Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Після прочитаного думаю ще більше. У книжках багато чого є, але не все. І знання треба самому вкладати собі в голову.

Незабаром зможу допливати до маяка. Бачив там у підзорну трубу двох дітей. Одне зовсім маленьке: мабуть, ще не вміє розмовляти. А друге трохи старше, але теж мале.

Колись я дивився через огорожу на Фелека та його забавки. Залізна огорожа королівського парку відокремлювала мене од дітей — і я був сам. Тепер море відокремлює мене від дітей — і знов я сам.

Розділ вісімнадцятий

Поплив, нарешті, до маяка. Колись він учився писати, щоб зуміти скласти листа до Фелека, тепер день у день щораз далі запливав у море, аж поки, врешті, досяг маяка.

Прив'язав Мацюсь човна й попрямував у глиб острова. Дорогою зустрів дітей. Хлопчик веде за ручку маленьку біляву дівчинку, яка швиденько дріботить ніжками.

— Тату! — гукає дівчинка, простягує ручки й біжить до Мацюся.— Тату! Ходи сюди! Аля вихована!

Спіткнулася дівчинка об камінь чи корінь — бух на землю і ну плакати.

Хлопчик, певно її брат, допомагає дівчинці встати, поправляє платтячко. А вона знову виривається, ще блищать на обличчі сльози, а мала вже знову сміється, чимчикує до Мацюся й гукає:

— Тату!

Братик став, дивиться, що з того буде. І Мацюсь зупинився — не знає, що робити. Так йому хотілося допливти до дітей, а тепер стоїть безпорадно.

— Ходи-но до дідуся! — каже мала.— Ходи-но! Аля вихована. Дідуньо там. Ходи-но, тату.— А сама смикає, тягне Мацюся.

Страшенно прикро, коли треба щось сказати, а не знаєш що.

А дівчинка тягне, шарпає обох, радіє й гукає:

— Дідуню, дідуню! Дивись — тато!

Доглядач маяка примружив очі, всміхається, погладжує бороду. Такий любий — схожий на лікаря.

— Вітаю королівського гостя! — каже він і шапку зняв з голови.— Мабуть, король Мацюсь хотів узнати, чому маяк не світиться? Уже все налагоджено: сьогодні засвітимо. Давно вже поплив би я попросити в короля Мацюся пробачення за темряву, але от... з оцим далеко не попливеш.

Мацюсь лише тепер помітив, що в доглядача маяка тільки одна рука.

— Другу руку одібрало в мене море. Але море хороше: за руку дало мені оцю парочку.

І Мацюсь дізнався, що старий доглядач маяка був колись моряком і під час корабельної аварії втратив руку. Наставили його до маяка. Рік тому, після бурі, хвиля викинула на берег двойко дітей: старий ледве виплекав їх. І що найдивніше: хлопець не випустив з рук малятка, хоч сам був непритомний.

— Хлопця я назвав Альом, а дівчинку Алею. Хто вони — не знаю. На мові корінних жителів острова Альо означає син моря, а Аля — дочка моря. Діти ці, певно, з півночі. Південні мови я знаю всі потроху, але з хлопцем аніяк не міг порозумітися.

Аля нетерпеливо крутиться і поглядає то на дідуся, то на Мацюся.

— Тату! — знову гукнула вона й засміялася.

— А бачиш, дурненька,— озивається старий.— Хіба не казан я тобі, що тато повернеться? От і маєш свого тата.

— Це зовсім не тато,— сказав, насупивши брови, Альо.

— Для тебе, може, й не тато, а для Алі тато.

— І для Алі не тато, а Мацюсь.

Мацюсеві стало прикро. Знову пе знав він, що сказати. А старий дивиться на дітей і задоволено усміхається.

— Ну, після подорожі треба трохи попоїсти,— каже він.

І старий запросив Мацюся до свого помешкання. Шкодував Мацюсь, що нічого не привіз для дітей. Але цей перший візит тривав недовго.

