Татарська пустеля - Будзаті Діно

Кому ж. як не мамі, можна сказати правду, а цього вечора правда Дроґо не була правдою бравого солдата, не відповідала звичаям суворої Фортеці, й напевно пани офіцери, дізнавшись про неї, взяли б його на глум. Чи міг він розводитись перед ними про втому від важкої мандрівки, розпуку при вигляді похмурих споруд, гірку непозбутню самоту?

"Я геть виснажений після двох днів дороги , — хотів написати він мамі, — й, прибувши сюди, дізнався, що при бажанні можу повернутись додому. Фортеця являє собою невеселе видовище, поблизу нема жодних поселень, бракує розваг і взагалі дуже сумно". Саме так він би їй написав.

Але Дроґо уявив собі маму, яка о цій порі теж думає про нього й тішиться тим, що її син приємно проводить час з новими друзями, може, навіть в оточенні гарних жінок. Вона напевно вважає його щасливим і задоволеним.

"Люба мамо! — виводила його рука. — Я прибув сюди позавчора після цікавої подорожі. Фортеця просто велична..." О, якби дати їй відчути убозтво цих стін, цього повітря, що тхне в'язницею, цих непривітних чужих людей! Замість цього на папір лягало зовсім інше: "Офіцери влаштували мені сердечну зустріч. Старший ад'ютант теж був вельми люб'язний. Він надасть мені можливість повернутися до міста, якщо я того побажаю. І все ж..."

Можливо, в ці хвилини мама прибирає його кімнату, відчиняє шухляди, даючи лад одягу, складає книжки та папери на письмовому столі. Вона вже робила це кілька разів, відчуваючи його живу присутність, наче він за щоденною звичкою скоро мав прийти на обід. Йому здавалося, що десь поблизу лунає відгомін її дрібних неспокійних кроків. Хіба він міг засмутити її? Якби вони були поруч у вітальні, під сімейним абажуром, Джованні виклав би їй чисту правду, а вона не поринула б у сумні думки, бо він повернувся і все погане лишилось позаду. Сидячи з нею біля каміна, в заспокійливій тиші старого будинку, він розповів би про майора Матті і його підступні умовляння, про маніяка Тронка. Повідомив би, як необачно погодився залишитись тут на чотири місяці і, можливо, обоє посміялися б із цього. А як це зробити звіддаля?

"І все ж — писав далі Дроґо, — визнав корисним для мене і для моєї кар'єри прослужити у Фортеці ще деякий час. Адже товариство тут вельми приємне й служба необтяжлива". А його кімната, дірява цистерна, зустріч із капітаном Ортіцем і пустельні північні простори? Чи не розповісти їй про суворий караульний статут, голу вартівню, де зараз сидить? Ні, він не міг бути щирим навіть із мамою, навіть її не міг втаємничити у походження темних страхів, які гризли душу.

Зараз у місті, в його рідній домівці, дзиґарі кожний по-своєму вибивали десяту, і від їхнього бою в буфеті дзенькотіли келихи. З кухні долинав сміх, а з будинку на протилежному боці вулиці — звуки піаніно. Крізь вузеньке віконце, майже шпарину, Дроґо міг кинути погляд на сумне видовище північного краю, але надворі панувала темрява. Перо легенько вискрипувало. Хоча була ніч і вітер хижо свистів над зубчастими мурами, хоча в казематах Фортеці густішали тіні й повітря ставало важким і вологим, Дроґо писав: "Узагалі я всім задоволений і почуваюся добре".

Від дев'ятої вечора і до світання на четвертому редуті, в кінці правого крила фортечних мурів, щопівгодини бив невеликий дзвін. Почувши його, крайній вартовий окликав сусіда, той наступного вартового, і від редуту до редуту летіло: "Пильнуй! Пильнуй!" Вояки не вкладали в це слово жодних почуттів, а лише механічно повторювали його з якоюсь дивною інтонацією.

Джованні Дроґо простягнувся на койці, не скинувши мундира. Лежав, охоплений заціпенінням, і час від часу чув цей перегук. До нього долинало далеке "Пий... нуу... й!" Потім крик ставав гучнішим, пролітав на ним, віддалявся в інший бік і завмирав. Через дві хвилини все повторювалось, починаючи з першого редуту. Дроґо знову чув ті невиразні звуки Лише коли крик підхоплювали його вартові, можна було чітко розібрати "Пильнуй!". Але слово це швидко відлітало і тануло вдалині, у підніжжі скель.

Наступний переклик відбився в свідомості Дроґо слабкою луною, від чого він раптом стенувся й подумав, що під час чергування офіцерові не личить спати. Щоправда, приписами дозволялося це робити одягненим. Проте молоді офіцери Фортеці, демонструючи хвацькість, не лягали всю ніч, читаючи, курячи сигари, навіть тихцем збираючись разом пограти в карти. Тронк, до якого Джованні звернувся за порадою, дав йому зрозуміти, що найкраще зберігати бадьорість.

Лежачи на койці поза світловим колом лампи і розмірковуючи над власним життям, Джованні Дроґо раптом заснув. А тим часом саме цієї ночі для нього починався невмолимий відлік часу.

Ще вчора він жив відчуттям безтурботних днів юності, бачив шлях, який у молоді літа вважається нескінченним, а роки течуть неквапно і легко, так що не помічаєш їхньої втрати. Ідеш собі повільною ходою, з цікавістю роздивляєшся навколо — нема куди поспішати, бо ніхто не женеться позаду, а попереду ніхто не чекає. Поруч крокують друзі й часто зупиняються пожартувати. Люди радо вітають нас із вікон і дверей, з прихильними усмішками вказують на обрій. Від цього сильніше б'ється серце, перейняте відвагою й коханням, вчувається наближення жаданої мети, якої поки що не видно, та незабаром ми її побачимо.

