Спартак - Джованьйолі Рафаелло

За короткий час загинуло понад чотириста воїнів. Щоб урятувати решту від неминучої загибелі, гладіатори, які увійшли до табору, метнулися на вал і звідти пустили в римлян такий град каміння й дротиків, що ті змушені були відступити і припинити бій.

Тоді Орест наказав негайно сурмити збір і, сяк-так навівши лад у легіонах, сильно розстроєних запеклим двогодинним боєм, звелів якнайшвидше рухатися до Пріверна. В душі він уже вітав себе з вдало здійсненою хитрістю, з допомогою якої йому пощастило завести Спартака подалі від Таррацін, спрямувати його на Формії.

Та не встиг авангард римського війська пройти і двох миль Аппієвим шляхом, як на лівий фланг його напали пращники Спартака.

Побачивши це, Орест занепав духом. Проте, зупинивши своє військо і пустивши проти пращників кінноту, він розташував чотири легіони так, що два стали фронтом проти Спартака, а два останніх тилом до перших, щоб відбити нову атаку Крікса, який, на думку Ореста, повинен був негайно знову напасти на нього.

І справді, тільки-но п'ятий і шостий легіони гладіаторів зіткнулися з римлянами, Крікс вишикував два своїх легіони, досить зменшених втратами після бою, і шалено кинувся на римлян з тилу.

Кривавою і завзятою була битва. Противники люто билися без усякої переваги для якоїсь із сторін. Через півгодини на вершині одного з горбів, що закривали від обох військ Фунді, з'явилися легіони Еномая. Вони з височини побачили все поле бою на рівнині і з громовим "барра!" кинулись на ворога. Римляни, оточені з трьох боків, почали" подаватися назад і незабаром, зламавши свій стрій, кинулися безладно тікати вздовж Аппієвого шляху на Пріверн.

Спартак наказав усім своїм легіонам невідступно переслідувати римлян. Це було єдиним засобом паралізувати дії ворожої кінноти, яка не могла атакувати гладіаторів, розсіяних між римлянами.

Останнім прибув на поле битви корпус Граніка, який був найдалі. Його прихід довершив перемогу гладіаторів.

Побоїще було страшне: понад сім тисяч римлян загинули і близько чотирьох тисяч попали в полон.

Лише римська кіннота змогла майже без втрат пробитися до Пріверна, куди протягом ночі прийшли рештки змучених, розгромлених легіонів.

Дорого обійшлася ця кривава битва і повсталим — понад дві тисячі гладіаторів загинули і стільки ж було поранено.

На світанку наступного дня, коли гладіатори з почестями ховали загиблих товаришів, претор Анфідій Орест залишив Пріверн і з рештками свого війська поквапився відійти до Норби.

Через кілька днів після битви під Фунді Спартак скликав військову раду начальників гладіаторів. Усі вони одностайно визнали цілковито неможливим починати щось проти Рима, де кожен громадянин був воїном і де проти гладіаторів за кілька днів могло стати стодесятитисячне військо. Вирішили поки що пройти через Самній, потім Апулію і зібрати там усіх рабів, які захочуть приєднатися до повстанців.

Спартак на чолі свого війська вже без будь-яких перешкод пройшов через Бовіан до Самнія, а звідти невеликими переходами попрямував до Апулії.

Звістка про поразку претора Ореста біля Фунді вжахнула римських громадян. Сенат зібрався на таємну нараду і почав обговорювати питання, як покласти край цьому повстанню, що почалося з сміховинного заколоту і перетворилося на справжню затяжну та ще й ганебну для римського війська війну.

Що вирішили отці-сенатори — лишилося таємницею. Стало тільки відомо, що одразу ж уночі консул Марк Теренцій Варрон Лукулл без відзнак, без лікторів, як приватна особа, виїхав верхи з кількома вірними слугами по Пренестінській дорозі.

Через місяць після битви під Фунді Спартак став табором біля Венусії і почав навчати два новонабраних легіони, бо протягом місяця приєдналося до повсталих понад десять тисяч рабів-фракійців та галлів з апулійських міст. Якось опівдні Спартакові доповіли, що до табору прибув посол від римського Сенату.

— Ого! Присягаюся блискавицями Юпітера! — вигукнув Спартак, і його очі радісно заблищали. — Он як низько впала гордість латинян, що римський Сенат не гребує вступати в переговори з презренним гладіатором!

І накинувши звичайний плащ темного кольору, бо тільки в урочисті дні і щоб догодити легіонам одягав імператорське вбрання, він сів на стілець біля входу до свого намету, сказавши декуріонові:

— А тепер веди сюди цього сенатського посла.

Посол прийшов на преторій у супроводі своїх чотирьох слуг; усіх їх вели гладіатори, бо, за звичаєм, очі в прибулих були зав'язані.

— Тепер ти, римлянине, перебуваєш на Преторії нашого табору, перед нашим вождем, — сказав декуріон тому, хто назвав себе послом.

— Привіт тобі, Спартак! — поважно і твердо промовив римлянин, посилаючи сповненим гідності жестом правої руки привітання туди, де, на його думку, сидів Спартак.

— Привіт і тобі! — озвався фракієць.

— Мені треба поговорити з тобою віч-на-віч, — додав посол.

— Гаразд, будемо говорити наодинці, — відповів Спартак.

І, звертаючись до декуріона та бійців, сказав:

— Цих одведіть до сусіднього намету, розв'яжіть їм очі і дайте підкріпитися.

Коли декуріон, гладіатори й слуги разом з супутниками посла віддалилися, Спартак зняв з очей посла пов'язку і сказав:

— Сідай. Можеш роздивлятися табір презренних і ницих гладіаторів.

