Спартак - Джованьйолі Рафаелло
І заради моїх мрій проливаю потоки людської крові?.."
Та через мить він підвів голову, і його кроки стали, як завжди, тверді.
"О всемогутні блискавиці Юпітера-олімпійця, — думав Спартак, — та хто ж звелів, щоб голод неминуче був супутником свободи і щоб визволена людська гідність мусила носити брудне дрантя жалюгідних злиднів? Хто сказав це? В якому божому законі так написано?"
Хода Спартака стала швидкою і чіткішою, він, видимо, перемагав свої сумніви.
"З'явися тепер переді мною, о божественна істино, з'явись у всій красі твоєї непорочної наготи, влий бадьорість у мою душу, укріпи в мені чисте сумління, підтримай мене у моїх святих намірах!.. Хто встановив серед людей нерівність?.. Хіба ми не народжуємося рівними?.. Чи не однакове у всіх тіло, потреби, бажання?.. Чи не однакові у всіх почування, відчуття, розум і самосвідомість?.. Хіба життєві блага існують не однаково для всіх?.. Чи не одним дихаємо ми повітрям, не одним живимося хлібом, не з однакових джерел задовольняємо спрагу?.. Хіба природа встановлювала різницю між дітьми землі?.. Хіба вона одних зігріває теплим промінням сонця, а інших прирікає до вічної темряви?.. Хіба роса спадає одним на користь, а іншим на загибель?.. Чи не однаково народжуються син царя і син раба?.. Хіба позбавили боги царицю тих родових мук, яких зазнає дружина бідного селянина?.. Хіба патриції живуть вічно або вмирають не так, як плебеї?.. Або трупи господарів не згнивають, як і трупи слуг?.. І хіба кістки і прах багатих чимось відрізняються од кісток і праху бідняків?.. Хто ж перший установив різницю між однією людиною й іншою, хто перший сказав: "Це — моє, а то — твоє" — і привласнив права свого рідного брата?.. Якщо груба сила послужила першій на світі кривді, то чому нам не відродити силою рівність, справедливість і свободу? І якщо ми проливаємо свій піт на чужій землі, щоб ростити і годувати своїх синів, то чому нам не пролити свою кров для того, щоб зробити їх вільними й повноправними?"
Тут Спартак спинився, затримуючи біг думок, і, полегшено зітхнувши, закінчив свої міркування.
"Ну, гаразд… Що ж тоді говорив оцей?.. Знесилений, підупалий духом, отупілий у рабстві, він уже ледве чи усвідомлює себе людиною. Животіє, мов тварина, покірно тягне своє ярмо і вже не має ні людської гідності, ні здібності мислити!"
Нарешті прийшов управитель дому 4 сказав Спартакові, що Валерія встала і чекає його в своїх покоях.
Спартак поспішив туди з трепетом у серці. Його провели до кімнати, де на невеликому дивані сиділа Валерія. Він підняв з обличчя забрало і впав до її ніг.
Валерія кинулась йому на шию, і уста їх без слів, без звуку злилися в довгому полум'яному поцілункові. Охоплені невимовним щастям, незрівнянним солодким сп'янінням, закохані довго мовчали в міцних обіймах.
Нарешті відірвались одне від одного, щоб роздивитись обличчя. Обоє були бліді від хвилювання. Валерія, одягнена в прекрасну білу столу, з розпущеним по плечах чорним волоссям, з сяючими від щастя чорними очима, в яких все-таки тремтіли сльози, заговорила перша:
— О Спартак… мій Спартак… Яка я щаслива, що бачу тебе!
І знову пригорнулася до нього.
— Як я боялася!.. Скільки страждала… скільки плакала… Все думала про загрозу різних небезпек… я… боялася за тебе… Ти жив у всіх моїх думках… Моє серце билося… тільки для тебе… Ти — моє перше кохання. Будеш моїм… єдиним до кінця моїх днів… справжнім коханим у моєму житті!
