Побічна сім'я - Бальзак Оноре де
Атож, це він. Роже завертає за ріг, бачить балкон, підганяє коня, той прискорює біг і незабаром зупиняється біля окутих бронзою дверей, що йому знайомі так само добре, як і його хазяїнові. Чуючи радісний вигук господині, покоївка відчиняє двері, не дожидаючи дзвінка. Роже вбігає у вітальню, пригортає Кароліну до грудей і цілує її з палкою ніжністю, яка завжди проривається при рідких зустрічах двох закоханих. Він тягне її, чи, точніше, підвладні тій самій волі, не розмикаючи обіймів, вони квапляться до свого кубельця, затишного й напахченого. Перед каміном їх чекає канапа, вони опускаються на неї і якусь хвильку мовчки дивляться одне на одного, висловлюючи свої думки довгим поглядом, а щастя — міцним потиском рук.
— Нарешті ти тут, серце моє! — першою озвалася Кароліна.— Подумати тільки, ми не бачилися три дні, три довгі дні. Цілу вічність! Але що з тобою? Ти зажурений?
— Моя бідолашна Кароліно...
— Ну ось — "моя бідолашна Кароліно"...
— Не смійся, мій ангеле: сьогодні ми не підемо у Фейдо.
Кароліна скорчила гримаску, але одразу ж її личко проясніло.
— Яка я дурна! Чи до театру мені, коли я бачу тебе? Дивитися на тебе — хіба це не єдине видовище, яке я так люблю? — вигукнула вона, пригладжуючи чуба Роже.
— Я мушу бути в генерального прокурора, ми розбираємо зараз одну дуже делікатну справу. Прокурора я зустрів у залі засідань, а що мені доведеться виступати в цій справі від імені суду, то він запросив мене обідати. Кохана моя, ти зрештою можеш піти у Фейдо з мамою, а я заїду туди по вас, якщо нарада скінчиться рано.
— Піти в театр без тебе? — вигукнула вона з подивом.— Яка ж це утіха, якщо ти не розділиш її зі мною? Ох Роже, ви заслуговуєте... поцілунку,— додала вона, з наївною пристрастю кидаючись йому на шию.
— Кароліно, я мушу поїхати додому переодягтися. До кварталу Маре далеко, а мені ще треба залагодити кілька справ.
— Остерігайтеся таких слів, добродію,— зауважила Кароліна, уриваючи його.— Матуся мені так казала: як тільки чоловік починає посилатися на зайнятість, значить — він розлюбив.
— Кароліно, але ж я приїхав, я ж украв цей час у моєї безжальної...
— Цить,— сказала вона, прикладаючи пальчик до уст Роже,— цить, хіба ти не розумієш, що я жартую?
Вони перейшли до вітальні, і Роже помітив там одну річ, яку вранці приніс столяр. То були старі кросна з рожевого дерева, які годували Кароліну та її матір, коли вони мешкали на вулиці з турнікетом; кросна були направлені заново, і на них уже напнуто почате по тюлю гаптування, напрочуд гарне, з розкішним візерунком.
— Ну що ж, любий, сьогоднішній вечір я проведу за роботою. Гаптуючи, я подумки переноситимуся до тих днів, коли ти проходив під нашими вікнами, не кажучи ні слова, але позираючи на мене, до тих днів, коли думки про тебе всю ніч не давали мені стулити очей. Мої неоціненні кросна — найкоштовніша оздоба моєї вітальні, хоча дістала я їх не від тебе. Ти ж нічого не знаєш,— сказала вона, сідаючи на коліна до Роже, який опустився у крісло, знесилений хвилюванням,— послухай-но мене! Я хочу віддавати біднякам усе, що зароблю гаптуванням. Ти мене зробив багатою. Як люблю я прегарний маєток Бельфей, і не за його красу, а за те, що подарував його мені ти. Але скажи, Роже, чи можна мені називатися Кароліною де Бельфей? Ти ж бо знаєш, чи законно це, чи припустимо?
Прізвище Крошар Роже було ненависне, тому він ствердно кивнув головою, а Кароліна спритно зіскочила на підлогу і заплескала в долоні.
— Мені здається,— гукнула вона,— що так я буду поєднана з тобою міцніше. Адже це природно, коли дівчина зрікається свого прізвища і бере прізвище чоловіка.— Від цієї невідчепної думки, яку вона одразу ж прогнала, Кароліна зашарілася, потім узяла Роже за руку й підвела його до відкритого фортепіано.— Ось послухай,— промовила вона,— я вже добре розучила сонату.— І легкі пальчики так і запурхали по клавішах, але нараз вона відчула, що її обняли за стан і підняли в повітря.
— Кароліно, мені пора, люба.
— Ти йдеш? Гаразд, іди,— сказала вона, надувшись, але, зиркнувши на годинник, усміхнулася й вигукнула:
— Хай там як, а на зайвих чверть години я тебе затримала.
— Прощавайте, мадмуазель де Бельфей,— проказав він з ніжним лукавством.
Вона поцілувала Роже і провела його до порога; коли на сходах утихли звуки його кроків, вона вибігла на балкон. Їй хотілося бачити, як він сідає в двоколку й бере віжки, впіймати його останній погляд, почути цвьохкання батога, стукіт коліс по бруку, провести очима лискучого коня, капелюх його хазяїна, золоті позументи грума і ще довго дивитися услід тильбюрі, поки воно не зникне за темним рогом вулиці.
