Спартак - Джованьйолі Рафаелло

Показуй її їм і будь певен, що вони тобі відразу ж даватимуть найкращого коня. Так на поштових заїздах завжди поводяться з тими, хто має половину моєї таблички гостинності. Я пригадую, як одного разу проїздом, сім років тому, Корнелій Хрізогон, відпущеник славетного Сулли…

— Щиро дякую тобі за люб'язність, — перебив його апулієць. — І будь певен, що, незважаючи на твою нестерпну балакучість, Порцій Мутілій, громадянин Гнатії, завжди пам'ятатиме про твою гостинність і збереже почуття дружби до тебе.

В цей час прибув іще один подорожній, який, судячи з одягу, очевидно, був слугою. Він повів свого коня в стайню, де Порцій Мутілій дивився, як для нього в дорогу сідлають нового коня.

Привітавшись до Порція та Азелліона звичайним "Salvete", він поставив свого коня в одне із стійл з мармуровими яслами. Поки порався біля коня, до стайні зайшов поглянути на свого коня і відпущеник Манлія Імперіоза. Ляскаючи і пестячи коня, він, непомітно для Порція Мутілія та Азелліона, перезирнувся з слугою. Коли цей слуга кінчив поратися біля коня, то в дверях ніби вперше помітив відпущеника і скрикнув:

— О!.. Присягаюся Кастором!.. Лафреній!..

— Хто це? — швидко обернувся той. — Кребрік!.. Яким вітром занесло!.. Звідки їдеш?..

— А ти куди їдеш?.. Я — з Рима до Брундізія.

— А я з Брундізія до Рима.

Порцій Мутілій повернувся в бік слуги та відпущеника і почав крадькома стежити за їхньою розмовою. Ті одразу ж помітили, що він стежить за ними і прислухається до їхньої розмови, яку вони після перших вигуків вели півголосом. Проте Порцієві вдалося почути слова:

— Біля колодязя…

Потім слуга вийшов із стайні, а відпущеник залишився

біля свого коня.

Вийшовши з стайні, Порцій Мутілій сказав Азелліонові:

— Зачекай на мене тут… Я зараз повернуся.

Він підбіг до колодязя, який був позаду будинку і з якого звичайно брали воду для поливання городу, і причаївся з другого боку за цямриною.

Він пробув там хвилин три, коли почув кроки з лівого боку й інші кроки з правого боку будинку.

— Ну як? — спитав Лафреній, голос якого Порцій впізнав одразу.

— Я довідався, що мій брат Марбрік утік до табору гладіаторів, — поспішно півголосом відповів слуга, — то і я втік з вілли мого господаря і теж пробираюся туди.

— А я, — теж тихо промовив Лафреній, — під тим приводом, що треба сповістити Тіта Імперіоза про втечу з вілли всіх його рабів, їду до Рима забрати мого любимого сина Егнація, якого не хочу залишати в руках наших гнобителів. Потім разом з ним теж неодмінно втечу до табору нашого доблесного вождя.

— Ну, то прощай, не треба, щоб нас бачили разом; цей апулієць поглядав на нас підозріло.

— Я теж побоююся, що він за нами стежив. Прощай! Щасти тобі.

— Вірність!

— І перемога!..

Порцій Мутілій почув, як слуга і відпущеник розійшлися в різні боки.

Тоді він вийшов з своєї схованки, запитуючи себе здивовано, чи то і є та важлива таємниця, про яку він збирався дізнатись, і чи справді це є ті вороги, яких він надіявся викрити. Трохи подумавши над цією пригодою, він похитав головою, усміхаючись сам до себе, і почав прощатися з хазяїном заїзду. Потім Порцій скочив на коня і, давши йому остроги, помчав у напрямі до Барія, а Азелліон усе ще біг за ним і гукав:

— Щасливої дороги, хай боги оберігають тебе в путі!.. Дивіться-но!.. Дивіться!.. Як молодецьки він скаче! Який гарний він на моєму Артаксерксі!.. Прощай, прощай, Мутілію!..

