Тринадцять загадкових випадків - Крісті Агата

Я… я думаю, він мертвий".

Саймондс побіг уперед, а Еліот приєднався до нас, ідучи дуже повільно. Він дивився на свої руки поглядом, якого я не міг зрозуміти.

Цієї миті пролунав дикий зойк Даяни:

"Я вбила його! — кричала вона. — О, святий Боже! Я зовсім цього не хотіла, але я вбила його…"

І вона впала непритомна на траву, де й лежала нерухомо, наче купа зім'ятого одягу.

Пролунав іще один моторошний крик — це розпачливо зойкнула місіс Роджерс.

"О, тікаймо швидше від цього клятого місця! — заскиглила вона. — Тут усе з нами може статись. О, який жах!"

Еліот ухопив мене за плече.

"Цього не може бути, чоловіче, — прошепотів він. — Я хочу сказати, так не буває! Людина не може бути вбитою так. Це — супроти законів Природи".

Я спробував заспокоїти його.

"Існує якесь пояснення, — сказав я. — Можливо, у вашого кузена несподівано відмовило серце. Потрясіння та збудження…"

Він не дав мені договорити.

"Ви не розумієте", — сказав він. Він показав мені свої долоні, і я помітив на них червону пляму крові. — "Дік помер не через душевне потрясіння, він був заколотий. Заколотий у саме серце, але там немає ніякої зброї".

Я подивився на нього з недовірою. Цієї миті Саймондс закінчив оглядати тіло й підійшов до нас. Він був блідий і весь тремтів.

"Чи ми всі збожеволіли? — спитав він. — Що це за місце, якщо тут можуть відбуватися такі речі?"

"То це правда?" — спитав я.

Він кивнув.

"Рана в тілі така, ніби його вдарили довгим тонким кинджалом, але… ніякого кинджала там нема".

Ми всі витріщились одне на одного.

"Але він мусить там бути! — вигукнув Еліот Гейдон. — Певно, випав із рани. Десь лежить на землі. Треба пошукати".

Ми довго й марно оглядали навколишній ґрунт. Несподівано Віолетта Менерінґ сказала: "Даяна щось тримала в руці. Схоже на кинджал. Я бачила його. Бачила, як воно зблискувало, коли вона погрожувала йому".

Еліот Гейдон похитав головою.

"Він не підійшов до неї навіть на відстань трьох ярдів", — заперечив він.

Леді Менерінґ нахилилася над дівчиною, котра лежала нерухомо на землі.

"Зараз у неї в руці нічого нема, — оголосила вона, — і на землі я нічого не бачу теж. Ви певні, що бачили той зблиск, Віолетто? Я нічого такого не бачила".

Доктор Саймондс підійшов до дівчини.

"Ми повинні віднести її в дім, — сказав він. — Роджерсе, ви мені допоможете?"

Гуртом ми віднесли непритомну дівчину до будинку. Потім повернулися й забрали тіло сера Річарда.

Доктор Пендер урвав розповідь і подивився на своїх слухачів із таким виразом обличчя, ніби хотів попросити в них вибачення.

— Сьогодні ми знаємо про такі речі набагато більше, — сказав він, — завдяки поширенню літератури детективного жанру. Кожному вуличному хлопчику відомо, що тіло треба залишити там, де його знайдено. Але в ті дні ми знали набагато менше, ніж сьогодні, а тому принесли тіло Річарда Гейдона до його спальні у квадратному гранітному будинку, а дворецького послали на велосипеді до поліційного відділка — щоб дістатися туди, він мав подолати відстань не меншу ніж дванадцять миль.

І ось тоді Еліот Гейдон відвів мене вбік.

"Послухайте-но, — сказав він. — Я повертаюся до гаю. Цю зброю треба знайти".

"Якщо там була якась зброя", — зауважив я із сумнівом у голосі.

Він схопив мене за руку й став люто її трясти.

