Побічна сім'я - Бальзак Оноре де
Певна, що він з'явиться! Ось уже три дні він проходить нашою вулицею, але в різні години: першого дня — о шостій, позавчора — о четвертій, а вчора — о третій. Пригадую, я бачила його вряди-годи й раніше. Мабуть, це якийсь чиновник префектури, що переселився в Маре. Подивись,— додала вона, глянувши на вулицю,— добродій у брунатному костюмі надів перуку; від цього він геть перемінився!
Добродій у брунатному костюмі, певно, завершував щоденну процесію перехожих, бо стара знову наділа окуляри і взялася до роботи; зітхнувши, вона кинула на дочку такий погляд, що його й сам Лафатер4 не зміг би розтлумачити; в тому погляді було і захоплення, і вдячність, і невиразна надія на краще майбутнє, а до всього домішувалося ще й почуття гордості за доччину вроду. Близько четвертої пополудні стара торкнула Кароліну ногою; дівчина підвела голову саме вчас, щоб побачити нову дійову особу, чия поява мала оживити одноманітність їхнього щоденного видовища. Це був чоловік років сорока, високий, худорлявий, блідий, весь у чорному; в його статурі й ході відчувалася поважність; коли його пронизливі рудувато-карі очі зустрілися з тьмавим поглядом старої, вона здригнулася — їй здалося, що йому властивий природний дар чи набуте вміння читати в глибині серця; а від його манери триматися, певно, віяло таким самим крижаним холодом, як і від вулиці, якою він ішов. Чому ж його химерне обличчя мало такий землисто-зеленавий колір — чи то від надмірної праці, чи від хвороби? Цю загадку стара розгадувала на двадцять ладів; а Кароліна вмить здогадалася, що то на його сумному обличчі залишили слід тривалі душевні страждання. Злегка покарбоване зморшками чоло й ледь запалі щоки незнайомця зберігали на собі ту печать, що нею недоля позначає своїх обранців, щоб залишити їм на втіху можливість упізнавати одне одного і по-братньому об'єднуватися для опору. Спека о тій порі була така нестерпна, а неуважність того добродія така велика, що він, ідучи мокрою вулицею, навіть не надів капелюха; тож Кароліна могла помітити, що підстрижене "бобриком" волосся над високим чолом надавало обличчю незнайомця суворого вигляду. Погляд дівчини спершу пожвавився, та, чим далі відходив незнайомець, схожий на зажуреного родича, який замикає поховальну процесію, в очах її проступав вираз ніжного співчуття. Цей чоловік справив на неї глибоке, хоч і не вельми приємне враження, ні в чому не подібне до тих почуттів, що їх збуджували в дівчини інші перехожі: вперше Каролінине співчуття було спрямоване не на себе чи матір, а на когось іншого. Нічого не відповідаючи на химерні припущення старої, що набридала їй своїми теревенями, вона й далі просмикувала довгу голку з ниткою крізь напнутий тюль. Їй було шкода, що не встигла добре роздивитися незнайомця, і вона вирішила дочекатися наступного дня, щоб скласти про нього остаточну думку. Вперше котрийсь перехожий змусив її замислитись. Звичайно вона відповідала тільки сумною усмішкою на здогади матері, яка в кожному перехожому сподівалася знайти заступника для своєї дочки. Якщо ці необачно висловлені надії не пробудили в Кароліни жодної поганої думки, то причиною її байдужості була вперта і, на жаль, вимушена праця, яка поглинала її чарівну молодість і від якої мали неминуче згаснути ясні очі й злиняти ніжний рум'янець — від нього обличчя дівчини здавалося ще білішим.
Протягом яких двох місяців чорний пан — так його прозвали мати й дочка — був вельми непостійний у своїх звичках. Він не щоразу проходив вулицею з турнікетом; бувало, стара бачила його ввечері, хоч і не помічала, щоб він з'являвся тут уранці, ба й повертався він не завжди в той самий час, як інші чиновники, котрі правили пані Крошар за годинник. Нарешті, окрім першої зустрічі, коли погляд незнайомця вселив матері певне побоювання, його очі ніколи не затримувались на мальовничій картині, яку являли собою ці дві жінки, схожі на підземних духів. За винятком двох парадних дверей і темної крамниці залізних виробів, на вулицю з турнікетом у ту пору виходили тільки заґратовані вікна, що так-сяк освітлювали східці кількох сусідніх будинків; отже, недостатню цікавість якогось перехожого годі було пояснити небезпечним суперництвом; саме тому пані Крошар була дійнята до живого, бачачи свого чорного пана постійно серйозним і заклопотаним, із поглядом, понуреним додолу або втупленим перед себе так, ніби він силкувався прочитати своє майбутнє в сутіні вулиці з турнікетом. Аж якось уранці, наприкінці вересня, пустотливе личко Кароліни Крошар окреслилось просто-таки осяйним видінням на темному тлі кімнати, засяяло свіжістю серед пізніх квітів і збляклого листя дзвіночків, котрі вилися по віконних ґратах; і це звичне видовище явило такий контраст свіла й тіні, білих та рожевих тонів, що вельми пасували до мусліну, де гарненька гаптувальниця вишивала фестони, до брунатно-червоної оббивки крісел, аж незнайомець мимоволі замилувався на цю ефектну живу картину. Мати, уже вкрай роздратована байдужістю чорного пана, заходилася так гучно торохтіти шпулями, що, правду кажучи, певно, саме це незвичне торохтіння і змусило похмурого перехожого занепокоєно підвести очі на гаптувальниць. Незнайомець обмінявся з Кароліною швидким поглядом, але цього було досить, щоб між ними виникло почуття взаємної симпатії і впевненість, що вони думатимуть одне про одного. Близько четвертої години пополудні незнайомець вертався назад; Кароліна впізнала його лункі на бруківці кроки, і коли вони глянули одне на одного, це вже сталося умисне з її і з його боку; в очах чорного пана світилася щира приязнь, він усміхнувся, і Кароліна зашарілася; стара стежила за обома із задоволеним виглядом. З того пам'ятного вечора чорний пан став проходити по вулиці з турнікетом двічі на день, і коли він, бувало, не з'являвся, обидві жінки відзначали це як виняток. А що незнайомець повертався не завжди в той самий час, то вони вирішили, що він не простий чиновник, який звичайно не затримується на службі і вертається додому в точно визначені години.
