Побічна сім'я - Бальзак Оноре де

Він чмокнув її в лобик, потім дістав з фрачної кишені великий аркуш паперу, змережений чорними рядками.

— Кароліно,— сказав він,— ось тут посаг мадмуазель Ежені де Бельфей.

Мати з вдячністю узяла дарчого листа на велику суму державної позики.

— Чому Ежені дістала три тисячі франків ренти, а Шарль лише півтори тисячі?

— Шарль, ангеле мій, буде чоловіком,— відповів він,— з нього вистачить і півтори тисячі. З таким прибутком тямущий чоловік не бідуватиме. Якщо твій син, попри мої сподівання, виявиться нікчемою, я не бажаю заохочувати його робити дурниці. Якщо ж він буде честолюбний, то ці скромні кошти привчать його любити працю. А Ежені жінка, їй потрібний посаг.

Батько почав гратися з Шарлем, чия розкута поведінка свідчила про незалежну вдачу й вільне виховання. Хлопець анітрохи не боявся батька, і ніщо не порушувало тієї радості, яка винагороджує чоловіка за обов'язки батьківства. В цьому тісному сімейному колі панувала злагода і справжня щирість.

Увечері, на Шарлів превеликий подив, чарівний ліхтар показав на білому полотні цікаві й таємничі картини. Не раз простодушна радість дитини викликала невтримний сміх у Кароліни й Роже. Згодом, коли хлопчик пішов спати, прокинулася дівчинка і криком нагадала, що її треба нагодувати. При світлі лампи, що стояла біля каміна в цій затишній і веселій кімнаті, Роже млів од щастя, споглядаючи принадну картину: Кароліну в ореолі темних кучерів, розсипаних по плечах, білих, як щойно розквітла лілея, і немовля, що припало до її оголеної груді. Світло лампи ще яскравіше відтінювало принади молодої матері, м'яко осяваючи її саму, її біле вбрання, голівку дитини і множачи химерну гру світлотіні. Личко спокійної, мовчазної жінки здалося Роже ще милішим, і він лагідно глянув на її гарно окреслені пурпурові уста, з яких жодного разу не злетіло прикре слово. Така сама ніжність світилася в очах Кароліни, і вона глянула на Роже, чи то тішачись враженням, яке справляла на нього, чи то намагаючись відгадати, чим же завершиться сьогоднішній вечір. "Незнайомець" зрозумів цей лукавий погляд і промовив з удаваним смутком:

— Мені треба їхати. Мушу залагодити одну важливу справу, яка мене чекає вдома. Обов'язок над усе, ти згодна, люба?

Кароліна поглянула на нього ніжно й журно, але з тією покорою, в якій відчувається біль принесеної жертви.

— Прощавай! — сказала вона.— Іди! Якщо ти затримаєшся ще на годину, я так легко не відпущу тебе.

— Ангеле мій,— відповів Роже, всміхаючись,— я дістав триденну відпустку, і всі гадають, що я за двадцять льє від Парижа.

Через кілька днів після 6 травня — річниці знаменної прогулянки в Сен-Ле — мадмуазель де Бельфей поспішала вранці на вулицю Сен-Луї в Маре, в той дім, де вона бувала щотижня. Посильний приніс їй звістку, що пані Крошар, її мати, вмирає від ускладнення, викликаного катаром та ревматизмом. Поки кучер гнав коней на настійливе прохання Кароліни, підкріплене обіцянкою щедрих чайових, богобоязливі бабусі з оточення вдови Крошар привели священика в затишне й чисте помешкання на третьому поверсі, нинішню оселю хористки. Служниця пані Крошар не знала, що гарна панянка, у якої часто обідала господиня,— її дочка, і одна з перших почала наполягати, щоб запросили сповідника, сподіваючись, що священнослужитель стане у пригоді їй самій не менше, ніж умирущій. У перерві між партіями в бостон чи під час прогулянок по Тюркському саду старі баби, з якими любила побалакати вдова Крошар, зуміли пробудити в зачерствілому серці приятельки гризоти сумління на думку про минуле, невиразну тривогу про майбутнє, страх перед пеклом і туманні надії на прощення, якщо вона навернеться до віри. Отож того печального ранку три бабці, що мешкали на вулицях Сен-Франсуа та В'є-Тампль, розташувались у вітальні, де по вівторках їх приймала пані Крошар. Кожна з них по черзі вставала з крісла і дибала до сусідньої кімнати, щоб посидіти біля узголів'я тяжкохворої й навіяти їй ті примарні надії, якими тішать умирущих. Та коли, на їхню думку, розв'язка була вже близька, а запрошений лікар заявив, що не поручиться за життя вдови, бабці почали радитися між собою, чи не слід повідомити мадмуазель де Бельфей. Вислухавши думку служниці Франсуази, вони вирішили послати посильного на вулицю Тетбу і попередити родичку, чий вплив здавався цим чотирьом матронам дуже небезпечним. Вони сподівалися, одначе, що посильний запізно повідомить цю особу, таку дорогу серцю пані Крошар. Трійця славних жінок лише тому так упадала за вдовою, власницею не менше тисячі екю ренти, що жодна з приятельок, і навіть сама Франсуаза, не знали про існування спадкоємців. Розкіш, яка оточувала мадмуазель де Бельфей (пані Крошар ніколи не називала її дочкою, вірна звичаям, що існували колись в Опері), майже узаконювала план поділу майна вмирущої, який визрів у чотирьох жінок.

Незабаром одна із сивіл, котрі доглядали недужу, просунула у двері голову, яка в неї тряслася, і сказала стурбованим приятелькам:

— Пора послати по абата Фонтанона. Ще дві години, і вона вже нічого не втямить, у неї не стане сили написати жодного слова.

Стара беззуба служниця одразу ж вийшла з дому і скоро вернулася з чоловіком у чорній сутані.

У священика було простакувате обличчя і вузький лоб — ознака обмеженості. Товсті обвислі щоки та подвійне воло свідчили про себелюбство, а напудрене волосся надавало йому солодкавого вигляду, проте лише доти, поки він не підвів своїх карих банькатих очиць, які більше пасували б до обличчя якогось татарина.

— Пане абате,— сказала Франсуаза,— я вам дуже вдячна за ваші поради; не забудьте й про те, що я самовіддано доглядала свою дорогу господиню.

Служниця плентала за духівником і все бубоніла з похоронною міною, але вмить замовкла, побачивши, що двері помешкання відчинені, а найпронозуватіша з трьох удовиць чатує на площадці, щоб перехопити священика. Люб'язно вислухавши потоки вдавано благочестивого базікання трьох приятельок умирущої, священик зайшов до спальні пані Крошар і всівся біля її узголів'я. Задля годиться три карги й стара Франсуаза виявили деяку стриманість і зосталися у вітальні, де корчили щонайскорботніші міни, а в старих з їхніми зморшкуватими лицями це виходить досконало.

— От лишенько! — вигукнула Франсуаза, зітхаючи.— Це вже четверта господиня, яку мені, на моє безголов'я, доводиться ховати. Перша залишила мені сто франків довічної ренти, друга — п'ятдесят екю, а третя — тисячу екю готівкою. Оце й усе, що я маю, після тридцяти років вірної служби.

Скориставшися своїм правом ходити вільно по квартирі, служниця подалася в комірчину, звідки можна було чути священикові слова.

— Я з радістю бачу, дочко моя,— сказав Фонтанон, — що ви побожні: носите образок.

Пані Крошар насилу звела руку, і, мабуть, на порозі смерті вона не зовсім тямила, що робить, бо показала священикові імператорський орден Почесного легіону. Той сахнувся, впізнавши Наполеонову подобу, одначе тут же нахилився до своєї духовної дочки, і вона щось стала йому говорити, але так тихо, що кілька хвилин Франсуаза нічого не могла второпати.

— Наді мною тяжіє прокляття! — вигукнула раптом стара.— Не покидайте мене! Як, ви, пане абате, вважаєте, що мені доведеться відповідати на небі за доччину душу?

Тут священик так притишив голос, що Франсуаза за грубою стіною не розібрала жодного слова.

— Господи! Як же це! — плачучи, проказала вдова.— Адже негідник не залишив мені нічого, чим би я могла розпорядитися. Він спокусив мою сердешну Кароліну, розлучив нас із нею, мені призначив лише три тисячі ліврів прибутку з капіталу, що належить дочці.

— У господині є дочка, а капіталу ніякого, всього лишень довічна рента! — вигукнула Франсуаза, вбігаючи до вітальні.

Три старі карги перезирнулися з найглибшим подивом, і та з них, у котрої ніс торкався підборіддя — риса, що говорила про неабияке лицемірство й хитрість — підморгнула приятелькам і, тільки-но Франсуаза обернулася до них спиною, подала знак, мовляв: "Служниця — добра пройда, вона вже зуміла попасти в три заповіти". Отож три баби не зрушили з місця, та незабаром з'явився абат, і досить було йому сказати кілька слів, як три відьми клубком скотилися сходами, залишивши Франсуазу саму з господинею. Пані Крошар, чиї муки стали нестерпні, марно кликала служницю, а та тільки гукала: "Чую! Іду! Зараз!" — грюкаючи дверцятами шаф і комодів, ніби шукала загублений лотерейний білет. Коли напад наближався до фатального кінця, мадмуазель де Бельфей вбігла до матері і стала заспокоювати її лагідними словами:

— Ох, безталанна моя матусю! Яка я винна перед вами! Ви хворієте, а я й не знала про це, серце нічого не підказало мені. Та ось я прийшла...

— Кароліно...

— Що?

— Вони привели до мене священика.

— Але треба ж покликати лікаря! — вигукнула мадмуазель де Бельфей.— Франсуазо, лікаря! Чому ваші приятельки не послали по лікаря?

— Вони привели до мене священика, — повторила стара, зітхаючи.

— Як вона страждає! І ніякого заспокійливого питва, ніяких ліків!

Мати зробила ледь помітний рух, але проникливий погляд Кароліни угадав її бажання, і молода жінка вмовкла, щоб вислухати вмирущу.

— Вони привели священика... нібито, щоб висповідав мене. Стережися, Кароліно,— насилу вимовила стара хористка, роблячи над собою останнє зусилля,— священик випитав у мене прізвище твого благодійника.

— Але хто ж міг сказати його вам, бідолашна матусю?

Стара спробувала хитро підморгнути дочці і в цю мить спустила дух. Якби мадмуазель де Бельфей могла спостерігати за лицем матері, вона побачила б ще небачене: як сміється Смерть.

Щоб зрозуміти цю сцену, треба на якийсь час забути про її дійових осіб і вислухати розповідь про попередні події, бо останні з них безпосередньо пов'язані зі смертю пані Крошар. Тоді з цих двох частин вийде єдина історія, яка, за законами паризького життя, пішла двома різними шляхами.

Наприкінці листопада 1805 року молодий адвокат, років двадцяти шести, спускався близько третьої години ночі парадними сходами особняка, де жив імперський канцлер. Ледь підморожувало. Опинившись надворі в бальному костюмі, він не міг утриматися від вигуку, в якому поряд із досадою звучала веселість, що рідко покидає французів. Справді, крізь огорожу особняка не було видно жодного кучера, а вдалині не чулося жодного звуку, що нагадував би хрипкий голос паризького візника або цокання кінських підків по бруку.