"Ваша голова напхана забобонними дурницями. Ви думаєте, його смерть була надприродною. Але я повернуся до гаю й перевірю цю версію".

З якогось дива мені страшенно не хотілося, щоб він туди йшов. Я доклав усіх зусиль, щоб відмовити Еліота від його наміру, та вони були марними. Від самої думки про гущавину тих дерев мене проймав жах, і я мав сильне передчуття, що може статися ще одне лихо. Але Еліот уперся, мов баран. Він був, як мені здалося, теж наляканий, але нізащо не зізнався б у цьому. Він пішов, озброєний незламною рішучістю проникнути в цю таємницю, до самого її дна.

То була жахлива ніч, ніхто з нас не міг заснути, та й не намагався. Коли прибули поліцейські, то не повірили нашій розповіді. Вони виявили сильне бажання влаштувати перехресний допит міс Ешлі, але тут їм довелося поступитися перед доктором Саймондсом, який був категорично проти. Міс Ешлі повернулася до тями чи вийшла зі свого трансу, і він надав їй тривалий час для того, щоб відіспатися. Її за жодних обставин не можна було турбувати, принаймні до наступного дня.

До сьомої години ранку ніхто не думав і не згадував про Еліота Гейдона, а потім раптом Саймондс несподівано запитав, де він. Я розповів йому, що намислив зробити Еліот, і похмуре обличчя Саймондса стало ще похмурішим.

"Ліпше б він туди не йшов. Якщо це відвага, то вона дурна й авантюрна", — сказав він.

"Ви ж не думаєте, що з ним сталося якесь лихо?"

"Сподіваюся, що ні. Думаю, отче, вам і мені слід піти й подивитися".

Його пропозиція була цілком слушною, а проте мені довелося мобілізувати всю свою мужність, аби її прийняти. Ми вийшли з будинку вдвох і знов увійшли до того злощасного гаю. Ми покликали Еліота двічі, але він не відгукнувся. За хвилину чи дві ми вже були на галявині, яка здавалася блідою й примарною в тьмяному передранішньому світлі. Саймондс схопив мою руку, і в мене вихопився здушений вигук. Минулої ночі, коли ми бачили це місце в місячному світлі, там було тіло чоловіка, який лежав долілиць на траві. Тепер уже почало розвиднятися, але перед нами постала така сама картина. Еліот Гейдон лежав точнісінько на тому самому місці, де вночі лежав його брат у перших.

"О Боже, — сказав Саймондс. — Воно вдарило і його".

Ми підбігли до тіла вдвох по траві. Еліот Гейдон був непритомний, проте дихав, і цього разу в нас не виникло сумніву, що саме спричинило трагедію. Довгий кинджал із тонким лезом стримів у рані.

"Він дістав удар у плече, а не в серце. Йому пощастило, — зауважив лікар. — Щиро кажучи, не знаю, що й думати. Хай там як, але він не помер і зможе розповісти нам про те, що з ним сталося".

Але саме цього Еліот Гейдон і не зміг зробити. Його розповідь була вкрай туманною та неясною. Він дуже довго й марно шукав кинджал, поки зрештою не облишив пошуки й зупинився біля поганського святилища, де стояв якийсь час. Саме тоді в нього з'явилося й ставало дедалі тривожнішим відчуття, ніби хтось за ним стежить із гущавини дерев. Він намагався відкинути це відчуття, але ніяк не міг його позбутися. Потім, як він розповів, раптом повіяв дивний холодний вітер. Йому здалося, що він віє не з лісу, а вихоплюється з поганського святилища. Він обернувся й став дивитися туди. Побачив невеличку постать богині й відчув, що стає жертвою оптичного обману. Постать, здавалося, стає більшою й більшою. Потім він раптом відчув якийсь дивний удар, ніби між скронями, від якого завертівся й нахилився назад, а коли вже падав, то відчув і гострий пекучий біль у лівому плечі.

