Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Мацюсь надумав дістатися туди, а Клю-Клю поїде до свого краю. Клю-Клю купила човна й замість того, щоб сісти на корабель, який чекав на неї, разом з Мацюсем попливла на човні. У відкритому морі їх заскочила буря. А навіть невелика морська буря небезпечна для звичайного човна. Та й важко сказати, чи не почнеться з малої велика буря.

Два дні пливли вони бурхливим морем. Третього дня Мацюсь висадився на острові, а Клю-Клю попливла далі. Сумно було Мацюсеві розлучатися з Клю-Клю, але що ж робити? Ну, а на острові легко вже було залізти під стіл, бо поліції тут не було: на островах навіть королі в безпеці.

Звісно, змарнів Мацюсь. А чого б йому мати добрий вигляд?

— Погостюй у мене, Мацюсю,— просить сумний король.

— Гаразд. Краще в рибальській хаті, ніж у королівському готелі.

Випили вкупі чаю, але розмова не клеїться. Кожний має що сказати, однак говорить мало.

— Що це таке — votum separatum, дискусія? — питає Мацюсь.

— Ех, Мацюсю, не засмічуй собі голову дурницями. Все це вигадано, аби дурні могли на нарадах удавати з себе мудрих.

— А лорд Пукс мудрий?

— Королі бояться Пукса. І — не думай, Мацюсю, що кажу я це, аби піддобритися,— лорд Пукс тебе боїться. Він сам про це тобі сказав.

— А що означає: оволодіти ситуацією?

— Власне, це означає, що ти їх за чуприну тримаєш. Тепер усе від тебе залежить. Єдиним твоїм ворогом є молодий король, але його не люблять інші. Зрештою, молодий король міг вирішувати, коли нас було троє; але тепер, знай про це,— ти можеш розраховувати на тридцять чотири голоси. Буде так, як захочеш.

— Пізно вже,— сказав Мацюсь, спершись головою на руку,— я вже нічого не хочу, анічогісінько.

— Мацюсю! — скрикнув вражено сумний король.— Я не пізнаю тебе. Ти не маєш права так говорити. Завтра ти можеш здобути королівство й корону. Ти називаєш тхорами тих, хто в огні битви вивісив білий прапор. А ти, вождь і король, напередодні бою, який має принести тобі перемогу,— сам себе зраджуєш, і не тільки себе, а свої реформи, свою працю й боротьбу — всю справу дітей. Схаменися, Мацюсю. Подумай: ще один цей день, останній.

Сидить Мацюсь, сперши голову на руку. Зітхнув тяжко раз, другий.

— А нащо мені ті перемоги? — запитав пошепки.

Тобі не потрібні, Мацюсю. Але на твої перемоги чекають діти всього світу. Вони вірять тобі. Ти обіцяв. Назвався королем-реформатором. Тобі рук опускати не можна.

Підвівся Мацюсь, узяв вудку, подався на берег моря. Та думки його, мабуть, були важкі, бо, хоч риба підпливала до самісінького берега, жодної до вечора він не зловив.

Розділ дванадцятий

Засідання було дуже бурхливе. Кожен говорив щось своє, всі були схвильовані, лише Пукс спокійно курив свою люльку.

— У нас дві різні справи,— озвався нарешті лорд Пукс.— Одна — це справа Мацюся та його королівства, а друга — справа дітей. Якщо Мацюсь поверне собі королівство, діти не вгамуються. Буде великий неспокій у всьому світі й велике безладдя в школах. От уже королевич Гастос очолив похід дітей, то що ж буде далі? Діти можуть обрати Мацюся своїм королем або вимагатимуть, щоб у кожному королівстві було двоє королів: один для дорослих, другий для малих. Що тоді робити нам? Отже, треба наперед вирішити, чи хочемо ми дати дітям права і які саме.

— Права? — гримнув цар Пафнуцій.— Якби мій син наважився пристати до бунтарів, я спустив би йому штани й всипав би таких прав, що він надовго запам'ятав би! Тепер взагалі пішла дурна мода — не бити дітей. А треба бити і, як не поможе, ще раз бити. Треба бити рукою, а не поможе — різкою, коли ж і це не поможе — ременем.

