Спартак - Джованьйолі Рафаелло
Спартак уже вишикував свої легіони, і незабаром розпочалася битва.
Запеклим і кривавим був цей бій. Билися аж до вечора. Римляни трималися з незрівнянною доблестю, але перед заходом сонця змушені були безладно відступити. Під натиском гладіаторів відступ перетворився на втечу. Спочатку їх переслідували піші бійні, але коли втікачі, в яких від страху виросли крила, набагато випередили своїх переслідувачів, букцини, за наказом Спартака, просурмили збір піхоти, за римлянами ринула гладіаторська кіннота і завершила розгром справжньою різаниною.
Понад дві тисячі римлян загинули в битві у Кавдінському міжгір'ї і понад півтори тисячі було поранено. Серед поранених були сам Варіній і трибуни Коссіній, Фабій Максім та Бібул. Більшість поранених потрапили до рук переможців, але Спартак, обеззброївши їх, відпустив на волю, бо вирішив не брати полонених, поки не володітиме кількома містами; за певних обставин присутність полонених у таборі могла стати небезпечною.
Чимало втратили і гладіатори: полягло двісті п'ятдесят чоловік і вдвоє більше було поранено.
У безутішному відчаї подався Публій Варіній до Алліф, де протягом ночі зібрав значну частину своїх утікачів, і тут почув ще одну лиховісну новину про повну поразку свого квестора.
Побоюючись нового нападу переможця, з яким уже не міг змагатися, проклинаючи всіх небесних і пекельних богів, свою нещасну долю і осоружного гладіатора, він швидким маршем рушив через міжгір'я Апеннін, пробрався до Самнія і сховався в Бовіані.
Дві блискучі перемоги, здобуті Спартаком протягом трьох днів, принесли йому ще більшу повагу його війська і зробили його ім'я ще грізнішим у всіх провінціях південної Італії.
З Кавдінського міжгір'я Спартак, не гаючи часу, спустився до Кавдія, де знайшов Брезовіра (з цим гладіатором-галлом читачі познайомилися ще в таверні Венери Лібітіни в Римі того дня, коли верховний суд Спілки пригноблених засудив на смерть шпигуна Гая Верреса). Брезовір з п'ятдесятьма товаришами щойно втік з Капуї до табору Спартака.
За його порадою фракієць вирішив зробити маневр, з допомогою якого сподівався добитися вільного виходу з Капуї для п'яти тисяч гладіаторів, що лишалися ще в школі Лентула Батіата.
Через три дні після битви в Савдінському міжгір'ї Спартак на чолі свого десятитисячного війська з'явився під стінами Капуї. Він послав у місто гінця з вимогою, щоб префект і Сенат дозволили п'яти тисячам беззбройних гладіаторів школи Лентула вийти з міста. В разі, якщо міська влада відмовиться задовольнити цю вимогу, Спартак загрожував штурмувати, спалити й пограбувати місто, а всіх жителів вирізати без розбору віку й статі.
Чутки про перемогу Спартака, та ще й перебільшені поголосом, уже досягли Капуї і страшенно приголомшили всіх жителів. А поява грізного ворога під стінами міста ще збільшила переполох серед них. Вимоги й загрози Спартака довершили справу, і почалася загальна паніка. Сенат зібрався в храмі Діани, а на Форумі, біля храму, зійшовся величезний натовп громадян. За якісь півгодини всі крамниці позачинялися. Жінки з розпущеним волоссям бігли до храмів благати у богів допомоги. На вулицях лунали крики простого люду, який голосно вимагав від сенаторів погодитися на умови гладіатора, аби врятувати місто від повного знищення.
Переляканий Меттій Лібеон, з блідим, перекошеним обличчям, пробелькотав перед Сенатом вимогу Спартака. Не менш, ніж префект, бліді й схвильовані сенатори розгублено дивилися один на одного, і жоден з них не насмілювався дати якусь пораду в такому небезпечному й важкому становищі.
Скориставшись цією нерішучістю і загальним мовчанням, воєнний трибун, сміливий і досвідчений у військовій справі, який командував чотирма когортами, вирядженими кілька місяців тому римським Сенатом для захисту Капуї, попросив дозволу викласти свою думку. В різких, але красномовних словах він, один серед усіх цих мужів не піддавшись паніці, доводив, що вимоги Спартака — це просто безпідставні загрози, розраховані на те, щоб посіяти серед громадян паніку, що на штурм міста з такими грізними укріпленнями не може зважитися військо, яке не має скорпіонів, таранів, катапульт, баліст і стінних кіс.
Але жах, що зледенив полохливі душі випещених капуанських сенаторів, той самий жах, від якого першої хвилини їм ніби заціпило, тепер струсонув їх так, що вони враз підскочили, наче осою вжалені. Всі як один зарепетували, що трибун з'їхав з глузду, що менше й гірше озброєне гладіаторське військо взяло. Нолу за дві години, що там були спалені всі будинки, а мешканці вирізані; що вони не бажають бути порубаними на шматки заради честолюбної примхи трибуна; що, мовляв, обачніше буде вислати з міста ці п'ять тисяч гладіаторів, аби надалі уникнути постійної небезпеки повстання і… і ще безліч подібних доказів. До цього приєдналися одностайні крики населення, яке зібралося на майдані і вимагало, щоб сенатори здалися на вимогу Спартака і врятували місто. Тоді Меттій Лібеон поставив на голосування висунуту багатьма сенаторами пропозицію пристати на умови Спартака. її було прийнято майже одноголосно.
Таким чином п'ять тисяч гладіаторів, замкнених у школі Лентула, вийшли з міста і приєдналися до Спартакового війська, що стояло табором на схилі сусідньої гори Тіфати. Товариші радісно зустріли звільнених гладіаторів, які були негайно повністю озброєні й утворили третій легіон під командуванням Борторікса, а префектом кінноти став Брезовір.