Цього разу було встановлено, що знайдений кинджал нічим не відрізнявся від того, що його було знайдено під час археологічного дослідження кургану і якого купив собі Річард Гейдон. Але де він його тримав — у своєму домі чи в поганській святині в гаю, — ніхто, здавалося, не знав.

Поліція дійшла висновку (і навряд чи коли відмовиться від цієї версії), що міс Ешлі умисне заколола Річарда кинджалом, та позаяк усі свідки підтвердили, що відстань між нею та ним не була меншою, ніж три ярди, вони так і не змогли висунути офіційного звинувачення проти неї. Тож ця подія була й досі залишається таємницею.

Запала мовчанка.

— Що тут скажеш, — нарешті озвалася Джойс Лампрієр. — Це справді було щось жахливе — і дійсно надприродне. Але ви, мабуть, маєте якесь власне пояснення тому, що сталося, чи не так, докторе Пендер?

Старий священик кивнув головою.

— Атож, — сказав він, — я маю власне пояснення, спробу пояснення, якщо висловитися точніше. Воно досить цікаве, проте, як на мене, все ж таки залишає деякі факти непоясненими.

— Мені доводилося бувати на сеансах гіпнотизерів, — сказала Джойс, — і хоч би що про це казали, там іноді відбуваються дуже дивні речі. Як на мене, то події, про які нам розповів доктор Пендер, можна пояснити певним видом гіпнозу. Та дівчина справді перетворилася на жрицю Астарти, і я припускаю, що в якийсь спосіб вона й справді вдарила його тим кинджалом. Можливо, вона потім просто викинула кинджал, який міс Менерінґ побачила в її руці.

— А може, то був дротик, — висловив припущення Реймонд Вест. — Зрештою, місячне світло завжди дуже тьмяне. Вона могла тримати якогось тоненького списа у своїй руці й проткнути чоловіка на відстані, а потім треба буде взяти до уваги ефект масового гіпнозу. Я хочу сказати, всі ви були налаштовані побачити, що він став жертвою потойбічних сил, тому саме це й побачили.

— Я бачив багато всіляких дивовижних фокусів зі зброєю та ножами на різних естрадних концертах, — сказав сер Генрі. — Наприклад, я вважаю цілком можливим, що в гущавині дерев ховався якийсь чоловік і що він міг кинути звідти ніж або кинджал із достатньою влучністю — за умови, звичайно, що був справжнім фахівцем цієї справи. Я ладен погодитись, таке пояснення видається досить-таки надуманим, але схоже, що це єдина вірогідна теорія. Ви ж пам'ятаєте, що другий чоловік перебував під дією дуже сильного враження, ніби хтось спостерігає за ним, ховаючись у гущавині дерев. І той факт, що міс Менерінґ побачила кинджал у руці міс Ешлі, а інші сказали, що нічого такого не бачили, мене не дивує. Якби ви мали мій досвід, то знали б: розповіді п'ятьох осіб про одне й те саме можуть відрізнятися настільки, що жодній із них буває неможливо повірити.

Містер Петерік кахикнув, нагадуючи про себе.

— Але в усіх цих теоріях ми, схоже, пропускаємо один вельми важливий факт, — зауважив він. — Що сталося зі зброєю? Навряд чи міс Ешлі могла б позбутися дротика, адже вона стояла на відкритій галявині; а якби невидимий у гущавині дерев убивця метнув кинджал, то він стримів би в рані, коли тіло вбитого перевернули на спину. Тож, я думаю, нам слід відкинути всі притягнуті за вуха теорії й зосередити увагу на очевидних фактах.

— І куди ці очевидні факти нас приведуть?

— Принаймні, одне уявляється цілком очевидним. Ніхто не був достатньо близько від загиблого, коли той отримав удар кинджалом, тож єдиною особою, яка могла його заколоти, був він сам.