Вона без кінця пестила його і засипала запитаннями:
— Скажи мені… мій Аполлоне, скажи мені, як ти сюди добрався? Ти, мабуть, ідеш з своїм військом на Рим? Скажи, тут тобі не загрожує небезпека? Розкажи мені подробиці твоєї останньої битви! Я чула, що під Аквіном ти переміг вісімнадцять тисяч легіонерів… Коли вже закінчиться ця страхітлива війна?.. Ти доб'єшся свободи, чи не так? І тоді зможеш повернутися до своєї Фракії, до цієї благословенної країни, де колись жили боги.
Вона на мить замовкла, а потім ще ласкавіше додала:
— Туди я теж зможу поїхати з тобою… і жити… забута римським світом, разом з тобою… вічно кохати тебе, сміливого, як сам бог війни Марс, прекрасного, як Аполлон, кохати тебе, як тільки я можу, всією силою мого серця, о любий мій Спартак…
Гладіатор сумно всміхнувся на ці ніжні і обманливі мрії, якими його кохана хотіла прикрасити майбутнє, і, пестячи її чорне волосся, цілуючи біле чоло, сказав:
— Тривалою й жорстокою буде війна… Я буду безмірно щасливий, якщо мені вдасться вивести визволених рабів у їхні рідні країни. Але щоб у всьому світі встановити справедливість і рівність, потрібна війна" народів не тільки проти всесвітнього панування Риму, але й проти цих зажерливих вовків, ненаситних багатіїв, проти привілейованої касти у власній країні кожного. — Останні слова гладіатор вимовив так сумно, з такою журбою, що було видно, як мало сподівався він за свого життя побачити перемогу великої справи визволення трудівників.
Валерія намагалася поцілунками розважити Спартака. її ласки трохи розвіяли хмару, що затьмарила Спартакове чоло.
І двох закоханих знову підхопив і поніс бурхливий потік пристрасної ніжності. Непомітно летіли години цього безмірно щасливого дня. Ще прикрасили цей день пустощі маленької Постумії, її миле дитяче щебетання. Прекрасними були її блискучі чорні оченята і густе біляве волоссячко.
Та коли на землю почала спускатися нічна темрява, смуток знову став затьмарювати скороминущу радість, яка освітила самотність Валерії. Здавалося, разом з світлом сонця у цьому домі почав згасати легенький промінь щастя.
Спартак розповів Валерії, як він сюди дістався, і нагадав, що обов'язок, святий і незаперечний обов'язок вождя борців за свободу, закликає його цієї ж ночі повернутися до Лабіка, де на нього чекає загін кінноти.
Ці слова глибоко засмутили жінку. Вона звеліла забрати маленьку Постумію і, ридаючи, знову пригорнулася до коханого. Так, у міцних обіймах і поцілунках, Валерія, обливаючись гарячими слізьми, говорила крізь ридання про недобре передчуття, яке стискає їй серце і віщує, що їй уже ніколи не доведеться обнімати Спартака. Вона повторювала, що востаннє бачить і пестить людину, яка викликала в її серці справжнє глибоке кохання.
Марно намагався Спартак розважити, заспокоїти Валерію, поцілунками осушити її сльози. Він шепотів їй слова надії і відради, підбадьорюючи її, ласкаво кепкував з її страхів і зловісних передчуттів. Та було видно, що передчуття Валерії відгукнулось і в серці Спартака. Його усмішка ставала дедалі більш вимушеною, слова застрягали в горлі і все більше втрачали жвавість. Він теж відчував, що мимоволі його охоплюють сумні думки, і не міг їх прогнати.
В такому стані пробули вони до того часу, коли рівень води у скляному годиннику — клепсидрі — майже досяг шостої риски, що означало шосту годину ночі.
Тоді Спартак (а він крадькома поглядав на годинник), вивільнившись з обіймів жінки, підвівся з дивана і став надівати панцир, шолом та меч,
Дочка Мессали пристрасно охопила руками його шию, притулилася до нього блідим обличчям, на якому палали чорні очі, і крізь ридання почала його благати:
— Ні, Спартак, ні… не від'їжджай… благаю… — ради твоїх богів… ради твоїх рідних… благаю тебе… заклинаю тебе… справа гладіаторів іде добре… вони мають хоробрих начальників… Крікса… Граніка… Еномая… вони поведуть гладіаторів… але не ти… ні… ні… Спартак… ти лишишся тут… тут тебе огорне моя ніжність… безмежна відданість… безмежне кохання…
Спартак дивився на неї, сповнений співчуття й любові.
— Завтра… на світанку… після того, як я надіну тобі на шию оцей ланцюжок з медальйоном…
І вона показала оздоблений самоцвітами золотий медальйон, що висів на її сніжно-білій шиї.
— В цьому медальйоні заховано чарівний талісман, він оберігатиме тебе від усіх небезпек… Відгадай, що там?.. Відгадай…
Гладіатор не відповідав і тільки ніжно дивився на чарівну жінку, на її усміхнені уста, на очі, наповнені сльозами. Вона сказала з м'яким докором у голосі:
— Невдячний!.. Хіба ти не розумієш, про що я кажу?
І відразу ж додала, знявши з шиї ланцюжок і розкриваючи медальйон:
— Два кучерики: чорного волосся матері і білявого дочки!
Валерія показала рудіарієві два сплетені кучерики всередині медальйона.
Спартак схопив його і поцілував. Валерія теж поцілувала медальйон, закрила його і наділа ланцюжок на шию Спартака.
— Носи його під панциром, під тунікою, просто на грудях.
Раптом брязкіт зброї і крики біля будинку долетіли до кімнати, де були Спартак і Валерія.
Вони принишкли, затримавши подих, прислухалися.
— Ми не відчинимо двері таким розбійникам, як ви! — кричав хтось дужим голосом з поганою латинською вимовою.
— Тоді ми вас підпалимо! — погрожували зовні.
— Присягаюся Кастором і Поллуксом! — гукнув перший. — Ми вас закидаємо стрілами.
— Що там сталося? — стривожено спитала Валерія і підняла на Спартака перелякані очі.
— Мабуть, стала відомою моя присутність тут, — відповів фракієць, вириваючись з обіймів Валерії.
— Не виходь… не рухайся… пожалій мене!.. — задихаючись від переляку, скрикнула жінка і ще міцніш обняла Спартака. її перекошене від жаху обличчя пополотніло.
— Невже ти хочеш, щоб я живим попав до рук ворогів? — тихо, але твердо відповів вождь гладіаторів. — Чи ти хочеш бачити мене розіп'ятим на хресті?!
— О ні!.. Ні!.. Присягаюся всіма богами пекла! — вжахнулася Валерія.
Рішучим рухом маленької білої руки вона вихопила з піхов важкий іспанський меч і подала гладіаторові, промовляючи глухим голосом, якому намагалася надати твердості:
— Врятуйся, якщо зможеш… а якщо мусиш загинути, то вмирай лицем до ворога і з мечем у руці!
Спартак схопив меч.
— Спартак, прощай! — тремтячим голосом сказала нещасна жінка.
— Прощай! — відповів він, стискаючи її в обіймах.
Цієї миті хтось постукав у двері, в які Спартак збирався
вийти. Він обернувся і прислухався: галас назовні вщух. В двері знову постукали, і почувся чоловічий голос:
— П'ятдесят кінних воїнів… сюди… з'явилися, — тремтячи і заїкаючись, пробелькотів старий управитель (а це був саме він), виряченими очима оглядаючи Спартака, — і кажуть… щоб їм повернули їхнього вождя… і запевняють, що ти… Спартак.
Спартак поцілував безсило повислу руку Валерії, довгим поцілунком припав до її чола і швидко вийшов з кімнати.
В одну мить дійшов він до майданчика, перед яким стояли п'ятдесят спішених вершників, тримаючи коней за повіддя.
— Ну?.. — суворо запитав Спартак. — Чого ви тут? Що ви тут робите?
— З наказу Мамілія, — відповів декуріон, який командував цим загоном, — ми віддалік їхали за тобою, боялися, що…
— По конях! — скомандував Спартак.
П'ятдесят бійців, ухопившись за гриви коней, миттю скочили їм на спини, покриті простими темно-синіми чапраками.
Кілька рабів, які ще залишались у віллі через старість, перелякано товпилися біля входу з смолоскипами в руках.
— Приведіть мого коня! — наказав їм Спартак.
Троє чи четверо стариків поквапливо побігли до стайні, вивели звідти вороного і підвели до Спартака.
