Котлован - Платонов Андрій

Вони стояли і бачили: вірно говорить людина — скоріше треба рити землю і ставити будинок, а то помреш і не встигнеш. Нехай зараз життя йде, як течія дихання, але зате за допомогою устрою будинку його можна організувати про запас — для майбутнього нерухомого щастя і для дитинства. Пашкін глянув у далечінь — в рівнини і яри; де-небудь там вітри починаються, творяться холодні хмари, розводиться різна комарина дрібниця і хвороби, розмірковують куркулі і спить сільська відсталість, а пролетаріат живе один, в цій нудній порожнечі, і зобов'язаний за всіх все вигадати і зробити вручну речовину довгого життя. І шкода стало Пашкіну всі свої профспілки, і він пізнав в собі дорогу до трудящих.

— Я вам, товариші, визначу по профспілковій лінії якісь пільги, — сказав Пашкін.

— А звідки ж ти пільги візьмеш? — запитав Сафронов. — Ми їх вперед повинні зробити і тобі передати, а ти нам.

Пашкін подивився на Сафронова своїми очима, що були понуро-передбачаючи, і пішов усередину міста на службу. За ним слідом відправився Козлов і сказав йому, віддалившись:

— Товариш Пашкін, он у нас Вощев зарахувався, а у нього путівки з біржі праці немає. Ви його, як то кажуть, повинні відрахувати назад.

— Не бачу тут ніякого конфлікту — в пролетаріаті зараз убуто, — дав висновок Пашкін і залишив Козлова без розради.

А Козлов одразу ж почав падати пролетарською вірою і захотів піти всередину міста, щоб писати там опорочуючи заяви і налагоджувати різні конфлікти з метою організаційних досягнень. До самого полудня час йшов благополучно: ніхто не приходив на котлован з організуючого або технічного персоналу, але земля все ж поглиблювалася під лопатами, зважаючи лише на силу і терпіння землекопів. Вощев іноді нахилявся і піднімав камінчик, а також інший злиплий прах і клав його на зберігання у свої штани. Його тішило і турбувало майже вічне перебування камінчика в середовищі глини, в скупченні темряви: значить, йому є розрахунок там перебувати, тим більше слід людині жити. Після полудня Козлов вже не міг надихатися — він намагався зітхати серйозно і глибоко, але повітря не проникало, як раніше, аж до живота, а діяло лише поверхово. Козлов сів в оголений ґрунт і доторкнувся руками до кістяного свого обличчя.

— Розладнався? — запитав його Сафронов. — Тобі для міцності треба б в фізкультуру записатися, а ти поважаєш конфлікт: ти мислиш відстало.

Чиклин без спуску і проміжку громив ломом плиту самородного каменю, не зупиняючись для думки або настрою, він не знав, для чого йому жити інакше — ще злодієм станеш або зачепиш революцію.

— Козлов знову ослаб! — сказав Чиклину Сафронов. – Мабуть не переживе він соціалізму — якийсь функції в ньому не вистачає!

Тут Чиклин відразу почав думати, тому що його життю не було куди діватися, раз результат його в землю припинився; він притулився вологою спиною до схилу виїмки, глянув у далечінь і уявив спогад — більше він нічого думати не міг. У найближчому до котловану яру зараз росли потроху трави і замертво лежав нікчемний пісок; невідлучне сонце безрозрахунково марнує своє тіло на кожну дрібницю тутешнього, низького життя, і воно ж, за допомогою теплих злив, вирило в старовину яр, але туди ще не поміщено ніякої пролетарської користі. Перевіряючи свій розум, Чиклин пішов в яр і обмірив його звичним кроком, рівномірно дихаючи для рахунку. Яр був повністю потрібен для котловану, слід було тільки спланувати укоси і врізати глибину в водонепроникний шар.

— Козлов нехай похворіє, — сказав Чиклин, прибувши назад. — Ми тут рити надалі не будемо намагатися, а погрузимо будинок в яр і звідти налагодимо його вгору: Козлов встигне дожити.

Почувши Чиклина, багато хто припинив копати ґрунт і сіли перепочити. Але Козлов вже відійшов від своєї втоми і хотів йти до Прушевського сказати, що землю більше не риють і треба робити істотну дисципліну. Збираючись зробити таку організовану користь, Козлов заздалегідь радів і видужував. Однак Сафронов залишив його на місці, лише тільки він тронувся.

— Ти що, Козлов, курс на інтелігенцію взяв? Он вона сама спускається в нашу масу.

Прушевський йшов на котлован попереду невідомих людей. Лист сестрі він відправив і хотів тепер завзято діяти, турбуватися про поточні предмети і будувати будь-яку будівлю в чужу користь, аби не турбувати своєї свідомості, в якій він встановив особливе ніжну байдужість, узгоджену зі смертю і з почуттям сирітства до людей, що залишаються. З особливою зворушливістю він ставився до тих людей, яких раніше чомусь не любив, — тепер він відчував у них майже головну загадку свого життя і пильно вдивлявся в чужі і знайомі дурні обличчя, хвилюючись і не розуміючи. Невідомі люди виявилися новими робочими, що надіслав Пашкін для забезпечення державного темпу. Але робочими прибулі не були: Чиклин відразу, без пильності, виявив в них переучених навпаки муніципальних службовців, різних степових пустельників і людей, які звикли йти тихим кроком позаду трудящого коня; в їх тілі не помічалося ніякого пролетарського таланту праці, вони більш здатні були лежати навзнак або спочивати будь-яким чином інакше. Прушевський визначив Чиклину розставити свіжих робочих по котловану і дати їм вишкіл, тому що треба вміти жити і працювати з тими людьми, які є на світі.

— Нам це ніщо, — висловився Сафронов. — Ми їхню відсталість відразу в активність виб'ємо.

— Ось-ось, — сказав Прушевський, довіряючи, і пішов позаду Чиклина до яру.

Чиклин сказав, що яр це більш ніж навпіл готовий котлован і за допомогою яру можна зберегти слабких людей для майбутнього. Прушевський погодився з тим, тому що він все одно помре раніше, ніж закінчиться будова.

— А в мені ворухнувся науковий сумнів, — зморщивши своє ввічливо-свідоме лице, сказав Сафронов. І всі до нього прислухалися. А Сафронов дивився на оточуючих з посмішкою загадкового розуму. — Звідки це у товариша Чиклина світове уявлення вийшло? — виголошував поступово Сафронов. – Чи він особливе цілування в дитинстві мав, що краще вченого воліє яр! Чому ти, товариш Чиклин, думаєш, а я з товаришем Прушевським ходжу, як дрібниця між класів, і не бачу собі поліпшення! ..

Чиклин був занадто похмурий для хитрості і відповів приблизно:

— Нікуди жити, от і думаєш в голову.

Прушевський подивився на Чиклина як на безцільного мученика, а потім попросив зробити розвідувальне буріння в яру і пішов до своєї канцелярії. Там він почав ретельно працювати над вигаданими частинами загальнопролетарського будинку, щоб відчувати предмети і забути людей в своїх спогадах. Години через дві Вощев приніс йому зразки ґрунту з розвідувальних свердловин. "Напевно, він знає сенс природного життя", — тихо подумав Вощев про Прушевського і, знемагаючий своєї послідовною тугою, запитав:

— А ви не знаєте, чому влаштувався весь світ?

Прушевський затримався увагою на Вощеві: невже вони теж будуть інтелігенцією, невже нас капіталізм народив двійнятами, — боже мій, яке у нього вже тепер нудне обличчя!

— Не знаю, — відповів Прушевський.

— А ви б навчилися цього, раз вас намагалися учить.

— Нас вчили кожного який-небудь мертвої частини: я знаю глину, тяжкість ваги і механіку спокою, але погано знаю машини і не знаю, чому б'ється серце в тваринному. Всього цілого або що всередині — нам не об'яснили.

— Даремно, — визначив Вощев. — Як же ви живі були так довго? Глина хороша для цегли, а для вас вона мала!

Прушевський взяв в руку зразок яружного ґрунту і зосередився на ньому — він хотів залишитися тільки з цією темною грудкою землі. Вощев відступив за двері і зник за нею, шепочучи про себе свій смуток. Інженер розглянув ґрунт і довго, по інерції автоматичного розуму, вільного від надії і бажання задоволення, розраховував той ґрунт на стиск і деформацію. Перш, під час чуттєвого життя і видимості щастя, Прушевський порахував би надійність ґрунту менш точно, — тепер же йому хотілося безперервно піклуватися про предмети і пристрої, щоб мати їх у своєму розумі і порожньому серці замість дружби і прихильності до людей. Заняття технікою спокою майбутньої будівлі забезпечувало Прушевському байдужість ясної думки, близьку до насолоди, — і деталі споруди порушували інтерес, кращий і міцніший, ніж товариське хвилювання з однодумцями. Вічна речовина, що не потребувала ні в русі, ні в житті, ні в зникненні, замінювала Прушевському щось забуте і необхідне, як істота втраченої подруги. Завершив числення своїх величин, Прушевський забезпечив незламність майбутнього загальнопролетарського житла і відчув втіху від надійності матеріалу, призначеного охороняти людей, що жили досі зовні. І йому стало легко і нечутно всередині, ніби він жив не своє передсмертне, байдуже життя, а те саме, про яке йому шепотіла колись мати своїми устами, але він його втратив навіть у споминах. Не порушуючи свого спокою і подиву, Прушевський залишив канцелярію земляних робіт.

4

У природі відходив в вечір спустошений літній день; все поступово закінчувалося поблизу і вдалині: ховалися птиці, лягали люди, смирно курився дим з віддалених польових жител, де невідомий втомлений чоловік сидів у казанка, чекаючи вечері, вирішивши терпіти своє життя до кінця. На котловані було порожньо, землекопи перейшли працювати на яр, і там зараз відбувався їх рух. Прушевському захотілося раптом побути в далекому центральному місті, де люди довго не сплять, думають і сперечаються, де вечорами відкриті гастрономічні магазини і звідти пахне вином і кондитерськими виробами, де можна зустріти незнайому жінку і проговорити з нею всю ніч, відчуваючи таємниче щастя дружби, коли хочеться жити вічно в цій тривозі; вранці же, попрощавшись під погашеним газовим ліхтарем, розійтися в порожнечі світанку без обіцянки зустрічі. Прушевський сів на лавочку у канцелярії. Так само він сидів колись у будинку батька — літні вечори не змінилися з тих пір, — і він любив тоді стежити за мимо перехожими; деякі йому подобалися, і він шкодував, що не всі люди знайомі між собою. Одне ж почуття було жваво і сумно в ньому до цих пір: колись, в такий же вечір, повз будинок його дитинства пройшла дівчина, і він не міг згадати ні її обличчя, ні року тієї події, але з тих пір вдивлявся в усі жіночі обличчя і ні в одному з них не впізнавав тієї, яка, зникнувши, все ж була його єдиною подругою і так близько пройшла, не зупинившись.