Татарська пустеля - Будзаті Діно

Слідом за цією зустріччю буде чимало нових знайомств, які остаточно введуть його в інше, незнане життя.

Капітан рушив далі. Дроґо тримався позаду з поваги до старшого за званням офіцера, чекаючи зауважень на його недавню нерозважливу спробу зав'язати розмову. Але капітан мовчав — чи то не мав охоти балакати, чи то був соромливим і не знав, з чого почати. Дорога круто підіймалася вгору, сонце пряжило, й тому коні ступали поволі.

Нарешті капітан здобувся на слово:

— Я не розчув вашого прізвища, лейтенанте. Здається, Дрозо?

— Дроґо, через "ґ", Дроґо, — відказав Джованні. — Пробачте, пане капітане, я так нечемно звернувся до вас. Не розгледів здалеку ваше звання.

— Звісно, його важко було розгледіти, — мовив капітан і засміявся.

Трохи збентежені, вони певний час мовчки прямували далі. Відтак Ортіц запитав:

— Куди ви їдете?

— До Фортеці Бастіані. Ця дорога туди?

— Так, туди.

Обидва знову замовкли. Ставало жарко, з усіх боків підносились гори — височезні, дикі, зарослі травою.

— Отже, ви їдете до Фортеці, — мовив Ортіц. — Везете якийсь пакет?

— Аж ніяк, пане капітане. їду служити. Одержав туди призначення.

— Вас зараховано до залоги?

— Так, до офіцерського складу. Це місце моєї першої служби.

— Ну, що ж, чудово... Прийміть мої поздоровлення.

— Дякую, пане капітане!

Знову запала мовчанка. Джованні хотілося пити, а до сідла капітана була приторочена дерев'яна фляга й чувся плюскіт води: хлюп-хлюп!

— На два роки? — спитав Ортіц.

— Пробачте, пане капітане, на які два роки?

— Що значить, на які? Згідно з положенням ви відбудете там дворічну службу. Чи не так?

— Не знаю. Мені не повідомили строк.

— Ну, зрозуміло, дворічну. Ви, молоді лейтенанти, повинні відслужити два роки, а потім можете діяти за власним бажанням.

— Тобто, два роки для всіх?

— Звичайно. Але для вислуги літ вони зараховуються як чотири. І це дуже важливо, бо хто б тоді поїхав сюди? Аби швидше зробити кар'єру, й до Фортеці можна притерпітися, га?

Дроґо ніколи не чув про таке, однак, не бажаючи виглядати невігласом, відбувся непевною фразою:

— Звісно, можна...

Ортіц мовчав. Здавалось, ця тема його мало цікавила. Але тепер, коли їхні стосунки стали теплішими, Джованні наважився знову спитати:

— Скажіть, ця подвійна вислуга літ стосується всіх?

— Кого це, всіх?

— Ну, всіх офіцерів?

— А заськи! — посміхнувся Ортіц. — Лише молодих. Інакше ніхто б не просився в цю глушину.

— Я не просився, — зауважив Дроґо.

— Не просилися?

— Ні, пане капітане. Лише два дні тому мене повідомили про направлення до Фортеці.

— Дуже дивно.

Вони знову замовкли. Кожний, здавалося, думав про своє. Раптом Ортіц перервав мовчанку:

— Хіба що...

— Пробачте, пане капітане! — стрепенувся Дроґо.

— Я гадаю, хіба що взагалі не знайшлося інших бажаючих і вам дали призначення за наказом.

— Можливо, пане капітане.

— Мабуть, так і було.

Дроґо роздивлявся чорні тіні коней на курній дорозі, їхні голови, що кивали в лад із кожним кроком, чув ритмічне тупання копит, дзижчання ґедзів.

Кінця дороги не було видно. Час від часу, коли долина повертала вбік, попереду відкривалась ледь помітна стежка, що кривуляла, беручись угору крутим схилом. Вони під'їжджали ближче і, задерши голови, бачили перед собою ту ж саму стежку, яка видиралась на нову висоту.

— Пробачте, пане капітане, — почав Дроґо.