Чи ще далеко? Ні, досить перейти річку і проминути ті зелені пагорби. А може, ми вже прийшли? Хіба оці дерева, луки, білий дім не те, чого ми шукали? На мить здається, ніби слід зупинитися. Однак лунають голоси, що найцікавіше далі, і всі охоче продовжують шлях.

Похід триває в довірливому чеканні земного раю, дні довгі та ясні, а сонце світить високо в небі й не збирається ховатися за обрій.

Але в якусь-то мить ми мимоволі озираємось і бачимо, що ззаду височить залізна брама і заступає нам зворотну путь. Зринає думка — щось змінилося! Сонце вже не вішається нерухомим і швидко хилиться на захід, хмари теж не затримуються в блакитному небесному просторі й тікають, штовхаючи одна одну. Стає зрозуміло, що час збігає і рано чи пізно дорога має закінчитися. За нашими плечима хтось миттю замикає важку браму, лишаючи нас у розгубі.

А в цей час Джованні Дроґо безтурботно спить і, мов дитина, усміхається вві сні.

Мине чимало днів, поки він зрозуміє, що сталося. Це й буде його пробудженням. Почує ззаду тупіт ніг, недовірливо роззирнеться довкола, побачить людей, які прокинулись раніше за нього й біжать, засапані, обганяючи одне одного, щоб першими дістатися мети. Відчує пульсування часу, що гарячково відмірює дні життя, побачить у вікнах не всміхнені, а байдужі обличчя. І якщо спитає, скільки шляху залишилось, йому так само покажуть на обрій, але без жодної приязні. Тим часом друзі зникнуть з очей, хтось знесилений залишиться позаду, хтось вирветься далеко вперед, ставши маленькою цяткою.

За тією річкою, казатимуть люди, пройдеш іще десять кілометрів і досягнеш мети. Однак кінця шляху не буде видно, дні ставатимуть коротшими, супутники нечисленними, за вікнами стоятимуть бліді примари, хитаючи головами.

Коли ж нарешті Дроґо залишиться сам-один, він побачить попереду свинцеву смугу безмежного нерухомого моря. Мандрівця змагатиме втома, будинки обабіч дороги стоятимуть з зачиненими вікнами, а поодинокі постаті відповідатимуть йому невтішними жестами: все лишилось позаду, далеко позаду, а ти пройшов і нічого не помітив. Тепер надто пізно вертати — за спиною, наздоганяючи, ширшає гомін гнаного тією ж ілюзією і ще не помітного на білій пустельній дорозі людського стовпища.

Отже Джованні Дроґо спить у вартівні третього редуту. Він бачить сон і всміхається. Цієї ночі його востаннє навідують милі серцю видива далекого щасливого світу. Біда, якби він міг побачити себе того дня, коли закінчиться дорога: нерухомого на березі свинцевого моря, під голим сірим небом, а навколо ані оселі, ані живої душі, ані дерева, ані бадилинки. І так на вічні часи.

VII

Нарешті з міста прибула скриня з речами лейтенанта Джованні Дроґо. Серед іншого була там і новенька шинеля модного крою. Дроґо вдягнув її й оглянув себе з усіх боків у люстерку, що висіло в кімнаті. Відчувши живий зв'язок із недавно полишеним світом, він не без гордості думав, як усі позиратимуть на неї — така гарна була тканина, таке майстерне шиття.

Він вирішив, що не варто псувати шинелю на нічних чергуваннях серед змокрілих стін. Не годилося б навіть одягати її негайно, визнаючи, що попереду його не чекають урочисті та радісні дні. Однак усе ж кортіло показати її комусь, і хоч як було холодно, він убрався в неї, аби піти до кравця залоги, в якого мав намір купити іншу, звичайну шинелю.

Дроґо вийшов зі своєї кімнати й почав спускатися сходами, милуючись, там де світло це дозволяло, силуетом власної тіні. Однак у міру заглиблення в кам'яні хащі Фортеці шинеля, здавалося, дедалі втрачала свій шик. Він навіть помітив, що виглядав в ній якось незграбно, і це може впасти у вічі.

На щастя, сходи і коридори були майже порожні. Якийсь капітан, що стрівся Джованні дорогою, ледь відповів на привітання, кинувши побіжний погляд у його бік. Випадкові солдати теж не звертали на нього увагу.

Він пішов униз крутими вузькими сходами, витесаними в товщі стіни. Його кроки відлунювали вгорі та насподі, наче разом із ним ішов цілий гурт людей. Поли нової шинелі метлялися, торкаючись білих пліснявих стін.

Нарешті Дроґо досяг підземелля. Тут, в одній із пивниць, містилася швальня кравця Просдочімо. Погідними днями з віконця під стелею сюди проникав промінчик світла, але в цей пізній час тут уже горіли лампи.

— Добрий вечір, пане лейтенанте! — побачивши його, зразу привітався Просдочімо.

У великій кімнаті були яскраво освітлені лише конторка, за якою писав сивий дідок, і довгий стіл, де працювали три молоді підмайстри. Скрізь, мов ряди шибеників, похмуро висіли десятки мундирів, плащів і шинелей.

— Добрий вечір! — відповів Дроґо. — Я хотів би купити шинелю, не дуже дорогу, щоб стачила на чотири місяці.

— Ану, покажіться! — скрикнув кравець, з несподіваною цікавістю хапаючи полу шинелі Дроґо й повертаючи її до світла. Просдочімо був сержантом, але вважав, що фах кравця дає йому право з певною фамільярністю ставитись до вищих за рангом.