Після цього Спартак спішно повернувся до табору під Нолою, де протягом місяця сам старанно навчав новий легіон воєнних дій. У цей час до нього дійшла звістка, що Варіній знову набирає військо для нового наступу проти нього. Спартак вирішив випередити Варінія: залишивши Крікса з двома легіонами в Нолі, він сам з легіоном Еномая перейшов Апенніни і несподівано підступив до Бовіана.
Варіній справді сповістив римський Сенат про нещасливий хід війни, яка віднині ставала настільки важкою, що для її закінчення було потрібно не менш як два легіони. Нагадуючи про свої колишні заслуги перед батьківщиною, чесний служака благав у Сенату милості, щоб на ньому — ветеранові стількох воєн — не залишали ганьби цих поразок, дали можливість йому довести війну до кінця і змити з себе образу злої фортуни.
Сенат задовольнив справедливе прохання Варінія, вирядив до нього вісім когорт з чотирьох тисяч ветеранів і уповноважив набрати з марсів, самнітів та піценів ще шістнадцять когорт, щоб утворити з них два легіони Для закінчення війни з гладіаторами.
Претор, для якого старшинство по службі й чину у війську мало незаперечну перевагу, призначив Лелія Коссінія квестором на місце загиблого Фурія, хоча мав значно розумніших і здібніших трибунів, ніж Коссіній. Доручивши йому командування вісьмома когортами, щойно присланими з Рима, Варіній наказав йому залишатися в Бовіані, щоб завадити Спартакові прорватися в Самнія, а сам з двома тисячами бійців, уцілілих після розгрому в Кавдінському міжгір'ї, попрямував у країну марсів і піценів набирати рекрутів.
Коли Спартак підійшов до Бовіана і став викликати Коссінія на битву, той, виконуючи даний йому суворий наказ, залишався в місті. Він скаженів від того, що не має права кинутися на гладіатора, але твердо вирішив зносити образи й виклики.
Тоді Спартак зрозумів наміри Варінія і, вирішивши перешкодити йому набирати військо у Самнії та Піцені, залишив Еномая стояти табором під Бовіаном, а сам з однією турмою кінноти повернувся до Ноли.
Тут на нього чекали приємні новини. Першою і найприємнішою був прихід гладіатора Граніка з п'ятьма тисячами галлів, германців і фракійців з шкіл Равенни. З цим підкріпленням гладіаторське військо, поділене на чотири легіони, зросло до двадцяти тисяч бійців, і Спартак відчув себе віднині непереможним. Другою новиною, не менш приємною, ніж перша, був приїзд до табору його сестри. Спартак обняв Мірцу з сльозами ніжності і вкрив її обличчя поцілунками. А дівчина в пориві любові ніжно цілувала обличчя, руки, одяг Спартака і, ридаючи, шептала:
— О Спартак… Спартак!.. Любий мій братику! Як я за тебе боялася… скільки тремтіла… Ти наражався на такі небезпеки у цій кривавій війні!.. Я ніде не знаходила спокою…
весь час думала: "А що коли він поранений?.. Може, я йому потрібна?.." Бо ніхто, мій Спартак, не зміг би піклуватися про тебе, як я… Якщо ненароком… хай від цього захистять тебе боги!.. І я стільки плакала… щодня… і попросила великодушну Валерію… мою добру господиню… щоб вона відпустила мене до тебе… і вона зглянулася, бідолашна!.. Хай буде ласкавою до неї Юнона, така вона доброзичлива… зглянулася… і, чи чуєш? Вона відпустила мене на волю… Тепер я вільна… Я також вільна… і віднині завжди буду разом з тобою.
Бідна дівчина по-дитячому щебетала, ніжно тулилася до брата, сміялася до нього крізь сльози, і в кожному її рухові промовляла щира радість.
А поблизу, трохи осторонь, стояв, мовчки, співчутливо й сумовито дивлячись на ніжну зустріч, білявий красунь Арторікс, який два дні тому прибув разом з Граніком з Равенни. Коли перший порив братніх почуттів трохи ущух, він нерішуче підійшов і спитав:
— А мене, непереможений і непереможний наш Спартак, ти привітаєш поцілунком?..
Юнак крадькома позирнув на дівчину, ніби перепрошуючи, що віднімає в неї один з братніх поцілунків.
— О Арторіксе!.. — скрикнув Спартак, обнімаючи юнака і притискаючи його до грудей. — Любий мій Арторіксе!.. Дай я тебе поцілую… Дай обніму тебе, благородний мій побратиме!
Таким чином до радощів блискучих перемог останніх місяців і знаменитих успіхів, досягнутих з початку цієї страшної війни, фортуна побажала додати Спартакові ще й особисті радощі: знов обняти найдорожчих для нього в світі людей — сестру й Арторікса.
Та ось радісне обличчя Спартака затьмарилося, стало сумним і похмурим. Схиливши голову на груди, він глибоко зітхнув, про щось тяжко задумався.
Незабаром він попрощався з друзями і увійшов з сестрою до свого намету. Він дуже хотів розпитати про Валерію, але благородна соромливість стримувала його.
На щастя Спартака, невгамовне веселе щебетання дівчини само собою перейшло в розмову про вдову Сулли. Це сталося без запитань з боку брата і без усякої прихованої думки з боку сестри, бо вона ніколи не здогадувалася про відносини між Спартаком і Валерією.
— Повір… повір мені, Спартак, — повторювала дівчина, готуючи для брата скромний пиріг на обрубкові дерева, який правив за стіл, — коли б усі римські матрони були подібні до Валерії… повір мені, я добре вивчила її доброту й благородство, — рабство було б знищене законами.
