Котлован - Платонов Андрій

В час революції по всій Росії день і ніч брехали собаки, але тепер вони замовкли: настала праця, і трудящі спали в тиші. Міліція охороняла зовні безмовність робочих жител, щоб сон був глибокий і поживний для ранкової праці.

Не спали тільки нічні зміни будівельників та той безногий інвалід, якого зустрів Вощев при своєму пришесті в це місто. Сьогодні він їхав на низькому візку до товариша Пашкіна, щоб отримати від нього свою частку життя, за якої він приїжджав раз у неділю. Пашкін жив в ґрунтовному будинку з цегли, щоб неможливо було згоріти, і відкриті вікна його помешкання виходили в культурний сад, де навіть вночі світилися квіти. Каліка проїхав повз вікна кухні, яка шуміла, як котельня, виробляючи вечерю, і зупинився проти кабінету Пашкіна. Господар сидів нерухомо за столом, глибоко вдумавшись в щось невидиме для інваліда. На його столі знаходилися різні рідини і баночки для зміцнення здоров'я і розвитку активності — Пашкін багато придбав собі класової свідомості, він перебував в авангарді; накопичив вже досить досягнень і тому науково зберігав своє тіло — не тільки для особистої радості існування, але і для ближніх робочих мас. Інвалід почекав час, поки Пашкін, піднявшись від заняття думкою, виконав всіма членами швидку гімнастику і, довівши себе до свіжості, знову сів. Каліка хотів вимовити своє слово в вікно, але Пашкін взяв пляшечку і після трьох повільних зітхань випив звідти каплю.

— Довго я тебе буду чекати? — запитав інвалід, який не усвідомлював ні ціни життя, ні здоров'я. — Знову хочеш від мене дечого заробити?

Пашкін ненавмисно захвилювався, але напругою розуму заспокоївся — він ніколи не бажав витрачати нервовість свого тіла.

— Ти що, товариш Жачев: чим не забезпечений, чого збуджуєшся?

Жачев відповів йому прямо по факту:

— Ти що ж, буржуй, чи забув, за що я тебе терплю? Тяжкість хочеш отримати в сліпу кишку? Май на увазі — будь-який кодекс для мене слабкий! Тут інвалід вирвав із землі ряд троянд, бувших під рукою, і, не користуючись, кинув їх геть.

— Товариш Жачев, — відповів Пашкін, — я тебе зовсім не розумію: адже тобі йде пенсія за першою категорією, як же так? Я вже й так чим міг завжди тобі йшов назустріч.

— Брешеш ти, класовий надлишок, це я тобі назустріч попадався, а не ти йшов!

До кабінету Пашкіна увійшла його дружина — з червоними губами, що жують м'ясо.

— Левочка, ти знову хвилюєшся? — сказала вона. — Я йому зараз згорток винесу: це прямо стало нестерпним, з цими людьми які завгодно нерви зіпсуєш! Вона пішла назад, хвилюючись всім неможливим тілом.

— Бач, як дружину, стерво, розхарчував! — виголошував з саду Жачев. — На холостому ходу всіма клапанами працює, значить, ти можеш завідувати такою с...!

Пашкін був дуже досвідчений в керівництві відсталими, щоб дратуватись. — Ти б і сам, товариш Жачев, цілком міг утримувати для себе подругу: в пенсії враховуються всі мінімальні потреби.

— Ого, гадина тактовна яка! — визначив Жачев з мороку. — Моїй пенсії і на пшоно не вистачає — на просо тільки. А я хочу жиру і що-небудь молочного. Скажи своїй мерзотниці, щоб вона мені в пляшку вершків погустиш налила!

Дружина Пашкіна увійшла в кімнату чоловіка зі згортком. — Оля, він ще вершків вимагає, — звернувся Пашкін.

— Ну ось ще! Може, йому крепдешину ще купити на штани? Ти ж вигадаєш!