Протягом трьох перших місяців зими Кароліна й перехожий бачились у такий спосіб двічі на день — в ті короткі хвилини, коли він проходив повз її вікна. З кожним днем ці миттєві побачення набували усе приязнішого характеру, і між ними склалися якісь ніби братні взаємини. Кароліна і незнайомець, здавалося, спершу дійшли взаємного порозуміння, а потім, вдивляючись в обличчя одне одному, знайомились усе ближче й ближче. Невдовзі поява перехожого під вікнами стала для Кароліни ніби заздалегідь домовленим візитом. Коли випадково чорний пан проходив повз будинок, не кинувши їй легенької усмішки, в яку складався його виразний рот, або ласкавого погляду своїх карих очей, їй увесь день чогось не вистачало. Вона почувала себе, як ті старі люди, для котрих читання газет стало такою значною втіхою, що на другий день після свята вони місця собі не знаходять і через неуважність чи то нетерпіння ідуть по газету, яка помагає їм на кілька хвилин заповнити порожнечу свого існування. Як для незнайомця, так і для Кароліни ці короткі зустрічі набули цікавості, ніби невимушена дружня бесіда. Дівчина вже не могла приховати від пильного ока свого мовчазного друга смутку, турбот чи недуги, як і йому не вдавалося приховати свого неспокою від Кароліни. "У нього скоїлося вчора якесь нещастя!" — часто спадало їй на думку, коли вона помічала, що вираз обличчя у чорного пана перемінився. "О, він сьогодні багато працював!" — вихоплювався в дівчини вигук на якісь інші прикмети, котрі тільки вона вміла розпізнавати. Та й незнайомець узнавав, коли гаптувальниця просиджувала всю неділю за роботою, щоб закінчити сукню, на візерунок якої йому кортіло подивитися; він помічав занепокоєння, що кидало похмуру тінь на гарненьке личко, тільки-но надходив термін платити комірне, і вгадував, коли Кароліна провела ніч за гаптуванням; але головне — він зауважив, що з кожним новим днем їхнього знайомства розвіювалися сумні думки, які старили її веселі й ніжні риси. Коли зима висушила стебла й листя на квітнику за віконними ґратками, та й саме вікно зачинилося, незнайомець не міг утриматися від лукавої усмішки, помітивши незвичне освітлення на рівні Кароліниної голівки. Дріб'язкова ощадливість, з якою топилася грубка, червоні відблиски на обличчях обох жінок виявляли перед ним усе убозтво їхньої маленької господи. Та коли в його погляді з'являвся болісний вираз співчуття, Кароліна гордо відповідала на нього вдаваною веселістю. Проте симпатія, що зародилася в глибині їхніх сердець, залишалася там похованою; ніщо не відкривало ні йому, ні їй сили та щирості тих почуттів; вони досі навіть не чули голосу одне одного. Ці двоє безмовних друзів береглися ближчих взаємин, мовби якогось лиха. Здавалось, кожне з них боялося завдати другому тяжчого горя, аніж те, яке йому хотілося розділити. Що ж зупиняло їх? Сором'язливість дружби? Побоювання, яке походило з егоїзму або з жорстокої недовіри, що роз'єднує людей у великому місті? А чи внутрішній голос застерігав їх від загрозливої небезпеки? Було б неможливо пояснити почуття, яке вабило їх одне до одного і воднораз відштовхувало, будило то байдужість, то любов, інстинктивно єднало і роз'єднувало в дійсності. Можливо, кожне з них прагнуло зберегти свої ілюзії. Інколи здавалося, ніби чорний пан боїться почути брутальні слова із її свіжих і чистих, немов квітка, уст, а Кароліна вважає себе негідною цієї таємничої людини, у якій усе говорить про владу й багатство. Що ж до пані Крошар, то ця ніжна матуся майже гнівалась на доччину нерішучість і невдоволено поглядала на чорного пана, хоча спочатку всміхалася йому люб'язно, трохи не підлесливо. Ніколи вона так гірко не скаржилася дочці на те, що вона, стара жінка, мусить куховарити; ніколи ще ревматизм і катар горла не викликали в неї такого жалібного стогону; нарешті, вона не спромоглася сплести за цю зиму стільки тюлю, скільки Кароліна потребувала для гаптування. Тому в кінці грудня, коли хліб звичайно буває особливо дорогий,— а 1816 року ціна на хліб так піднялася, що люди вбогі тяжко бідували,— перехожий помітив на обличчі дівчини, чийого імені він не знав, глибоко прихований смуток, якого не могла розвіяти навіть його привітна усмішка.
