Татарська пустеля - Будзаті Діно

Заграла сурма. Живі хвилюючі звуки летіли в простір, запалюючи серця вояків.

— Отак один по одному ви всі підете звідси, — бурмотів у сутінках Ровіна.

— Залишимося тільки ми, старики. Цього року...

На подвір'ї чистим голосом людини й металу знов заспівала і змовкла сурма. До кабінету долинуло рипіння кроків на крижаному снігу. Вийшов полковник особисто оглянути варту. Три врочисті звуки злетіли в небо.

— Хто з вас зостанеться тут? — продовжував скаржитись лікар. — Один лейтенант Ангустіна. Закладаюся, навіть Морель поїде цього року на лікування до міста. Він теж кінець-кінцем захворіє...

— Морель? — не зрозумів Дроґо. — Морель захворіє?

— Ні, ні, — відказав лікар. — Це лише припущення.

Крізь зачинене вікно чулися кроки полковника. В присмерку ряди багнетів виглядали безліччю срібних свічок. Здалека поверталась луна сурми, багаторазово відбита лабіринтами мурів.

Лікар мовчав. Тоді підвівся з-за столу.

— Ось довідка. Зараз понесу її на підпис панові полковнику, — з цими словами він поклав документ до теки, зняв з вішалки шинелю та шкіряний кашкет. — Підемо разом, лейтенанте? Куди ви так пильно дивитесь?

Вартові взяли зброю на плече, і загони попрямували в різні кінці Фортеці. На снігу глухо лунали їхні розмірені кроки, а в повітрі ширяли звуки сурми. Відтак, наче в казці, потужні мури, вже обложені ніччю, поволі піднялися в небо, а з їхніх карнизів, облямованих пасмами снігу, почали здійматися білі хмарки, мов лелеки, що відлітають у зоряні простори.

В уяві Дрого виник блідий образ рідного міста — гамірні вулиці під дощем, гіпсові статуї, сирі казарми, тужне бамкання дзвонів, зморені обличчя, нескінченні вечори, закурені стелі.

А тут, навпаки, насувалась велична гірська ніч, женучи над Фортецею хмари й провіщаючи казкові дива. З півночі, затуленої бастіонами, Дроґо чув поклик власної долі.

— Лікарю, лікарю, — затинаючись, мовив він. — Я добре себе почуваю.

— Знаю, — відповів Ровіна. То що?

— Я здоровий, — повторив Дроґо, не впізнаючи власного голосу. — Цілком здоровий і хочу залишитися.

— Залишитися тут, у Фортеці? Нікуди не їхати? Що з вами сталося?

— Хтозна, — мовив Дроґо. — Просто не можу поїхати.

— От і добре, — пожвавішав Ровіна. — Якщо не жартуєте.

— Ні, не жартую, — запевнив Дроґо й відчув, як його збудження стає дивним болем, схожим на щастя. — Лікарю, викиньте ці папери.

X

Саме так мало статись, і це вже було давно передбачено, напевно, того далекого дня, коли Дроґо разом з Ортіцем виїхав на край плоскогір'я і перед ним у сліпучому полуденному сяйві вперше постала Фортеця.

Дроґо вирішив залишитися тут, спонуканий якимось нез'ясовним поривом, та й не лише ним — самої думки про шляхетний вчинок було, звичайно, замало. Наразі він вважав, що діє розумно, й захоплювався цим, визнавши себе кращим, ніж гадав. Лише набагато пізніше, озираючись у минуле, те, що єднало його з Фортецею, здається йому ницим.

Навіть якби заклично заграли сурми, грянули солдатські пісні, дійшли з півночі тривожні вістки, не зважив би на це і, напевно б, поїхав. Але його тримали тут пута звичок, офіцерська пиха, любов до тепер уже рідних стін. Чотирьох місяців монотонної служби було з верхом достатньо, аби він спіймався на вудку.

Вартова служба, яка попервах здавалася страшним тягарем, уже перестала лякати. Поступово він добре вивчив інструкції, засвоїв армійський жаргон, знав дивацтва начальства, розташування редутів, пости вартових, сигнали сурмачів, кутки, де можна сховатись од вітру. Опанування секретами служби викликало не лише почуття власного задоволення, а й повагу підлеглих. Навіть Тронк помітив зрослу відповідальність та вимогливість лейтенанта і по-справжньому привернувся до нього.

Звичкою стало спілкування з товаришами по службі. Тепер він знав їх так добре, що навіть їхні приховані думки не були для нього таємницею. Вечорами вони часто балакали разом про події у місті, які тут, на далекім кордоні, викликали особливу цікавість.

Звичними стали спільні трапези в обідній залі, тісні компанії в офіцерському клубі біля каміна, що горів удень і вночі, послуги ординарця, його звали Джеронімо, який поступово навчився вгадувати кожне його бажання.

Звичними стали шалені кінські перегони схилом побіля Фортеці і вечорові шахові партії, майже завжди переможні для Дроґо. (Але капітан Ортіц якось сказав йому: "Так уже повелося. Спочатку новачки постійно виграють, забираючи в голову, що вони великі майстри. Та це справа часу, і згодом усе стає на свої місця".)

Звичними стали для Дроґо його кімната, читання книжок уночі, пляма на стелі, схожа на голову турка, звуки цистерни, які вже не дратували, заглибина від його тіла в матраці, колись неприємні, а зараз улюблені ковдри, зважений механічний рух, аби загасити лампу чи покласти на столик книжку. Він знав тепер, як сісти перед люстром під час гоління, щоб світло падало на лице, як наливати воду з кухля до тазика, щоб не пролити й краплини, як повертати ключем, щоб відімкнути несправний замок шухляди.

Звичними стали рипіння дверей у дощову погоду, шлях місячного світла по підлозі, щонічне, рівно о першій годині, шамотіння в кімнаті знизу, коли стара рана на правій нозі підполковника Ніколозі починала раптом боліти, перериваючи його сон.

Всі ці речі та явища вже давно стали частиною його життя, і їхня втрата завдала б йому справжнього болю. Однак Дроґо не знав про це й не підозрював того, що Фортеця день за днем із запаморочливою швидкістю поглинатиме його безбарвне життя. Він не міг відрізнити вчора від позавчора — вони були схожі, мов близнюки. Так тривала неусвідомлена ним втеча часу.

Але сьогодні, ясної морозної ночі, ось він! — сміливий і безтурботний на терасі четвертого редуту. Долаючи холод, вартові ходили без зупинки, туди й назад, а їхні черевики рипіли на мерзлім снігу. Величезний молочно-білий місяць осявав землю. Форт, скелі, кам'яниста північна рівнина були залиті казковим світлом; виблискувала навіть завіса туману там, біля самого обрію.

Зараз унизу, в кімнаті чергового офіцера, горить гасова лампа, легко коливається полум'я, і від цього на стінах танцюють тіні. Дроґо тільки-но почав писати листа Марії, сестрі свого друга Франческо Вескові, яка, можливо, стане одного дня його нареченою.

Написавши два рядки, він підвівся і, сам не знаючи чому, пішов нагору.

Четвертий редут, споруджений у заглибині рельєфу, був найнижчий з усіх. Саме тут була брама, що розділяла дві держави. Обкуті залізом масивні стулки не розчинялися з давніх літ. А варта Нового редуту виходила і входила малими бічними дверима, куди ледь протискалась людина і біля яких стояв лише один охоронець.

Дроґо вперше ніс службу на четвертому редуті. Вийшовши на вільний простір, подивився праворуч і оглянув вкриті кригою скелі, які блищали під місячним світлом. Вітер гнав по небу білі хмарки, шарпав нову шинелю, яка так багато важила для нього.

Дроґо вдивлявся в глибокі провалля, неозорі простори півночі, а поли його шинелі тріпотіли, мов прапор. Відчував, що цієї ночі він мужній і по-військовому гарний. Поруч стояв Тронк, кутаючись у велику незграбну шинелю, й навіть не скидався на вояка.

— Скажіть-но, Тронк, — з удаваним занепокоєнням мовив Дроґо. — Це мені тільки здається, чи місяць сьогодні насправді більший, ніж звичайно?

— Не думаю, пане лейтенанте, — відповів Тронк. — Тут, у Фортеці, завжди виникає таке враження.

Їхні голоси відбивалися дзвінкою луною, наче повітря було зі скла. Зрозумівши, що лейтенант не збирається ще щось сказати, Тронк попрямував уздовж краю тераси виконувати свою звичну роль доглядача караульних постів.

Дроґо залишився сам і, правду кажучи, відчув себе щасливим. З гордістю думав про рішення принести в жертву маленькі радощі заради великого, хай навіть далекого і, можливо, недосяжного блага (хоча десь усередині ще жевріла втішлива надія на можливість поїхати звідси). Що затримало його у Фортеці — передчуття чи сподіванка великих і славних подій? Майбутнє важко передбачити заздалегідь. Але скільки ще часу попереду! Видається задовгим навіть один рік, а найкращі роки тільки-но почалися. Вони утворювали довжезну вервечку, кінець якої годі було розгледіти.

Не знайшлося нікого, хто сказав би йому: "Стережися, Джованні Дроґо!" Життя здавалося невичерпним, хоча молодість уже почала відцвітати. Та Дроґо не знав, що таке час. Навіть коли б він мав попереду сотні й сотні літ, як у богів, все одно цього було б замало. Тим часом, йому призначалося звичайне людське життя зі скупим дарунком — короткою молодістю, роки якої можна полічити на пальцях й не помітити, як вони підуть у вічність.

Дроґо доводилося чути, ніби є люди, які в певний період свого існування починають (дивно навіть подумати!) готуватись до смерті. Таку дурницю просто неможливо збагнути. Він міркував про це й посміхався, а відчувши холод, почав швидко ходити терасою.

Фортечні мури в цьому місці тяглися вздовж перевалу, утворюючи складну систему переходів, майданчиків, галерей. При світлі місяця Дроґо бачив унизу, на вкритій снігом терасі, чорні постаті вартівників, чув рипіння їхніх розмірених кроків.

Найближчий солдат, мабуть, терплячіший до холоду, нерухомо стояв за десяток метрів од нього, притулившись спиною до муру і начеб то спав. Однак Дроґо почув, що він наспівує басом якусь сумовиту пісню.

Це була низка слів, що їх він не міг розібрати , пов'язаних між собою нескінченним тягучим мотивом. Під час вартування суворо забороняється розмовляти, а співати й поготів. Джованні повинен був покарати солдата, одначе зглянувся на нього, подумавши про холод і самоту цієї темної ночі. Тоді зійшов униз короткими сходами, що вели на терасу, і негучно кахикнув, попереджаючи про свою появу.

Вартовий повернув голову, кинув погляд у бік офіцера, однак не кинув співати. Дроґо розлютився: невже солдати вважають, що його можна брати на глузи? Зараз він йому покаже!

Співак одразу помітив на обличчі Дроґо ворожу гримасу і, хоча за давньою мовчазною згодою вартові не вимагали від чергових офіцерів називати пароль, зробив виняток із цього правила. Взявши рушницю напереваги, він з особливим викликом, притаманним воякам Фортеці, гукнув: "Стій! Хто іде?"

Збитий з пантелику Дроґо вмить зупинився за якихось п'ять метрів.