— Вона хоче, щоб я їй спідницю на вулиці розрізав, — сказав з клумби Жачев. – Або вікно спальної прокинув до самого пудреного столика, де вона свою пику налагоджує, — вона від мене хоче заробити!..

Дружина Пашкіна пам'ятала, як Жачев послав в ОблКК заяву на її чоловіка і цілий місяць йшло розслідування, — навіть до імені чіплялися: чому і Лев і Ілліч? Вже що-небудь одне! Тому вона негайно винесла інваліду пляшку кооперативних вершків, і Жачев, отримавши через вікно згорток і пляшку, відбув з садибного саду.

— І якість продуктів я вдома перевірю, — повідомив він, зупинивши свій екіпаж біля хвіртки. — Якщо знову зіпсований шматок яловичини або просто недоїдок попадеться — сподівайтеся на цеглу в живіт: по людству я краще вас — мені потрібна гідна їжа.

Оставшись з дружиною, Пашкін аж до півночі не міг перемогти в собі тривоги від виродка. Дружина Пашкіна вміла думати від нудьги, і вона вигадала під час сімейного мовчання ось що: — Знаєш що, Левко? .. Ти б організував якось цього Жачева, а потім взяв і просунув його на посаду — нехай би хоч каліками він керував! Адже кожній людині потрібно мати хоч маленьке панівне значення, тоді він спокійний і пристойний ... Який ти все-таки, Левочка, довірливий і безглуздий!

Пашкін, почувши дружину, відчув любов і спокій, до нього знову поверталося основне життя.— Ольгуш, жабка, адже ти гігантськи чуєш маси. Дай я до тебе за це при зорганізуюсь! Він приклав свою голову до тіла дружини і затих в насолоді щастям і теплотою.

5

Ніч тривала в саду, далеко скрипів візок Жачева — за цією скрипучою ознакою всі дрібні мешканці міста добре знали, що вершкового масла немає, бо Жачев завжди змащував свою візок саме вершковим маслом, отриманим в пакунках від достатніх осіб; він навмисне стравляв продукт, щоб зайва сила не додавалася в буржуазне тіло, а сам не бажав харчуватися цією заможною речовиною. В останні два дні Жачев чомусь відчув бажання побачити Микиту Чиклина і направив рух свого візка на земляний котлован.

— Микито! — покликав він біля нічліжного барака. Після звуку ще більш стала помітна ніч, тиша і загальний смуток слабкого життя в пітьмі. З барака не пролунало відповіді Жачеву, лише вчулося жалюгідне дихання.

— Без сну робоча людина давно б скінчилася, — подумав Жачев і без шуму поїхав далі. Але з яру вийшли двоє людей з ліхтарями, так що Жачев став їм видний.

— Ти хто такий низький? — запитав голос Сафронова.

— Це я, — сказав Жачев, — тому що мене капітал навпіл скоротив. А чи немає між вами двома одного Микити?

— Це не тварина, а прямо, людина! — озвався той самий Сафронов. — Скажи йому, Чиклин, думку про себе.

Чиклин висвітлив ліхтарем лице і все коротке тіло Жачева, а потім в збентеженні відвів ліхтар в темну сторону.

— Ти що, Жачев? — тихо вимовив Чиклин. — Кашу приїхав їсти? Підемо, у нас вона залишилася, а то до завтра скисне, все одно ми її викидаємо.

Чиклин боявся, щоб Жачев не ображався на допомогу і їв кашу з тою свідомістю, що вона вже нічия та її все одно висипляють. Жачев і раніше, коли Чиклин працював на прочищенні річки від мулу, відвідував його, щоб годуватися від робітничого класу; але серед літа він змінив курс і став харчуватися від максимального класу, чим розраховував принести користь всьому незаможному руху в подальше щастя.

— Я за тобою скучив, — повідомив Жачев, — мене знаходження сволоти мучить, і я хочу запитати у тебе, коли ви збудуєте свою нісенітницю, щоб місто спалити!