Порцій Мутілій, в якому читачі вже, звичайно, впізнали вільнонародженого Рутілія і якого Спартак послав з дорученням до Катіліни, їхав собі далі і міркував над кумедним випадком, що трапився з ним на поштовому заїзді.

Надвечір другого дня Рутілій побачив хмару куряви, що стелилася за вершником, який їхав попереду. Рутілій, завжди обережний у дорозі, пришпорив свого коня і скоро наздогнав вершника. То був не хто інший, як Лафреній, з яким він зустрічався біля Барія на заїзді Азелліона.

— Здрастуй, — сказав відпущеник, навіть не глянувши, хто це його наздогнав.

— Здрастуй, Лафренію Імперіоз! — відповів Рутілій.

— Хто це? — здивовано обернувся відпущеник.

Упізнавши Рутілія і полегшено зітхнувши, він сказав:

— А, це ти, шановний громадянине!.. Хай оберігають тебе боги!

Щедрий душею, чесний Рутілій був зворушений тим, що відпущеник їхав до Рима викрасти свого сина і потім разом з ним тікати до табору гладіаторів. Деякий час він мовчки дивився на цю людину, та от йому спало на думку пожартувати з нею, і несподівано він сказав суворо:

— То ти їдеш до Рима викрасти свого сина з дому твоїх господарів і благодійників, щоб потім тікати з ним до табору осоружного розбишаки Спартака?!

— Я? — . Що це ти кажеш?.. — пробурмотів спантеличений Лафреній і страшенно зблід.

— Я вчора все чув, стоячи за колодязем на заїзді Азелліона, я про все знаю, лукавий і невдячний ти слуга… І в першому ж місті, до якого ми приїдемо, звелю тебе арештувати!

Лафреній спинив коня, Рутілій теж.

— Я ні в чому не признаюся… — глухо й загрозливо сказав відпущеник, — бо я не боюся смерті.

— І навіть розп'яття на хресті?

— Навіть цього… я знаю, як врятуватись.

— А як? — ніби здивувавшись, спитав Рутілій.

— Убивши такого донощика, як ти! — люто крикнув Лафреній і вихопив з-під сідла коротку, але важку залізну палицю. Та коли він, пришпоривши коня, ринувся на Рутілія, той голосно розреготався і крикнув:

— Гей, брате!.. Стій!.. Вірність і…

Лафреній лівою рукою зупинив коня і все ще з високо піднятою правою рукою, в якій тримав палицю, здивовано скрикнув: "О!"

_ 1?.. — запитально повторив Рутілій, вимагаючи од Лафренія відповідної частини паролю.

— І… перемога! — пробурмотів той, ледве отямлюючись від здивування.

Тоді Рутілій простяг йому руку і трикратним умовним натиском вказівного пальця правої руки на долоню лівої руки відпущеника засвідчив свою особу. Сам же він цілком заспокоївся і без жодного підозріння повірив, що цей товариш по подорожі належить до Спілки пригноблених.

Тепер обидва вершники обнялись і далі їхали, розповідаючи один одному про свої біди та нещастя.

— Ти, може, дивуєшся, як це я, вільнонароджений, продав себе ланісті в гладіатори? — сказав Рутілій. — То знай, що я народився і ріс у розкошах. Але, ставши юнаком, я загуляв, а мій батько програв у кості майже все наше добро. Мені було двадцять два роки, коли він помер; борги поглинули все, що він нам залишив, і ми з матір'ю зубожіли вкрай. Мене злидні не злякали, бо я був молодий, дужий, сміливий, але я боявся за свою бідолашну матір. Отоді, зібравши дванадцять-п'ятнадцять тисяч сестерцій — рештки нашого колишнього достатку — і додавши до них десять тисяч, одержані за продаж себе самого, я забезпечив моїй нещасній старенькій матусі безбідне існування до кінця її життя… Тільки заради цього я продав свою свободу, яку тепер, після восьми років страждань і небезпек, я вирішив відвоювати знову.