— Слухаю, слухаю.

— Нам іще довго їхати?

— Не дуже. Якщо такою ступою, дві з половиною години або навіть три. Можливо, до полудня доїдемо.

Стомлені коні вже вкрилися потом, а капітанів рисак ледь чвалав.

— Ви з Королівської академії? — запитав Ортіц.

— Так, пане капітане.

— Скажіть, там є ще полковник Магнус?

— Полковник Магнус? Ні, мабуть, нема, бо я його не знаю.

Долина повужчала, затуляючи доступ променям сонця. Вершники їхали повз хмурні ущелини, де гуляли крижані вітри, й незабаром уздріли круті шпилясті гори. Двох-трьох днів було б замало, щоб зійти на їхні вершини, — такими величезними вони здавались.

— А скажіть, лейтенанте, чи є в академії майор Боско? — знову поцікавився Ортіц. — Він іще веде курс стрільби?

— Здається, ні, пане капітане. Є Циммерман, майор Циммерман.

— Так-так, справді Циммерман, я чув це прізвище. Стільки часу минуло з тих далеких років... Усі вже, мабуть, пішли у відставку.

Обидва занурились у власні думки. Над дорогою знову засяяло сонце, одна за одною пропливали скелясті гори, ще крутіші, ще неприступніші.

— Я бачив її вчора ввечері, — мовив Дроґо.

— Що, Фортецю?

— Так, Фортецю. Вона видалась мені величезною.

— Величезною? Це тільки здалеку виникає таке враження. Насправді вона одна з найменших і дуже старих. — Капітан помовчав і додав: — Зовсім стара, старезна.

— Але одна з головних, правда?

— Ні, це споруда другої категорії, — відповів Ортіц.

Він з насолодою ганив Фортецю, хоч і не без таємного розрахунку. Так часом жартує батько, коли перелічує вади сина, впевнений, що вони ніщо порівняно з його великими здібностями.

— Тут проходить ділянка мертвого кордону, — мовив Ортіц. — Його ніколи не переглядали, і він залишається такий самий, як і сто років тому.

— Що таке мертвий кордон?

— Кордон, з яким немає клопоту. За ним велика пустеля.

— Пустеля?

— Саме так. Лише суха земля та каміння. їй дали назву Татарська.

— Татарська? — здивувався Дроґо. — Тут що, були татари?

— Мабуть, колись давно. Але це найімовірніше легенда. Ніхто не приходив до нас пустелею, навіть під час минулих воєн.

— Тобто Фортеця була ні до чого?

— Ні до чого, — погодився капітан.

Дорога так само вела вгору, дерева зникли, де-не-де траплялися чагарі. А далі — сухі луки, скелі, осипи рудої землі.

— Пробачте, пане капітане, тут є поблизу якісь селища?

— Ні, поблизу немає. Хіба що Сан-Рокко, але до нього тридцять кілометрів.

— Тобто, мало розваг, гадаю.

— Так, дуже мало.

Повітря посвіжішало, схили гір округлились, наводячи на думку про близький кінець шляху.

— А не нудно вам тут, пане капітане? — довірливо всміхаючись, запитав Джованні, наче даючи зрозуміти, що ця проблема його не обходить.

— Людина до всього звикає, — відповів Ортіц і додав із прихованим жалем: — Я тут служу близько вісімнадцяти років. Ні, помиляюсь, уже вісімнадцять.

— Вісімнадцять? — здивовано скрикнув Джованні.

— Вісімнадцять, — підтвердив капітан.

Над ними пролетіла зграя круків і зникла в глибині міжгір'я.

— Круки, — мовив капітан.

Джованні не відгукнувся, міркуючи про життя, що чекало на нього, і відчуваючи себе чужим цьому світові, цій самоті, цим горам. Відтак запитав:

— А серед молодих офіцерів, які починали тут службу, багато таких, що залишились надалі?

