Побічна сім'я - Бальзак Оноре де
Скоро він здогадався з Кароліниних очей, з її змарнілого вигляду, що вона трудиться й ночами. Якось у кінці того самого місяця незнайомець, усупереч заведеному звичаю, вертався вулицею з турнікетом близько першої години ночі. Підходячи до оселі, де мешкала Кароліна, він почув у нічній тиші два голоси — плакливий матері й зажурений юної гаптувальниці; їхні звуки зливалися з шумом дощових струменів і снігової крупи. Він тихо підкрався до вікна і там зачаївся, хоч його й могли прийняти за злодія,— щоб послухати, про що гомонять мати й дочка; при цьому він мав змогу спостерігати за ними крізь діру в пожовклих муслінових фіранках, схожих на капустяне листя, сточене хробаками. Цікавий перехожий побачив на столі, що стояв між кроснами і тамбуром, гербовий папір, його добре освітлювала лампа з двома кулями, повними води. Незнайомець відразу впізнав судову повістку. Пані Крошар плакала, а голос Кароліни, завжди такий лагідний і ніжний, набрав гортанного призвуку, став майже невпізнанний.
— Навіщо, мамо, так побиватися? Завтра й післязавтра пан Муліне наших меблів не продасть і нас не вижене, а за дві ночі я закінчу сукню для пані Роген.
— А що, як вона заплатить не зразу, як завжди? Та й чи вистачить тих грошей, щоб розрахуватися і з пекарем?
Свідок цієї сцени був добрий фізіономіст, і йому здалося, що в материному розпачі було стільки ж лицемірства, як і щирості в горі її дочки. Він відійшов від вікна і тут же повернувся, іще раз зазирнувши крізь дірку у фіранці. Мати вже лягла, а юна гаптувальниця, схилившись над кроснами, завзято працювала. На столі поряд з повісткою лежала трикутна скибка хліба, якою трудівниця мала згодом підкріпитись, а дивлячись на неї, пам'ятати, що її мужність буде винагороджено. Чорного пана узяв такий жаль і біль, аж він здригнувся. Одна шибка була вибита, і він кинув у вікно свого гаманця так, щоб він упав до ніг дівчини. Потім, навіть не навтішавшись її подивом, поквапно втік; серце його тьохкало, щоки пашіли вогнем. Назавтра незнайомець пройшов вулицею з виразом зажуреним і відлюдкуватим, удаючи з себе вкрай стурбованого. Одначе уникнути виявів удячності Кароліни він не зміг; дівчина заздалегідь розчинила вікно й заходилася розпушувати ножем покриту снігом землю в прямокутному ящику: хоч цей привід і незграбний, але хай її благодійник знає, що сьогодні вона не хоче дивитися на нього крізь шибки. Втупившись у свого покровителя очима, повними сліз, дівчина вклонилася йому, ніби мовлячи: лише серцем можу я заплатити вам. Проте чорний пан прикинувся, ніби зовсім не розуміє, що означає така незвичайна поведінка дівчини. Коли він повертався увечері, Кароліна саме заліплювала папером розбиту шибку. Побачивши його, вона всміхнулася, сяйнувши білими як сніг зубами, і цей усміх був мов обіцянка. Відтоді чорний пан став ходити іншою дорогою і на вулиці з турнікетом більше не з'являвся.
Якось у суботу на початку травня Кароліна поливала із склянки жимолость у ящику і, вгледівши між рядами чорних будинків клаптик блакиті, сказала:
— Мамо, їдьмо взавтра погуляти в Монморансі!
Не встигла вона весело мовити ці слова, як з'явився чорний пан, сумніший і пригніченіший, ніж будь-коли. Несміливий і лагідний погляд, що його Кароліна кинула на незнайомця, можна було сприйняти як запрошення. І коли назавтра пані Крошар у довгому рединготі з червоно-брунатного мериноса, в шовковому капелюшку і смугастій шалі, підробленій під кашемір, з'явилася на перехрестя вулиць Фобур-Сен-Дені і Ангієнської, щоб сісти в бідку, вона побачила там свого незнайомця, що явно на когось чекав. Радісна усмішка осяяла його обличчя, коли він угледів Кароліну,— ніжки її були взуті в прюнелеві черевички червонясто-бурого кольору, вітер, такий небезпечний для жінок погано збудованих, метляв білою сукнею, окреслюючи спокусливі форми, а личко, отінене крисами солом'яного капелюшка, підбитого рожевим шовком, здавалося, було осяяне небесним відблиском; широкий брунатний пасок перехоплював її тонкий, мов очеретинка, стан, а темне волосся, розділене прямим проділом і зачесане за вуха, відтінювало сніжно-біле чоло — живий образ чесноти й простодушності. Наперед радіючи прогулянці, Кароліна здавалася такою ж легкою, як рисова соломка її капелюшка; помітивши чорного пана, вона вся освітилася надією, і це сяйво затьмарило і її святкове вбрання, і вроду. Незнайомець видимо вагався і, мабуть, наважився запропонувати дівчині своє товариство, тільки побачивши, як щиро зраділа вона, коли його помітила. Він найняв кабріолет, запряжений досить добрим конем, і запропонував пані Крошар з дочкою зайняти в ньому місця й поїхати з ним у Сен-Ле-Таверні. Мати без зайвих слів погодилася, проте, коли коляска вже котила по дорозі до Сен-Дені, вона раптом похопилася і висловила побоювання, чи не завдадуть вони з дочкою супутникові зайвого клопоту.
— Може, пане, ви хотіли поїхати в Сен-Ле один? — спитала вона з удаваною добродушністю, але одразу почала нарікати на спекоту і надто на свою ядуху, яка, мовляв, цілу ніч не давала їй очей склепити.