І він знову сів, не зводячи допитливого погляду з патриція, — а що це був патрицій, свідчила пурпурова смуга внизу тоги.

Це був чоловік років п'ятдесяти, високий на зріст, огрядний, з коротко підстриженим сивим волоссям, з благородними і виразними рисами обличчя. Вся постать посла і манери були величними й гордовитими, та це не заступало в ньому вишуканої ввічливості, що прозирала в його усміху, нахилі голови, жестах, коли він відповідав на слова Спартака. Коли зняли з його очей пов'язку, він почав пильно вдивлятися у вождя гладіаторів.

Деякий час обидва мовчали, дивлячись один на одного. Першим заговорив Спартак:

— Сідай же. Цей стілець, звичайно, не курульне крісло, до якого ти звик, та все ж на ньому тобі буде зручніше, ніж на ногах.

Безмежно вдячний тобі, Спартак, за твою люб'язність, — відповів патрицій, сідаючи напроти гладіатора.

Потім він обвів поглядом величезний табір, що був видний, мов на долоні, з висоти Преторія, і не зміг стримати мимовільного вигуку подиву й захоплення.

— Присягаюся дванадцятьма богами Згоди!.. Я ще ніколи не бачив чогось подібного, крім табору Гая Марія під Акве Секстіле!..

— Ну, що ти кажеш! — з гіркою іронією заперечив Спартак. — То ж був табір римлян, а ми — підлі гладіатори!

— Я прибув сюди не для того, щоб сперечатися з тобою, ображати тебе чи вислухувати образи, — з гідністю зауважив римлянин. — Облиш, Спартак, свою іронію; я цілком щиро висловив своє захоплення.

І він знову довго оглядав табір очима досвідченого воїна.

Потім, повернувшись до Спартака, сказав:

— Присягаюся Геркулесом, Спартак, ти народжений не для того, щоб бути гладіатором!

— Ні я, ні шістдесят тисяч знедолених, яких ти бачиш у цьому таборі, ні мільйони людей, яких ви силоміць поневолили грубою силою, не були народжені для того, щоб бути рабами подібних до себе.

— Раби були завжди, — заперечив посол, співчутливо хитаючи головою. — 3 того дня, коли одна людина підняла меч на іншу. Людина людині — вовк від природи і за вдачею. Повір мені, Спартак, що твоя мрія — мрія благородна, але нездійсненна. За законами людської природи завжди були й будуть господарі і слуги.

— Ні, не завжди існувала ця несправедлива різниця, — палко заперечив Спартак. — Вона з'явилася з того дня, коли плодів землі не стало вистачати для всіх її мешканців. З того дня, коли людина, створена для хліборобства, перестала обробляти землю своєї вітчизни і цим здобувати собі їжу. З того дня, коли справедливість покинула поля, де жила раніше, покинула свій останній притулок і віддалилася на Олімп. Ось тоді й виникли непомірна зажерливість, нестримні бажання, розкіш, гультяйство, усобиці, війни і ганебна різанина.

— То ти хочеш повернути людей до їхнього первісного стану?.. І гадаєш, що будеш у силі це зробити?.. Та коли б на твій бік став всемогутній римський Сенат, то і це не забезпечило б перемоги твоєї справи. Тільки самі боги змогли б змінити людську природу.

Спартак, глибоко замислившись, кілька хвилин мовчав, потім сказав:

— Але ж хіба конче необхідно, щоб на землі існували раби, щоб переможці розважалися, аплодуючи різанині гладіаторів? Невже ж оця жадоба крові, оця звіряча лють невіддільні од людської природи? Невже без них неможливе людське щастя?

Тепер перед цими гострими невблаганними запитаннями мовчав римлянин, схиливши голову на груди і глибоко замислившись.

Першим порушив мовчання Спартак, спитавши співрозмовника:

— Чого ти сюди приїхав?

Патрицій здригнувся і відповів:

— Я — Гай Руф Ралла, належу до стану вершників і прийшов до тебе від імені консула Марка Теренція Варрона Лукулла з двома дорученнями.

— Перше?

— Запропонувати тобі відпустити з полону римлян, узятих під час бою під Фунді. Про ціну ми домовимося.

— А друге?

Посол, здавалось, зніяковів, відкрив рота, ніби хотів щось сказати, та завагався і відповів:

— Хочу раніш почути відповідь на першу пропозицію.

— Я поверну вам чотири тисячі полонених за десять тисяч іспанських мечів, десять тисяч щитів, десять тисяч панцирів і сто тисяч дротиків, виготовлених якнайкраще у ваших найкращих зброярів.

— Як? — спитав приголомшений і гнівний Гай Руф Ралла. — Ти вимагаєш… ти хочеш, щоб ми самі постачали тобі зброю, якою ти будеш з нами воювати?

— Так, повторюю, що ця зброя повинна бути найкращого гатунку, і вимагаю, щоб ви доставили її в мій табір у двадцятиденний строк. Без цього я не поверну вам чотирьох тисяч полонених.

І тут же додав:

— Я міг би замовити цю зброю в сусідніх містах, але не забрало б надто багато часу, і мені це не підходить. За ці дні у нас набралося два нових легіони, і мені треба повністю їх озброїти і…

— І саме тому, — гнівно перебив його посол, — хай наші воїни лишаються в полоні, а зброї ти не одержиш! Ми — римляни, присягаюся подвигами Геркулеса Мусагета! Ми ніколи не зробимо того, що може бути шкідливим нашій вітчизні і корисним ворогові. Ми вміємо приносити жертви.

— Гаразд, — спокійно сказав Спартак, — через двадцять днів ви доставите мені всю цю зброю.

— О, присягаюсь Юпітером! — вигукнув Руф Ралла, ледве приховуючи лють. — Хіба ти не розумієш, що я тобі кажу?..