— Ось зроби злак з такого лопуха! — сказав Сафронов про виродка. — Ми все своє тіло видавлюємо для загальної будівлі, а він дає гасло, що наш стан — нісенітниця, і ніде немає моменту почуття розуму!

Сафронов знав, що соціалізм — це справа наукова, і вимовляв слова так само логічне і науково, даючи їм для міцності два сенсу — основний і запасний, як і кожному матеріалу. Всі троє вже досягли барака і увійшли в нього. Вощев дістав з кутка чавун каші, закутаний для збереження тепла в ватяний піджак, і дав їсти прийшлим. Чиклин і Сафронов сильно охолонули і були в глині і вогкості; вони ходили в котлован розкопувати водяний підземний витік, щоб перехопити його вмертву глиняним замком. Жачев не розгорнув свого згортка, а з'їв загальну кашу, користуючись нею і для ситості і для підтвердження свого рівності з двома ївшими людьми. Після їжі Чиклин і Сафронов вийшли назовні – подихати перед сном і подивитися навколо. І так вони стояли там свій час. Зоряна темна ніч не відповідала яружній, важкій землі і нерівному диханню сплячих землекопів. Якщо дивитися тільки по низу, в суху дрібницю ґрунту і в трави, що живуть в гущі і бідності, то в житті не було надії; загальна всесвітня непоказність, а також людська некультурна похмурість спантеличували Сафронова і розхитували в ньому ідеологічну установку. Він навіть починав сумніватися в щасті майбутнього, яке представляв у вигляді синього літа, освітленого нерухомим сонцем, — занадто смутно і марно було вдень і вночі навкруг.

— Чиклин, що ж ти так мовчки живеш? Ти б сказав або зробив мені що-небудь для радості!

— Що ж мені, обіймати тебе, чи що, — відповів Чиклин. — Ось вириємо котлован, і ладно ... Ти ось тих, кого нам біржа прислала, умов, а то вони своє тіло на роботі шкодують, ніби вони в ньому мають що!

— Можу, — відповів Сафронов, — сміливо можу! Я цих пастухів і переписувачів враз в робітничий клас зверну, вони у мене так копати почнуть, що у них весь смертний елемент вийде на обличчя ...

— А чому, Микито, поле так нудно лежить? Невже всередині всього світу туга, а тільки в нас одних п'ятирічний план?

Чиклин мав маленьку кам'янисту голову, густо оброслу волоссям, тому що все життя або бив балдою, або рив лопатою, а думати не встигав і не пояснив Сафронову його сумніви. Вони зітхнули серед тиші, що настала, і пішли спати. Жачев вже зігнувся на своєму візку, заснувши як міг, а Вощев лежав горілиць і дивився очима з терпінням допитливості.

— Говорили, що все на світі знаєте, — сказав Вощев, — а самі тільки землю копаєте і спите! Краще я від вас піду — буду ходити по колгоспах жебракувати: все одно мені без істини соромно жити.

Сафронов зробив на своєму обличчі певний вираз переваги, пройшовся повз ніг сплячих легкою, керівною ходою. — Е-е, скажіть, будь ласка, товаришу, в якому вигляді вам бажано отримати цей продукт — в круглому або рідкому?

— Не чіпай його, — визначив Чиклин, — ми всі живемо на порожньому світі, хіба у тебе спокійно на душі?

Сафронов, який любив красу життя і ввічливість розуму, стояв з повагою до долі Вощева, хоча в той же час глибоко хвилювався: чи не є істина лише класовий ворог? Адже він тепер навіть у формі сну і уяви може постати!

— Ти, товариш Чиклин, поки утримайся від своєї декларації, — з повною значущістю звернувся Сафронов. — Питання постало принципово, і треба його класти назад по всій теорії почуттів і масового психозу ...

— Досить тобі, Сафронов, як то кажуть, зарплату мені знижувати, — сказав пробуджений Козлов.