Всі дивляться на Мацюся, а він мовчить.

— Хто хоче взяти слово? — питає лорд Пукс.

— Я інакше зробив би,— каже король Орест.— Бити немає сенсу, бо покараний зразу ж забуває про таку кару. Найкраще — не дати їсти. Коли залишиться без сніданку чи обіду й відчує голод, то зрозуміє, що треба слухатись. Панькатися з дітлахами — безглуздо. Хай посидить у темній комірчині, хай набереться страху — зразу ж йому вивітряться дурні думки.

— Ніяких прав дітям давати не можна,— докинув і своє король, приятель жовтих.— Діти легковажні, не розуміють багато чого, не мають досвіду. Дав Мацюсь дітям права, і дивіться, що вони накоїли. Звеліли дорослим ходити до школи, самі все попсували. Бити дітей не треба, бо це тільки озлобляє їх, морити дітей голодом — іще більше свинство, бо діти можуть захворіти й виростуть кволими людьми. А треба пояснити їм, що вони повинні почекати, поки помудрішають.

— Прошу слова,— озвався сумний король.— Я не погоджуюсь з моїми попередниками. Мацюсь дав дітям забагато прав одразу. Треба це робити поступово. Діти повинні мати гроші, щоб могли собі різні речі купувати. Коли й купуватимуть іноді дурниці, то й дорослі ж не завжди витрачають гроші розумно. Можна давати дітям позички, а коли підростуть, хай повертають. Бо зараз діти схожі на жебраків. Про все мусять просити, мусять підлабузнюватись до дорослих і чекати, коли в тих буде добрий настрій. Зрештою, вже й зараз діти мають більше прав, ніж колись. Адже колись батько міг убити дитину, а тепер ні. Дуже бити дітей теж заборонено. І не посилати до школи заборонено. Отже, давайте обговоримо, які ще права дати дітям. Діти не гірші за дорослих.

— А звідки ваша королівська величність знає про це, коли у вас немає дітей? — іронічно запитав молодий король.

— Прошу слова,— сказала королева Кампанелла, яка, довідавшись, що Мацюсь перебуває на нараді, зразу ж приїхала на острів.

Але не встигла Кампанелла ще й слова сказати, як усі почули крик. І такий жахливий, наче когось вогнем пекли. Перший схопився з місця Бум-Друм і кинувся до вікна. А за ним решта.

— Зрада! — вигукнув хтось і хотів схопити Бум-Друма. Та було вже пізно: Бум-Друм вискочив через вікно. Зрештою, це й не допомогло б, бо не встигли замкнути двері, як до залу увірвалися дикуни й почали в'язати королів.

На чолі дикунів була Клю-Клю.

— Ти вільний, Мацюсю,— сказала вона.

— Я закриваю засідання! — крикнув зв'язаний і вже без люльки лорд Пукс.

Мацюсь пізнав дикунів. Професор казав йому колись, що вони найдикіші серед усіх дикунів. Чудові веслярі, але такі дикі, що навіть Бум-Друм боявся їх і дозволяв приїжджати до себе в гості лише небагатьом. Та й зараз Бум-Друм, якому вже не треба було прикидатися другом молодого короля, незадоволено скривився, й, хоч говорив тихо, проте було видно, що він страшенно гнівається на Клю-Клю.

Та не можна було гаяти ані хвилини. Адже одні дикуни вже складають на купу зв'язаних по п'ятеро королів, інші зносять пов'язаних службовців готелю й вартових острова. Перед Мацюсем стали троє дикунських генералів і чекали наказу.

— Що це все означає? — спитав Мацюсь у Клю-Клю, яка сумно стояла біля нього, тоді як Бум-Друм відійшов, аби взяти участь у великому військовому танці, що його розпочали дикуни.

— Зробила я дурницю, Маціосю, але не гнівайся. Я боялася, що королі заподіють тобі якесь лихо, коли швидко не прибуду на поміч. Небезпека вже минула, але могло бути зле.

