Українська література » Зарубіжна література » Спартак - Джованьйолі Рафаелло

Спартак - Джованьйолі Рафаелло

Читаємо онлайн Спартак - Джованьйолі Рафаелло

260

Ці ласки й хитрощі вплинули саме так, як хотіла Евтібіда. Велетень сам не свій кинувся цілувати коліна й ноги дівчини, принижено благав пробачення, присягався, що ніколи не підозрював її; палко й щиро він переконував її, що завжди, з того часу, як узнав її, любить її більш, ніж самого себе. А оскільки гречанка все ще прикидалася ображеною й розгніваною і повторювала, що не хоче нічого знати, — Еномай почав благати дівчину, щоб вона милостиво його вислухала. Він запевняв її, що віднині при всякій таємниці, яку він зобов'язується не розкривати, треба буде розуміти, що він приховуватиме її від усіх, крім Евтібіди.

Потім Еномай коротко розповів, що обговорювали на нараді. Спартак зумів переконати всіх, що необхідно залучити на свій бік частину римських патриціїв і молоді, які, обтяжені боргами, бажали змін і тому були охочі до заколотів. Вирішили завтра ж вирядити до Катіліни послання з проханням прийняти командування над гладіаторським військом. Це доручення добровільно взяв на себе Рутілій.

Досягши свого, гречанка ще деякий час ніби гнівалася на Еномая, та нарешті обернулася до нього ласкаво й весело, і він зовсім простерся долі перед нею, поставивши її ніжки собі на голову, говорячи:

— Ось бачиш, Евтібідо… я твій раб… топчи мене… ось я в пилюці і підкладаю під твої ноги свою голову замість стільця.

— Устань, устань, мій любий Еномаю, — удавано боязким і стривоженим голосом озвалася гречанка. — Встань, не тут твоє місце… встань і йди сюди… ближче до мого серця.

Вона легенько потягнула його за руку до себе. Еномай рвучко схопився, обняв дівчину і ледве не задавив своїми бурхливими поцілунками.

Коли Евтібіда змогла вимовити хоч слово, вона сказала:

— А тепер… залиш мене… я піду, як щодня у ці години, подивитися на моїх коней, чи добре їх доглядає Зенократ… Пізніше ми побачимося… коли у таборі всі поснуть… Опівночі, як завжди, ти знову до мене завітаєш… Та дивись — нікому й півслова про наше кохання, а особливо — Спартакові.

Еномай слухняно підвівся, ще раз палко її поцілував, вийшов і повернувся до свого намету, розташованого поблизу.

Через кілька хвилин вийшла і вона. Ідучи до намету, в якому жили двоє слуг її, вона думала:

"Еге ж!.. Задумано непогано!.. Поставити Катіліну на чолі шістдесяти тисяч рабів… це значить облагородити і військо і саму справу повстання… А з ним прийшли б найзнатніші й найсміливіші патриції Риму… З ним, можливо, повстала б уся чернь на берегах Тібру… І повстання рабів, неминуче приречене на поразку, переросло б у небезпечну війну, яка, мабуть, змінила б увесь державний устрій… І нічого сподіватись, що при Катіліні Спартак утратить свій вплив. Катіліна надто розумний, щоб не збагнути того, що без Спартака він і одного дня не зможе командувати дикими юрбами гладіаторів… О ні, ні! Це не збігається з моїми намірами… і цього разу доблесний Спартак нічого не досягне!"

Так міркуючи, вона дійшла до намету своїх слуг, покликала Зенократа у відлюдне місце і пошепки стала розмовляти з ним по-грецьки.

На світанку другого дня на Гнатському консульському шляху між Брундізієм та Беневентом можна було побачити вершника — ставного дужого юнака в простій повстяній туніці, в широкому темному плащі і в сукняному береті, на доброму коні апулійської породи. Юнак їхав легкою риссю від Гнатії до Барія. І коли б хто зустрів його та звернув увагу на одяг, на відкриті риси спокійного самовдоволеного обличчя, то одразу ж прийняв би його за заможного хлібороба з навколишніх місць, який їде в своїх справах на ринок до Барія.

Після трьох годин подорожі юнак доїхав до поштового заїзду напівдорозі між Гнатією та Барієм і спинився, щоб дати коневі відпочинок і самому підкріпитися.