Аля ще двічі плакала: раз, коли не дозволили їй пити гарячий чай, а вона не хотіла чекати, і вдруге, коли Мацюсь від'їжджав.

— Не їдь, тату. Аля хоче тата.

І знову не знав Мацюсь, що робити, коли Аля вхопилася за нього й не пускала від себе.

Вечоріло, а Дормеско не любить, коли Мацюсь пізно повертається з прогулянок. Одного разу навіть, коли Мацюсь дуже довго засидівся на скелі, три дні потому його відпускали тільки з вартовим. Це було не покарання, а просто Дормеско хотів бути певний, що Мацюсь не заподіє собі нічого лихого. І то ще добре, що Дормеско не знав про деякі пригоди, з яких Мацюсь виходив живий-здоровий, хоч могло бути значно гірше.

Чудово було, коли Мацюсь повертався з маяка. Плив він наче в квітах із золота.

Але добре зробив Мацюсь, що не пообіцяв дітям приїхати наступного дня, бо так йому руки боліли, наче тоді, коли вперше взявся за весла.

Лише на п'ятий день вирушив Мацюсь у дорогу, але цього разу він докладно обміркував свій візит. Передусім взяв подарунки: крутиголовку, лото, пачку пряників, цукерки, вітрячок і м'ячик. Потім обміркував, що скаже на привітання й що скаже, коли Аля знову не відпускатиме його назад.

Веслував Мацюсь поволі, перепочивав, щоб не дуже стомитися. Попередив полковника Дормеска, що повернеться тільки ввечері, і взяв провізії на цілий день, аби не голодувати.

Діти радо привітали Мацюся. Сумно їм було на самітній скелі. І старий моряк зрадів Мацюсевому приїзду. Знову розповідав він своєму новому слухачеві про колишні мандри, а Мацюсь згадував про війни.

Альо сидить на камені й слухає, Аля стоїть біля Мацюся, спершись руками об його коліна, й заглядає в очі, щоб краще розуміти. Видно, що не розуміє, бо ставить дуже наївні питання.

— А кулі — це такі м'ячики? — питає Аля.

Вона гадає, що війна — це гра в м'яч. Пояснює їй Мацюсь, що ті м'ячики залізні і вбивають людей.

— А Мацюся-татуся убили? — знову питає Аля.

Тепер уже Аля називає його Мацюсем, але додає ще й слово татусь. І це подобається Мацюсеві, хоч він і сам не знає чому.

— Аля хоче на війну,— копилить губки дівчинка і от-от заплаче.

— Війна дуже далеко,— каже старий моряк.

— Аля хоче далеко.

— Аля ще маленька.

— Аля велика, Аля хоче на війну.

— Війна спить,— каже тоді дідусь.

— Війна спить? — пошепки повторює Аля й притуляє палець до вуст.— Ти-и-и-ихо, війна спить, м'ячик спить, лялька спить.

Мацюсь здивовано дивиться на Алю й намагається пригадати, чи, коли сам був малий, теж так мало розумів.

Повертаючись, Мацюсь думав про Алю. Маленька вона, пальчики в неї манюсінькі, і так мало що розуміє. А прикро, коли розумієш мало. Бідолашна Аля. Так дивиться, коли Мацюсь щось оповідає, наче хоче все зрозуміти очима. І зразу ж починає плакати. Маленькі діти, певно, тому й плачуть, що не можуть чогось зрозуміти, а їм від цього прикро. Мацюсеві шкода Алі. Треба вигадати для неї якусь казку.

І от Мацюсь складає казку для Алі:

— Війна спить-спить. Війна заплющила оченята і спить. Аж раптом вона прокинулась...

Ні, треба скласти іншу казку.

І чого це дідусеві спало на думку сказати, наче війна спить? Але ж це брехня, а брехати не можна й негарно. А може, й не брехня? Бо й справді, війна начебто прокидається після сну, коли раптом рушають війська, починають стріляти гармати, а перед тим була тиша.

Витяг Мацюсь весла з води й відпочиває. Світло маяка осяває море. На небі зорі, навколо тиша.