Військовий танець дикунів тривав три години. Тим часом Бум-Друм, Клю-Клю й Мацюсь виносили з підвалів готелю горілку, вина та лікери.

— Коли закінчаться танці,— сказав Бум-Друм,— я пильнуватиму за порядком, а ви роздавайте воїнам по півкелиха міцного. І в кожен келих Мацюсь хай вкидає одне зернятко, а ти, Клю-Клю, три зернятка.

Бум-Друм дав їм по торбинці з зернятами, схожими на горох.

У Мацюся вже руки терпнуть, а Бум-Друм усе порядкує: одних посилає до Клю-Клю, інших до Мацюся. Більше до Клю-Клю, і Мацюсь догадався, що найдикіших Бум-Друм посилає до своєї дочки.

— Коли це скінчиться? — запитує Мацюсь і щоразу з більшим сумом думає про безлюдний острів. Хай роблять, що хочуть: сваряться, миряться, дають і забирають права, аби тільки робили це без нього.

Нарешті, випито останній кухоль оцту (бо не вистачило й пива), кинуто останнє зернятко...

Розділ тринадцятий

З переляку вмерла королева Кампанелла. Дикуни перепрошують Мацюся, жалібно ридають. Мовляв, не знали, що таке може статися.

Справді, Клю-Клю не пояснила їм усього. Вони гадали, що йдуть на запеклу війну й мають поспішати, що здобути перемогу буде важко — з кожних десяти загине дев'ять... Тепер за наказом Мацюся найдикіших дикунів поклали сонних у човни й відіслали на батьківщину. Лишилося тільки сто — найвідданіших КлюКлю. Наказав Мацюсь розв'язати королів — їх слухняно розв'язали. Дикуни поважають Бум-Друма, люблять Клю-Клю, ну а Мацюсь їхній найясніший король...

Сумне було наступне засідання. Навіть лорда Пукса глибоко вразила смерть Кампанелли.

— Прошу вшанувати загиблу королеву вставанням.

Всі підвелися.

— З процедурного питання,— підносить угору два пальці Бум-Друм.

Що скаже Бум-Друм?

— Білі королі,— починає Бум-Друм.— Мої брати-дикуни завдали вам шкоди. Це так. Але не я несу за це відповідальність, а ви. Адже ви побудували собі гарні палаци, а про вас ніхто не дбає. Я вимагаю, щоб на цьому засіданні обговорювалась справа не лише білих, а й чорних дітей. Якщо нам, старим, погано, то принаймні хай буде добре нашим дітям.

Лорд Пукс підсумував:

— У нас тепер чотири справи: перша — справа білих дітей. Друга — Мацюсева справа. Третя — справа королівства померлої Кампанелли. Четверта — справа чорних дітей.

Але промови не клеїлися. Королі нервували. Найбільше непокоїла їх присутність ста дикунів. Щоправда, перед готелем тепер стоїть варта, а вночі та варта змінятиметься. Однак, хіба можна бути певним, що не прибудуть нові дикуни, а може, навіть і ті самі? Які за таких умов можуть бути дебати?

Хай Мацюсь скаже, що він хоче, й вони пристануть на все. По-перше, вони вдячні Мацюсеві за порятунок, по-друге, ці дикуни щомиті можуть стати на оборону Мацюся. Хоч у них нема вогнепальної зброї, але стріли й списи, напевне, отруйні. Зрештою, чого королів має так обходити Мацюсева справа? Сумний король — Мацюсів друг. Друг жовтих королів, напевно, віддасть усе, що забрав, аби тільки Кіта-Ківа захотів з ним погодитись, а молодий король, який найбільше винен, хай віддасть батькові корону, бо не вміє керувати.

Кожен так собі думає, але чекає, що скаже Мацюсь.

А Мацюсь мовчить.

"Бідолашна королева Кампанелла,— думає король Мацюсь.— Я був невдячний. Стільки вона мала через мене клопоту, а тепер вона вмерла.