Вимовляючи останні слова, Рутілій хвилювався, голос його затремтів, і по зблідлих щоках покотилися сльози.

Деякий час обидва вершники їхали мовчки. Раптом кінь Лафренія став дибки, злякавшись, мабуть, тіні від дерева при світлі місяця, і, скажено два-три рази стрибнувши, звалився у рів, що тягнувся вздовж дороги.

На крик Лафренія про допомогу Рутілій зупинив коня, скочив на землю і, прив'язавши до кущів повід, підбіг до рову, щоб допомогти товаришеві.

Та не встиг він побачити, що сталося, як відчув сильний удар у спину, упав додолу, і поки намагався підвестися й зрозуміти, хто його б'є, його вдруге ударили в плече.

Тоді Рутілій зрозумів, що попав у пастку зрадника, і, вихопивши з-під туніки кинджал тієї миті, коли Лафреній так само мовчки ударив його утрете по голові, встиг схопитися на ноги і кинувся на ворога з криком:

— А, підлий, мерзенний зраднику!.. Ти не посмів би напасти на мене відкрито!

І вдарив убивцю кинджалом у груди. Але в того під тунікою була кольчуга.

Зав'язалася коротка одчайдушна боротьба між пораненим, майже вмираючим Рутіліем і Лафренієм, який, хоч і був неушкоджений та здоровий, здавалося, тремтів перед безстрашним, мужнім противником. Чулися тільки крики, зойки, лайка, приглушені прокляття.

За мить почувся глухий звук падіння безсилого тіла і ледве чутні слова Рутілія:

— О підла зрада!..

І більше нічого.

Лафреній став навколішки над забитим і прислухався, чи дихає він; потім підвівся, вибрався на дорогу і, щось собі нашіптуючи, поплентався до коня Рутілія.

— О Геркулес!.. — скрикнув він раптом, почуваючи, що от-от знепритомніє. — Я почуваю… Що ж це?

І захитався.

— Мені боляче тут, — прохрипів він ослаблим голосом, підніс руку до шиї і зразу ж відсмикнув її, усю в гарячій крові. — О боги… Він… ударив… мене… саме… сюди… в єдине місце… де нема кольчуги…

Він знову захитався і звалився додолу в калюжу крові, що струменіла з сонної артерії, перерізаної кинджалом Рутілія.

І от на безлюдній дорозі, в глибокій нічній тиші, марно силкуючись звестись на ноги і покликати на допомогу, в жорстокій агонії сконала людина, що назвалася Лафренієм, але була не чим іншим, як підлим знаряддям помсти Евтібіди. А за кілька кроків од нього, вкрите вісьмома ранами, лежало бездиханне тіло нещасного Рутілія.

Розділ XVII

АРТОРІКС-СКОМОРОХ

Чотирнадцятий день перед січневими календами 682 року (19 грудня 681 року) був днем гучного веселого свята. Галасливі юрби римлян сновигали головними вулицями, переповнювали Форум, храми, базиліки, харчевні, таверни і віддавалися нестримним веселощам. Це був день сатурналій — свято на честь бога Сатурна, що тривало три дні. Протягом цих днів, за старим звичаєм, рабам дозволялося користуватися деякою подобою свободи. Вони разом з громадянами і впереміжку з сенаторами, вершниками, плебеями сиділи за спільними столами і цілих три дні розважались як хотіли

Свято Сатурна — бога землеробства — було колись святом селян і скотарів; свобода, яку на ці три дні давали рабам, мала нагадувати, що в щасливі часи Сатурна не було рабства, всі люди були вільні і рівні.

У Римі, в цьому величезному місті, яке було опоясане муром завдовжки більш ніж на вісім миль, мало двадцять три брами, величезні храми, грандіозні цирки та амфітеатри, розкішні палаци, пишні портики та базиліки, було не менше двох мільйонів рабів. Крім того, до них у ці святкові дні приєднувалася більшість населення з усієї багатющої провінції та сусідніх міст.