"Які права можна дати найменшим дітям?" — думає Мацюсь, але не знаходить відповіді.

Коли він ховався в сирітському будинку, бачив там маленьких дітей. Старші погано ставились до них: били їх, глузували з них. І Мацюсь тоді не любив малюків: вони повсякчас плакали. Але, може, тому вони й плакали так часто, що не мають ніяких прав і все їм заборонено? Один депутат сказав у парламенті: краще, щоб не було малих дітей. Але ж вони повинні бути, бо коли виростуть, то стануть великими.

"Я хочу бути королем дітей,— думає Мацюсь,— але нічого не знаю про малюків. І сам забув, коли був маленький. Мабуть, і дорослі все забули, тому й не хочуть дати дітям права".

Знову береться Мацюсь за весла й страшенно дивується, що острів уже близько, а руки йому зовсім не болять.

— Завтра читатиму цілий день, а післязавтра знову до Алі й Аля. Треба відвезти їм малюнки.

Розділ дев'ятнадцятий

Погано, коли людина, прокидаючись зранку, не знає, що робитиме протягом цілого дня. Отже, неодмінно треба складати план, бо інакше нічого не хочеться робити й стає страшенно нудно. Тому-то Мацюсь і склав план дня й план тижня.

Через день він плаватиме до дітей на маяк, але тільки на півдня. Читатиме щодня по чотири години. Щоденник теж писатиме щодня. Годину гратиме на скрипці. Крім щоденника, писатиме спогади й занотовуватиме помилки свого королювання. Годину Мацюсь малюватиме, бо це йому дуже потрібне. Навчиться фотографувати. У полковника Дормеска є фотоапарат і грубелезний альбом з фотографіями. Дормеско всюди, де тільки був, робив знімки. Всіх знайомих і всі війни зібрав він докупи й тому добро пам'ятає все. А Мацюсь страшенно багато забув.

І відвідини до дітей з маяка тепер зміняться. Мацюсь навчатиме дітей. Досі було так, нібито він одвідував їх, аби лиш привезти щось. Тільки-но вийде Мацюсь із човна, Аля простягає руки до його кишені, шукає цукерки. Альо, старший, соромиться й чекає мовчки. Аля забирає все, що для неї і не для неї, та ще й питає:

— А ще? Дай.

І Мацюсеві неприємно, бо він думає, наче привіз мало подарунків, хоч на острові і в самого не так-то й багато їх. Інша річ, коли він жив у столиці й міністр торгівлі купував усе, що просили діти.

Отож і виходить, наче не на Мацюся чекають, а на подарунки. І якби Мацюсь нічого не привіз, то й сам не потрібен був би.

І от Мацюсь надумав, що навчатиме дітей: Аля навчить писати й читати, а що робити з Алею, не знав. Привіз він їй малюнки, а вона швиденько й неуважно переглянула їх і просить уже чогось іншого. Пригадав Мацюсь, що, коли сам був маленький, королева-мати розказувала йому казки, складала будиночки з камінців, з піску чи з глини, влаштовувала садочки з квітів і про це, власне, оповідала казки. Часом малювала йому різні речі. Пригадав Мацюсь, що матусині малюнки навіть краще йому подобалися і розумів він їх краще, ніж ті, що в книжках. Королева-мати співала йому, гралася з ним в піжмурки. Але це було дуже давно, і Мацюсь багато чого забув.

І збагнув Мацюсь, що треба знати дуже багато, коли берешся навчати мале дитя. З Альом йому буде куди легше.

Так воно й сталося. Альо швидко навчився читати. Вже читає: пасок, пісок, Петро, перо,— й пише, правда, не дуже гарно й тільки олівцем, проте вміє прочитали написане. Лічба посувалася ще краще. Альо навчився вже лічити до ста, і Мацюсь міг тепер грати з ним в доміно чи в лото. Тільки Аля тоді страшенно заважала їм. Кладе будь-що і сердиться, коли їй забороняють.

— Дивись, Алю,— каже Мацюсь.— Тут одна крапка, а тут п'ять.