Як тільки екіпаж добрався до Сен-Дені, пані Крошар, здавалося, задрімала, але її сопіння видалося чорному панові підозрілим, і, нахмуривши брови, він з глибокою недовірою поглянув на стару.
— О, вона спить,— простодушно сказала Кароліна,— її від учорашнього вечора напав кашель. Видно, геть зморилася.
У відповідь супутник іронічно посміхнувся, ніби кажучи дівчині: невинна істота, не знаєш ти своєї матері. А проте, коли екіпаж м'яко покотив довгою, обсадженою тополями алеєю, яка вела до Обона, чорний пан, попри свою недовірливість, вирішив, що пані Крошар справді спить; а може, йому перехотілося з'ясовувати, удаваний чи справжній був цей сон. Краса неба, чисте сільське повітря, а може, п'янкий аромат зазеленілих тополь, верб та розквітлого глоду розворушили серце чорного пана, закликаючи його пробудитися, як пробудилася природа; а може, церемонна поведінка остогидла йому, чи то ясні очі Кароліни відгукнулися співчуттям на його стурбовані погляди, і він завів зі своєю юною супутницею розмову, безпредметну, як шелест дерев під поривами вітру, свавільну, як політ метелика в блакитному просторі, невимушену, як ніжно-мелодійний голос полів і, як цей голос, повну таємничої любові. Адже цієї пори року природа схожа на тремтливу наречену в шлюбній сукні і схиляє до насолоди навіть найкрижаніші серця! Які серця могли б зостатися холодними, які уста не зрадили б затаєних думок, коли, минувши темні вулиці Маре, ти вперше після довгої зими під'їжджаєш уранці до чудової мальовничої долини Монморансі, дивлячись на її неозору далеч і усвідомлюючи, що можеш перевести свій погляд на очі, в яких теж відбивається неозорість, але неозорість кохання! Незнайомцеві Кароліна видалася радше веселою, ніж дотепною, радше милою, ніж освіченою, але якщо крізь її сміх пробивалися грайливі нотки, то слова обіцяли щире почуття. Коли на тонкі запитання супутника дівчина відповідала з безпосередністю людей нижчих верств, які не знають недомовок, властивих світському товариству, обличчя чорного пана оживало й ніби перероджувалося. Воно поступово втрачало журний вираз, що охмарював його риси; потім помалу на цьому обличчі заграв відсвіт молодості й краси, і Кароліна почула себе щасливою і гордою. Гарненька гаптувальниця вгадала, що її благодійник давно позбавлений ніжності та любові й не вірить у жіночу відданість. Але ось якесь дотепне зауваження, що проблиснуло в легкому цокотінні Кароліни, зігнало з обличчя незнайомця останню тінь, яка приховувала його молодість і змінювала його справжній вираз. Він, мабуть, остаточно відмахнувся від докучливих думок і виявив душевну палкість, про яку дозволяло здогадуватися його лице; непомітно розмова стала такою щирою, що коли екіпаж зупинився біля перших будинків селища Сен-Ле, Кароліна уже називала незнайомця паном Роже. Лише тут стара мати прокинулася.
— Кароліно, вона, мабуть, усе чула,— прошепотів підозріливий Роже на вухо дівчині.
Кароліна відповіла чарівною усмішкою сумніву, розвіявши тінь, яка хмарила обличчя цього недовірливого чоловіка, котрий боявся таємного розрахунку з боку матері. Нічому не дивуючись, пані Крошар усе схвалила і пішла за дочкою та паном Роже в парк Сен-Ле, куди молоді люди домовилися вирушити, щоб оглянути там квітучі луки й мальовничі гаї, прославлені завдяки вишуканому смаку королеви Гортензії.
— Боже, як тут гарно! — вигукнула Кароліна, піднявшись на зелений пагорб, звідки починається ліс Монморансі; дівчина побачила біля своїх ніг величезну долину з розкиданими де-не-де селами, синюваті пагористі простори, дзвіниці, луки й поля, і до вух її долетів різноголосий гамір, схожий на гуркіт морського прибою. Троє мандрівників пройшли берегом штучно створеної річки до "швейцарської" долини і зайшли в будиночок, де не раз бували королева Гортензія і Наполеон. Коли Кароліна із святобливим почуттям всілася на замшілій дерев'яній лаві, де колись відпочивали королі, принцеси та імператор, пані Крошар закортіло роздивитися ближче перекинутий між скелями місток, що виднівся вдалині, і вона подалася до цієї сільської пам'ятки, залишивши дочку під опікою пана Роже; одначе вона попередила Кароліну, що не губитиме їх з очей.
— Невже, бідолашна дитино,— вигукнув Роже,— ви ніколи не прагнули багатства і насолоди розкошів? Невже вам не хочеться носити ті гарні сукні, які ви гаптуєте?
— Я збрехала б вам, пане Роже, якби сказала, що не думаю про щастя, яким тішаться багатії. Атож, я часто мрію, а надто перед сном, про те, як було б добре, якби моїй бідолашній матері не доводилося більше виходити на вулицю за всякої погоди, щоб купити нам чогось попоїсти. Вона вже стара. Мені б хотілося, щоб уранці покоївка подавала їй у постіль солодку каву з рафінадом. Горопашна моя старенька любить читати романи. Отож я воліла б, щоб вона псувала собі очі за читанням, а не за роботою з ранку до ночі зі шпульками. Їй не зашкодило б також трошки доброго вина. Одне слово, я хотіла б знати, що мати моя щаслива: вона така добра!
— То вона завжди була добра до вас?
— Звичайно,— відповіла дівчина з найглибшою щирістю. І після короткої паузи, під час якої молоді люди поглянули на пані Крошар, а та, дійшовши до середини містка, посварилася на них пальцем, Кароліна вела далі: — Атож, вона дуже стара.