— Тепер дуже мало, — відповів Ортіц, трохи жалкуючи, що зле казав про Фортецю. — Майже нікого. Всі воліють потрапити до елітних частин. Колись Фортеця Бастіані була гордістю армії, а зараз вона мало не місце покарання. Зрештою, прикордонна служба тут не позбавлена певних переваг. Кордон є кордоном. Ось так...

Дроґо мовчав, пригнічений почутим. Небокрай розсунувся, на його тлі пляміли зиґзаґуваті обриси скелястих гір, чиї шпилі торкались неба

— Зараз у керівництва змінилися погляди, — вів далі Ортіц. — Сьогодні штабісти тільки й торочать: мертвий кордон, мертвий кордон, не розуміючи, що тут можуть трапитись будь-які події.

Шлях перетнув потічок. Вони зупинились напоїти коней, злізли на землю й походжали, розминаючи затерплі ноги.

— А ви знаєте, лейтенанте, чим знаменита Фортеця? — запитав Ортіц і засміявся.

— Чим, пане капітане?

— Кухнею. Побачите, як там годують. Саме цим пояснюється величезна кількість інспекцій. Раз на два тижні прибуває якийсь генерал.

Дроґо силувано посміхнувся. Годі було зрозуміти, чи Ортіц дурний, чи щось приховує, чи просто верзе абищо.

— Чудово, я так зголоднів! — вигукнув він.

— Тепер уже недалеко. Онде горб із кам'яним осипом. Фортеця саме за ним.

Офіцери рушили далі, проминули той горб і, виїхавши на край похилого плато, побачили перед собою Фортецю Бастіані.

Вона справді була невеликою порівняно з тим враженням, яке справила на Дроґо минулого вечора. Від центрального форту, що скидався на звичайну казарму з кількома вузенькими вікнами, праворуч і ліворуч тягнулися два невисокі зубчасті мури, з'єднуючи головну споруду з чотирма редутами. Мури майже перегороджували гірський перевал метрів п'ятсот завширшки, замкнений з обох боків стрімчастими скелями.

Під кручею була сідловина, де колись проходила дорога, що закінчувалась біля укріплень. Форт і голі жовтуваті мури, залиті світлом полуденного сонця, не відкидали тіней. Скрізь панувала тиша. З комина плив ледь помітний дим. Уздовж головної споруди, мурів і редутів можна було бачити десятки вартових із рушницями через плече, які монотонно ходили туди і сюди, кожний своїм коротким маршрутом. Схожі на маятники, вони крокували в лад із бігом часу, не порушуючи чарівне безгоміння, що здавалося вічним.

Джованні Дроґо мимохіть зупинив коня. Поволі роззирнувся довкола, перевів погляд на похмурі споруди, неспроможний збагнути їхнє справжнє призначення. Подумав про в'язницю, про занедбаний королівський замок. Від легкого подуву вітру над фортом затріпотів прапор, який мить тому безсило висів, зачепившись за щоглу. Почувся віддалений спів сурми. На плацу перед головним входом кілька солдатів вантажили на віз лантухи. Але все навкруги скніло в незбагненному заціпенінні.

Капітан Ортіц теж зупинився і позирав на тверджу.

— Ось вона, — сказав він, хоча слова були зайві.

Зараз спитає про моє враження, подумав Дроґо, і його охопив неспокій. Але капітан мовчав.

Зі своїми невисокими мурами Фортеця Бастіані не виглядала вражаюче, а гарною чи мальовничою й поготів. Ніщо не прикрашало її голі стіни, ніщо не нагадувало про радість життя. Проте, як і вчора ввечері з глибини міжгір'я, Дроґо знову зачаровано дивився на неї, охоплений невимовним хвилюванням.

А що там далі? Які світи відкриваються за негостинною тверджею, редутами, казематами, пороховими льохами, що затуляють зір? Який вигляд має Північна держава, кам'яниста пустеля, де ніколи ніхто не ходив? На мапі, туманно пригадував Дроґо, по той бік кордону зображено великий обшир і кілька невідомих поселень. Чи вдасться йому видивитись з височини Фортеці якесь сільце, луку, хату? А що, коли він побачить там лише відчай безживної пустелі?

Нараз він почув себе вкрай самотньо.