— Здоров, друже, — привітав він слугу хазяїна заїзду, який вийшов прийняти від нього коня. І додав, звертаючись до гладкого червонощокого чоловіка, який з'явився цієї миті на порозі дому:

— Хай оберігають боги тебе й твою сім'ю!

— Хай Меркурій оберігає тебе в дорозі! Чи хочеш ти відпочити й попоїсти після довгої дороги?.. Видно, що твій добрячий кінь пробіг уже немало.

— Так, уже цілих шість годин, — відповів подорожній. 1 раптом спитав:

— А тобі подобається мій кінь? Правда, добрий кінь?

— Присягаюся крилами божественного Пегаса, я ніколи не бачив кращого коня!

— Ех, бідолашний!.. Що лишиться від нього через місяць? — зітхнув подорожній і ввійшов у дім хазяїна заїзду. Хазяїн запросив його сісти біля одного з столів, що стояли попід стінами кімнати.

_ Ти що-небудь їстимеш? А чому твій кінь бідолашний?..

Хочеш випити старого формійського вина, що може на смак позмагатися з нектаром Юпітера?.. Може, тобі подати засмажене стегно ягняти?.. Це ягня ніжне й солодке, як те молоко, яким вигодувала його мати.

Теревені хазяїна припинила поява нового гостя. Це був високий, дебелий чоловік років сорока, з майже безбородим, засмаглим, досить розумним обличчям. Одягнений він був як раб або відпущеник, який служив у якійсь благородній і багатій сім'ї.

— Хай тобі супутниками будуть боги! — звернувся до нього хазяїн. — Ти здалека приїхав?.. Чи не бажаєш спочити й попоїсти?.. Чи не хочеш покуштувати смаженого стегенця ягняти?.. Воно ніжне, мов травиця, на якій паслася його мати… Ти ж, мабуть, довго і швидко їхав?.. Можу подати тобі старого формійського вина, що не побоїться порівняння з нектаром, який подають до столу всевишнього Юпітера… Та сідай же, прошу, ти, далебі, втомився…

І, сказавши це, вийшов…

— Хвала великому Юпітерові, всеблагому визволителеві, — сказав апулієць, — що звільнив нас од нестерпних теревенів цього базіки.

— І правда, який надокучливий, — згодився відпущеник.

На цьому розмова між подорожніми урвалася.

Відпущеник, здавалося, заглибився у свої думки, а апулійський хлібороб допитливо поглядав на нього, граючись ножем, що лежав на столі.

Повернувся хазяїн заїзду і поставив кожному гостеві окремо обіцяну печеню з ягняти; обидва подорожні з великим апетитом почали їсти.

— Так тобі подобається мій кінь? — спитав апулієць, закінчивши їсти.

— Присягаюсь Геркулесом!.. Чи подобається?.. Ще б пак, адже він справжньої апулійської породи… стрункий… баский… з підібраними боками, а ноги в нього тонкі, жилаві, шия вигнута… Уявіть собі, що…

То чи не дав би ти мені за нього одного з твоїх двадцяти коней? — нетерпляче перебив хлібороб.

— Із сорока, громадянине, з сорока, бо мій заїзд першого, а не останнього розряду, а ти знаєш…

— То дай мені одного з сорока, ста, тисячі коней твоєї стайні! — запально крикнув апулієць. — І хай Ескулап поприщить тобі язика!

— Та… як його… той… проміняти коня, якого добре знаєш… на іншого… він і гарний, та… може, норовистий… — ніяково відповів хазяїн заїзду, чухаючи потилицю. — Мабуть, це мені не підійде, бо, чи чуєш, одного разу, років п'ять тому, зі мною трапилося таке, що…

— Та я не збираюся зовсім віддавати тобі мого коня, бо я не проміняю його на найкращого з твоїх, — я хочу залишити тобі його в заклад… Ти мені даси одного з твоїх коней, щоб доїхати до найближчого заїзду, там я залишу твого коня і візьму іншого і так робитиму, поки не доїду… Поки не доїду, куди мені треба… По дорозі назад заберу свого Аякса… Так зовуть мого гнідого…

— Ну, про нього можеш не клопотатися, він буде ситий, аж вилискуватиме. Я добре знаю, як доглядати коней… А ти, бачу, дуже поспішаєш і далеко маєш їхати?.. Чи не до Беневента?

— Можливо, — усміхнувся подорожній.

— Або аж до Капуї?

