Котлован - Платонов Андрій

Будь-яка з цих піонерок народилася в той час, коли в полях лежали мертві коні соціальної війни, і не всі піонери мали шкіру у годину свого походження, тому що їх матері харчувалися лише запасами власного тіла; тому на обличчі кожної піонерки залишилися труднощі немічі раннього життя, убогість тіла і краси вираження. Але щастя дитячої дружби, здійснення майбутнього світу в грі юності і гідність своєї суворої волі позначили на дитячих обличчях важливу радість, що замінила їм красу і домашню угодованість. Вощев стояв з острахом перед очима ходи цих невідомих йому, схвильованих дітей; він соромився, що піонери, напевно, знають і відчувають більше його, тому що діти — це час, що доспіває в свіжому тілі, а він, Вощев, усувається діючою молодістю, яка поспішає, в тишу безвісті, як марна спроба життя досягти своєї мети. І Вощев відчув сором і енергію — він захотів негайно відкрити загальний, довгий сенс життя, щоб жити попереду дітей, швидше їх смаглявих ніг, наповнених твердою ніжністю. Одна піонерка вибігла з лав в прилеглу до кузні житню ниву і там зірвала рослину. Під час своєї дії маленька жінка нахилилась, оголивши родимку на опухлому тілі, і з легкістю невідчутної сили зникла мимо, залишаючи жаль у двох глядачах — Вощева і каліки. Вощев подивився на інваліда; у того надулося лице безвихідною кров'ю, він простогнав звук і поворушив рукою в глибині кишені. Вощев спостерігав настрій могутнього покаліченого, але був радий, що виродку імперіалізму ніколи не дістануться соціалістичні діти. Однак каліка дивився до кінця піонерський хід, і Вощев побоявся за цілість і непорочність маленьких людей.

— Ти б дивився очима кудись геть, — сказав він інваліду. — Ти б краще закурив!

— Марш в сторону, укажчик! — вимовив безногій. Вощев не рухався .— Кому кажу? — нагадав каліка. — Отримати від мене захотів?!

— Ні, — відповів Вощев. — Я злякався, що ти на ту дівчинку своє слово скажеш або подієш як-небудь.

Інвалід в звичних муках нахилив свою велику голову до землі.

— Чого ж я скажу дитині, стерво. Я дивлюся на дітей для пам'яті, бо помру скоро.

— Це, напевно, на капіталістичній битві тебе пошкодили, — тихо промовив Вощев. — Хоча каліки теж старими бувають, я їх бачив.

Понівечений чоловік звернув свої очі на Вощева, в яких зараз було звірство, що перевершує розум; покалічений спочатку навіть помовчав від розлючення на перехожого, а потім сказав з повільністю жорстокості:

— Люди похилого віку такі бувають, а ось калічених таких, як ти, — нема.

— Я на війні справжньої не був, — сказав Вощев. — Тоді б і я повернувся звідти не повністю весь.

— Бачу, що ти не був: звідки ж ти дурень! Коли мужик війни не бачив, то він начебто баби, що не народжувала — ідіотом живе. Тебе ж крізь шкаралупу всього помітно!

— Ех! .. — жалібно вимовив коваль. — Дивлюся на дітей, а самому так і хочеться крикнути: "Хай живе Перше травня!"

Музика піонерів відпочила і заграла далеко марш руху. Вощев продовжував нудитися і пішов до цього міста жити. До самого вечора мовчки ходив Вощев по місту, немов в очікуванні, коли світ стане загальновідомий. Однак йому як і раніше було неясно на світі, і він відчував у темряві свого тіла тихе місце, де нічого не було, але ніщо нічому не перешкоджало початися. Наче заочно живучий, Вощев гуляв повз людей, відчуваючи наростаючу силу журливого розуму і все більш усамітнюючись в тісняві своєї печалі. Тільки тепер він побачив середину міста і устрою його, що будується. Вечірню електрику вже було запалене на будівельних лісах, але польове світло тиші і в'янучий запах сну наблизилися сюди із загального простору і стояли недоторканими в повітрі.

Окремо від природи в світлому місці електрики з бажанням працювали люди, зводячи цегляні огорожі, крокували з ношею вантажу в тесовій маячні лісів. Вощев довго спостерігав будівництво невідомої йому вежі; він бачив, що робітники ворушилися рівномірно, без різкої сили, але щось вже прибуло в будівлі для її завершення.

– Невже не убувають люди в почутті свого життя, коли прибувають їх споруди? — не наважувався вірити Вощев. — Будинок людина побудує, а сама розладнається. Хто жити тоді буде? — сумнівався Вощев на ходу.

Він відійшов з середини міста на кінець його. Поки він рухався туди, настала безлюдна ніч; лише вода і вітер населяли вдалині цей морок і природу, і одні птиці зуміли оспівати смуток цієї великої речовини, тому що вони літали зверху і їм було легше. Вощев забрів в пустир і виявив теплу яму для ночівлі; знизившись в цю земну западину, він поклав під голову мішок, куди збирав для пам'яті і помсти всяку безвість, засмутився і з тим заснув. Але якийсь чоловік увійшов на пустир з косою в руках і почав сікти трав'яні гаї, що росли тут споконвіку. До півночі косар дійшов до Вощева і визначив йому встати і піти з площі.

— Чого тобі! — неохоче говорив Вощев. — Яка тут площа, це зайве місце.

— А тепер буде площа, тепер тут належить бути кам'яній справі. Ти вранці приходь подивитися на це місце, а то воно скоро зникне навіки під устроєм.

— А де ж мені бути?

— Ти сміливо можеш в бараці досипати. Іди туди і спи до ранку, а вранці ти вияснишся.

Вощев пішов по оповіді косаря і незабаром помітив дощатий сарай на колишньому городі. Усередині сараю спали на спині сімнадцять або двадцять чоловік, і пригашена лампа висвітлювала несвідомі людські обличчя. Всі сплячі були худі, як померлі, тісне місце між шкірою і кістками у кожного було зайнято жилами, і по товщині жил було видно, як багато крові вони повинні пропускати під час напруги праці. Ситець сорочок з точністю передавав повільну освіжаючу роботу серця — воно билося поблизу, у темряві спустошеного тіла кожного, хто заснув. Вощев вдивився в обличчя ближнього сплячого – чи не виражає воно безмовного щастя задоволеної людини. Але сплячі той лежав замертво, глибоко сховались його очі, і охололі ноги безпорадно витягнулися в старих робочих штанях. Крім дихання, в бараку не було звуку, ніхто не бачив снів і не розмовляв зі спогадами, — кожний існував без усякого надлишку життя, і під час сну залишалося живим тільки серце, що береже людину. Вощев відчув холод втоми і ліг для тепла серед двох тіл сплячих майстрових. Він заснув, незнайомий цим людям, які закрили свої очі, і задоволений, що біля них ночує, — і так спав, не чуючи істини, до світлого ранку.

2

Вранці Вощеву вдарив якийсь інстинкт в голову, він прокинувся і слухав чужі слова, не відкриваючи очей.

— Він слабкий!

— Він несвідомий.

— Нічого: капіталізм з нашої породи робив дурнів, і цей — теж залишок мороку.

— Аби він по стану підходив: тоді — годиться.

– Роздивляючись по його тілу, клас його бідний.

Вощев в сумніві відкрив очі на світ дня, що вже настав. Вчорашні сплячі живими стояли над ним і спостерігали його немічне положення.

— Ти навіщо тут ходиш і існуєш? — запитав один, у якого від виснаження слабо росла борода.

— Я тут не існую, — сказав Вощев, соромлячись, що багато людей відчувають зараз його одного. — Я тільки думаю тут.

— А заради чого ж ти думаєш, себе мучиш?

— У мене без істини тіло слабшає, я працею годуватися не можу, я замислювався на виробництві, і мене скоротили ...

Всі майстрові мовчали проти Вощева: їхні обличчя були байдужі і нудні, рідкісна, заздалегідь стомлена думка висвітлювала їх терплячі очі.

— Що ж твоя істина! — сказав той, хто говорив раніше. — Ти ж не працюєш, ти не переживаєш речовини існування, звідки ж ти згадаєш думку!

— А навіщо тобі істина? — запитала інша людина, розімкнувши уста, що спіклися від безмовності. — Тільки в розумі у тебе буде добре, а зовні гидко.

— Ви вже, напевно, все знаєте? — з острахом слабкої надії запитав їх Вощев.

— А як же інакше? Ми ж усім організаціям існування даємо! — відповів низький чоловік зі свого висохлого рота, біля якого від виснаження слабо росла борода.

В цей час відчинився дверний вхід, і Вощев побачив нічного косаря з артільним чайником: окріп вже встиг на плиті, яка топилася на дворі барака; час пробудження минув, настала пора харчуватися для денної праці ... Сільський годинник висів на дерев'яній стіні і терпляче йшов силою тяжіння мертвого вантажу; рожева квітка була зображена на зовнішності механізму, щоб втішати всякого, хто бачить час. Майстрові сіли в ряд по довжині столу, косар, який відав жіночою справою в бараці, нарізав хліб і дав кожній людині шмат, а в добавок ще по шматку вчорашньої холодної яловичини. Майстрові почали серйозно їсти, приймаючи в себе їжу як належне, але не смакуючи нею. Хоча вони і володіли сенсом життя, що рівносильно вічному щастю, однак їхні обличчя були похмурі і злі, а замість спокою життя вони мали виснаження.

Вощев зі скупістю надії, зі страхом втрати спостерігав цих сумно існуючих людей, здатних без торжества зберігати всередині себе істину; він вже був задоволений і тим, що істина містилась на світі в ближньому до нього тілі чоловіка, який зараз тільки говорив з ним, значить, достатньо лише бути близько тої людини, щоб стати терплячим до життя і працездатним.

— Іди з нами їсти! — покликали Вощева люди , які їли.

Вощев встав і, ще не маючи повної віри в загальну необхідність світу, пішов їсти, соромлячись і тоскуючи.

— Що ж ти такий нужденний? — запитали у нього.

-Так, — відповів Вощев. — Я тепер теж хочу працювати над речовиною існування.

За час сумнівів в правильності життя він рідко їв спокійно, завжди відчуваючи свою нудящу душу. Але тепер він поїв холоднокровно, і найбільш активний серед майстрових, товариш Сафронов, повідомив йому після харчування, що, мабуть, і Вощев тепер годиться в роботу, тому що люди нині стали дороги, нарівні з матеріалом; уже кілька днів поспіль ходить профуповноважений по околицях міста і порожніх місцях, щоб зустріти безгосподарних бідняків і утворити з них постійних трудівників, але зрідка когось приводить — весь народ зайнятий життям і трудом. Вощев вже наївся і встав серед сидячих.

— Чого ти піднявся? — запитав його Сафронов.

— Сидячи у мене думка ще гірше розвивається. Я краще постою.

— Ну, стій. Ти, напевно, інтелігенція — тієї аби посидіти та подумати.

— Поки я був несвідомим, я жив ручною працею, а вже потім — не побачив значення життя і ослабнув.

До бараку підійшла музика і заграла особливі життєві звуки, в яких не було ніякої думки, але зате було радісне передчуття, що приводило тіло Вощева в стан, шо деренчав від радості.