Минуло п'ять років після переїзду Кароліни де Бельфей у гарний будинок на вулиці Тетбу, і там знову можна було спостерігати одну з тих сцен родинного щастя, які ще тісніше зближують дві люблячі істоти. Хлопчик чотирьох літ грався посеред голубої віталеньки біля балконного вікна. Він зчиняв страшенний гармидер, батожачи картонного коня,— той, бач, скакав надто ліниво на своїй підставці-гойдалці. На його гарненькому личку, в пишній оправі білявих кучериків, розсипаних по гаптованому комірцю, розквітла ангельська усмішка, коли мати, що сиділа в глибокому фотелі, гукнула:
— Не галасуй так, Шарлю, сестричку розбудиш.
Тоді цікавий хлопчак спішився зі свого коника й, ніби побоюючись звуку власних кроків, навшпиньки задріботів по килиму: наблизившись до матері, він встромив пальці в рота і застиг в одній з дитячих поз, таких гарних у своїй безпосередності; потім підняв білу муслінову запону, що прикривала свіже личко дівчинки, яка заснула на колінах у матері.
— Хіба Ежені спить? — промовив він украй здивовано.— Чому ж вона спить, коли ми вже попрокидались? — додав він, широко розплющивши великі чорні очі.
— Це відомо лише Господу,— відповіла Кароліна, усміхаючись.
Мати і хлопчик задивилися на дівчинку, охрещену цього ранку. В той час Кароліні було двадцять чотири роки, і її врода буйно розквітла в безжурному щасті та постійних радощах кохання. Усе в ній дихало жіночністю. Залюбки вдовольняючи найменше бажання Роже, вона набула тих знань, яких їй бракувало: навчилася непогано грати на фортепіано й гарно співати. Незнайома зі звичаями світського товариства, яке все одно відштовхнуло б її (та вона й не стала б виїжджати у світ, навіть якби була там прийнята, бо світське життя не для щасливої жінки), Кароліна не набула ні особливої вишуканості манер, ні вміння вести багатослівну, але пустопорожню балачку, як то заведено по вітальнях; зате вона старанно засвоїла все, що конче треба знати матері, чия єдина честолюбна мрія — добре виховати своїх дітей. Ніколи не розлучатися з сином, з колиски навіювати йому настанови, які прищеплюють юним душам любов до добра та краси, берегти його від лихих впливів і поєднувати нелегкий догляд няньки з приємними обов'язками матері — такі були її єдині радощі. З перших же днів любові ця скромна й лагідна істота настільки примирилася з життям, обмеженим гранню чарівного світу, в якому містилося все її життя, що після шестирічного щонайніжнішого союзу вона нічого не знала про свого друга, окрім того, що його звати Роже. В її спальні висіла гравюра з картини "Амур і Псіхея7": Псіхея зі світильником у руці наближається, щоб глянути на Амура, всупереч його забороні. Ця жанрова сцена нагадувала Кароліні про те, що цікавість може занапастити щастя. У неї були такі скромні бажання, що за всі ці шість років вона жодного разу не вразила якоюсь недоречною забаганкою Роже, чиє серце було справжньою скарбницею доброти. Ні разу не побажала вона ні діамантів, ні інших коштовностей і постійно відмовлялася від розкоші мати власний виїзд, хоча Роже десятки разів спокушав її цією покупкою. Очікувати появи його на балконі, ходити з ним до театру, блукати з ним погожої години по паризьких околицях, мріяти про побачення, зустрічатися з коханим і знову мріяти про зустріч — така була історія її життя, бідного на події, але багатого на любов.
Колишучи на колінах доньку, кількамісячне немовля, Кароліна з радістю поринула в спогади про минуле. Особливо охоче згадувала вона ті вересневі дні, коли Роже возив її до Бельфея і вони проводили там чудову пору ранньої осені, в яку ніби зустрічаються всі інші пори року. Природа тоді особливо щедро дарує квіти й плоди, вечори бувають теплі, ранки ясні й тихі, і осіння похмурість часто змінюється веселим сяйвом літа. В перші дні свого кохання Кароліна пояснювала рівне лагідне ставлення Роже їхніми рідкими і завжди жаданими зустрічами, а надто перевагами життя, за якого їм не доводилося постійно бути разом, як подружжю. І Кароліна з утіхою пригадала, як вона катувалася марним побоюванням і зі страхом спостерігала за Роже під час їхнього першого перебування в маленькому маєтку Бельфей, розташованому в Гатіне. Даремне шпигунство кохання! Щоразу щасливі вересневі місяці пролітали, ніби сон, серед нічим не затьмарюваного раювання. Вона завжди бачила на устах свого доброго заступника ніжну усмішку, яка здавалася віддзеркаленням її власної усмішки. Очі в Кароліни наповнилися слізьми при спогаді про ці картини, що надзвичайно яскраво ожили в її пам'яті; їй здалося, що вона недосить кохає Роже, і захотілося вважати своє двозначне становище своєрідною даниною долі, яка обдарувала її таким коханням. Не раз її охоплювала нездоланна цікавість, вона знову й знову запитувала себе, чому такий люблячий чоловік тішився лише таємним, незаконним щастям. Вона вигадувала тисячі романів, але тільки для того, щоб утекти від правди, яку давно розгадала, хоча й заплющувала на неї очі. Кароліна встала, тримаючи сонну доньку на руках, і перейшла до їдальні, щоб постежити там за приготуванням до обіду. Цей день, 6 травня 1822 року, був річницею поїздки в парк Сен-Ле, під час якої вирішилася її доля. Щороку цього дня вони з Роже справляли свято кохання. Кароліна видавала для обіду найкращу столову білизну, замовляла вишуканий десерт. З радістю подбавши про все, що стосувалося Роже, вона уклала доньку в красиву колиску і вийшла на балкон. Незабаром вона побачила кабріолет, яким її друг, чоловік уже зрілого віку, замінив колишнє елегантне тильбюрі. Відповівши на перші палкі пестощі Кароліни і пустуна, що звав його татом, Роже підійшов до колиски і схилився над нею, милуючись на сонну донечку.