— Можливо.

— А то, може, й до самого Рима?

— Можливо… Ну, вип'ємо з чаші дружби, і не сердься, що я трохи пожартував з твоєї цікавості. Пий!

— За твою щасливу подорож і за твій успіх, — сказав хазяїн заїзду, ковтнувши два-три рази з чаші і передавши її знову апулійцеві.

Той не взяв і сказав:

— Тепер передай чашу цьому подорожньому та випий спочатку і за його здоров'я.

І, звертаючись до відпущеника, спитав:

— Мені здається, що ти відпущеник.

— Так, відпущеник, — чемно відповів дебелий подорожній. — Я відпущеник сімейства Манлія Імперіоза.

— О, то знаменитий і стародавній рід! — зауважив хазяїн заїзду.

— Я їду в Рим розповісти Тітові Манлію про збитки, заподіяні його віллі біля Брундізія бунтівниками-гладіаторами.

_ Ох, ці гладіатори!.. — стиха промовив хазяїн заїзду і

мимоволі здригнувся — Не нагадуйте мені про них… ради Юпітера Державця… Я досі не можу забути, як вони налякали мене два місяці тому, коли пройшли тут по дорозі на Брундізій.

— Хай вони будуть прокляті разом з їхнім підлим вождем! — запально вигукнув апулійський землероб, грюкнувши кулаком по столу. — А багато шкоди вони тобі заподіяли? — спитав він хазяїна заїзду.

— Та, сказати правду, не дуже багато… Вони навіть з повагою поставилися до мене й до моєї сім'ї… Взяли у мене сорок коней… але заплатили за них чистим золотом… Бачили б ви, як вони тут ішли!.. Яке величезне військо!.. Йому кінця-краю не було! І які стрункі легіони!.. Коли б не гріх було порівнювати наших славних воїнів з цими розбишаками, я б сказав, що їхні легіони нічим не відрізняються од наших.

— Скажи по совісті, — втрутився відпущеник, — коли вже порівнювати, то не гріх визнати, що Спартак — великий полководець. З шістдесяти тисяч рабів і гладіаторів він зумів створити військо в шістдесят тисяч хоробрих дисциплінованих воїнів.

— Он як!., Присягаюся римськими богами Згоди! — здивовано і обурено вигукнув хлібороб, звертаючись до відпущеника. — Як?.. Підлий гладіатор спустошив віллу твого господаря і благодійника, а ти, негіднику, насмілюєшся захищати його вчинки і вихваляти його за доблесть!

— В ім'я всевишнього Юпітера, не думай так!.. — смиренно і шанобливо заперечив відпущеник. — Зовсім не про це я говорив!.. А до того ж, скажу тобі, гладіатори зовсім і не грабували віллу мого господаря…

— А чому ж ти щойно сказав, що їдеш доповісти Тітові Манлію Імперіозу про великі збитки, які заподіяли віллі гладіатори?

— Та збитки, про які я натякнув, заподіяні не палацові і не господарству… Я маю розповісти йому про втечу п'ятдесяти чотирьох з шістдесяти рабів, які були при віллі. Всіх їх гладіатори звільнили і дали право вибирати — йти за ними чи залишатися. Що ж, по-твоєму, це малі збитки? Хто тепер буде працювати, орати, сіяти, хто підрізатиме виноград і збиратиме врожай у маєтку мого господаря?

Нехай провалиться в Ереб Спартак з своїми гладіаторами! — люто й зневажливо крикнув апулійський землероб, — Вип'ємо за їхню погибель і за наше щастя!

Коли він розплатився і підвівся, щоб іти до стайні вибирати коня, хазяїн заїзду спинив його.

— Зачекай трошки, шановний громадянине, — щоб ніхто не міг сказати, що добрий чоловік поїхав від Азелліона без таблички гостинності!

І він вийшов з кімнати, залишивши в ній обох подорожніх.

— Як видно, добрий чоловік, — зауважив відпущеник.

— Напевне, — погодився апулієць.

Незабаром Азелліон повернувся з дерев'яною табличкою, на якій було написано його ім'я, і, розломивши її надвоє, дав апулійцеві половинку, на якій від підпису лишилося "… ліон".

— Ця половина таблички, — сказав він, — забезпечить тобі прихильність хазяїв інших заїздів.

Відгуки про книгу Спартак - Джованьйолі Рафаелло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: