову Пуаро, – Потрібне натреноване око, щоб помітити такі речі. Цього листа писала не одна людина, МакКвінн. Двоє або й більше осіб – кожен із них писав по літері. Шрифт літер друкований – зроблено для того, щоб важче було ідентифікувати авторів. – Він зупинився та додав, –– Ви знали, що Ретчетт звертався до мене по допомогу?

– До вас?

Вражений цією новиною, МакКвінн сказав, що не знав про це. Детектив кивнув: "Так, він був збентежений. Розкажіть, якими були його дії після одержання першого листа".

– Важко сказати. Спочатку він зі сміхом кинув і забув про нього. Проте згодом, – він затремтів і продовжив, – я відчув, що він бажає сховатися від усього.

– МакКвінн, скажіть мені чесно, ви були задоволені вашим роботодавцем? Він вам подобався?

Гектор МакКвінн замислився на декілька секунд і промовив:

– Ні, зовсім ні.

– Чому?

– Не можу точно сказати. Він завжди був елегантний і ввічливий. – Зупинившись, він продовжив: – Скажу вам правду. Мені він не подобався і ставився я до нього з недовірою. Думаю, що він був жорстокою та неприємною особою. Також, мушу зазначити, жодних підстав змінити власну думку в мене не було.

– Дякую, містере МакКвінн. Ще одне запитання: коли ви востаннє бачили Ретчетта живим?

– Вчора близько… – він замислився – десятої вечора. Я пішов до себе виконувати його наказ.

– Який?

– Про деякі черепки та глиняний антикваріат, який він придбав у Персії. Він хотів пересвідчитися, чи його не ошукали. Вже йшла довга, неприємна тяганина з цього приводу.

– Це було востаннє, коли ви бачили його живим?

– Так.

– Ви знаєте, коли Ретчетт одержав останнього листа з погрозами?

– Вранці того дня, коли ми виїхали з Константинополя.

– І ще одне запитання до вас: у вас були хороші відносини з вашим роботодавцем?

– Я аж увесь покрився мурашками від вашого запитання. Насправді, як кажуть: "Ти для мене ніхто". Загалом, ми з Ретчеттом були в хороших стосунках.

– Добре, містере МакКвінн, скажіть мені своє повне ім'я та адресу в Америці.

МакКвінн сказав – Гектор Віллард МакКвінн і дав свою адресу в Нью-Йорку.

Пуаро сів зручніше й продовжив:

– На даний момент усе. Я буду дуже вдячний, якщо ви будете тримати смерть Ретчетта в таємниці принаймні на невеликий час.

– Його камердинер, Мастерман, повинен знати.

– Думаю, він уже знає, – сухо відповів Пуаро. – Якщо так, то попросіть його припнути язика.

– Це буде нескладно. Він британець і дуже замкнений в собі. У нього стримане ставлення до американців і абсолютно ніякого до представників інших націй.

– Дякую вам, містере МакКвінн.

Молодик покинув купе.

– Отже? – підсумував мсьє Бук. – Ви вірите словам цього молодого чоловіка?

– Він виглядає чесним і прямолінійним. У нього немає жодних претензій до роботодавця, і він, напевно, не був посвячений у його справи. Те, що містер Ретчетт не розповідав йому про мої послуги – правда, проте не вважаю це підозрілою обставиною. Сподіваюся, що Ретчетт був джентльменом, який зберігає всі свої особисті рішення при собі.

– Тобто, принаймні одна людина є невинною?

Пуаро поглянув на мсьє Бука з певним докором.

– Я завжди підозрюю кожного аж до останньої хвилини, – сказав він. – З іншого боку, мушу зазначити, що я не бачу в цьому розсудливому, поміркованому МакКвінні особу, яка втратила контроль і нанесла своїй жертві дванадцять чи чотирнадцять ножових поранень. Це не вкладається в його образ – ось і все.

– Ні, – задумливо відповів мсьє Бук. – Це був акт насильства, керований неймовірною, скаженою люттю – що характерно для латиноамериканців. З іншого боку, як уже зазначав начальник поїзда – для жінки.

7. Тіло

Йдучи за лікарем Константином, Пуаро пішов до наступного вагона, в купе, яке займав покійник. Провідник його відкрив своїм власним ключем.

Обоє чоловіків увійшли в купе. Пуаро запитав у свого колеги:

– Що було зміщено вами?

– Нічого. Оглядаючи тіло, я був дуже обережний.

Пуаро оглянув купе. Перше враження, яке воно на нього справило – тут дуже холодно. Вікно було підняте на максимально можливу висоту, а штори були складені. "Брр", – відзначив Пуаро. "Я його не зачиняв", – посміхаючись, відповів лікар. Пуаро ретельно роздивився вікно.

– Ви праві, – підсумував він. Ніхто не міг покинути купе цим шляхом. Можливо, вікно було відчинене для того, щоб змусити нас так подумати; але замет повністю зруйнував його задум.

Він кристально оглянув віконну раму. Діставши в кишені, він дмухнув у бік рами дрібний порошок.

– Жодних відбитків. Це значить, що їх хтось витер. Усе одно, якби там були відбитки, вони нам розповіли б небагато. Вони, більше за все, належали б містерові Ретчетту, камердинеру чи провіднику. У наші часи злочинці не роблять таких помилок. І тому, – він бадьоро додав, – ми можемо закрити вікно. Таке враження, що ми в холодильнику!

Він виконав своє намагання і його увага нарешті була прикута до нерухомого тіла, що лежало на ліжку.

Ретчетт лежав на спині. Його піжама, вкрита іржавими плямами, була розстебнута та відкинута в різні боки.

– Я змушений був оглянути природу цих поранень, – пояснив лікар.

Пуаро нахилився над тілом. Згодом він випростався з незначною гримасою.

– Дуже неприємно, – сказав він. – Хтось мусив стояти тут і наносити удари один за одним. Скільки ран ви нарахували?

– Дванадцять. Одна чи дві зовсім неглибокі – як подряпини. З іншого боку – щонайменше три є смертельно небезпечними.

Щось було надзвичайно цікаве у тоні лікаря для Пуаро. Він кристально на нього подивився. Маленький грек стояв над тілом, задумливо дивлячись на нього.

– Щось вас дивує? – ґречно запитав він. Говоріть, друже. Щось вас зацікавило?

– Ви праві, – відповів інший.

– Що саме?

– Бачите ось ці дві рани – тут і тут, – він показав. – Вони є глибокими. Кожен удар повинен був залишити по собі великі рвані рани. Кожна з них повинна була б призвести до великої втрати крові. Але цього немає.

– І яке у вас є пояснення цьому?

– Що чоловік був мертвий до того, як ці удари були нанесені. Але це виглядає абсурдно.

– Схоже, що так, – задумливо відповів Пуаро.