Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс
На секунду вони застигли нерухомо, наче дві кішки, які готуються до стрибка; потім Гордон, несподівано вивернувшись, зробив перший ривок. Йому майже вдалося вивільнити камінь — майже, тому що якби Сміт без сорому придавив своєю ножищею тонку щиколотку Гордона, він легко заволодів би каменем. Але Сміт завагався. Гордон повторив свій спритний, схожий на балетний пірует рух, і камінь відкотився в бік.
— Потрібно вміти змусити свої ноги слухатися. Саме змусити! — переможно сказав Гордон. — Який же ви футболіст, якщо не знаєте цього правила?
Скільки вже разів вони раптом затівали цю коротку і нескладну гру. Це повелося з тих пір, як Сміт одного разу обмовився (про що чимало шкодував потім), що свого часу непогано грав у футбол. На це Гордон поспішив зухвало відповісти, що він ніколи ніяким спортом не займався, проте напевно може повчити дечому класних спортсменів, і тут же викликав Сміта на змагання. Спочатку Гордону просто подобалося дражнити Сміта, але потім він сам став знаходити інтерес і задоволення в цій грі, яку можна було затіяти як тільки йому заманеться і в якій він незмінно залишався переможцем.
Але зараз гра закінчилася, і Гордон сказав діловим тоном: — Так, значить, їдемо на п'ятдесят четвертий пост. Ну, сідайте в машину.
— А навіщо нам туди їхати? — недовірливо протягнув Сміт. Він піддав ногою камінь, яким вони тільки що грали, і перекинув його через западину в базальті. — З панцерником краще триматися від нафтопроводу подалі.
— На цей раз побоюватися нічого, — благодушно сказав Гордон. — Ми їдемо в гості до нашого англійського противника, банькуватого старигана Мартіна.
— До генерала Мартіна? — Сміт відкашлявся. — А чого йому від нас треба?
Гордон знаходив особливе задоволення в тому, щоб лякати Сміта, ятрити його неспокійну совість англійця. — Генерал хоче зробити напучення двом англійцям, що надумали вплутатися в повстання племен. Він хоче порадити нам з вами забратися геть, раніше ніж ми наробимо дурниць — скажімо, візьмемо участь в нападі на англійські нафтові промисли.
— Так Гамід зважився на це?
— Гамід ще не наважився, але цілком можливо, що вирішиться ...
— Але навіщо? Адже йому ж відомо, чим він ризикує, якщо зв'яжеться з нафтопромислами. І потім Гамід зовсім не ворог англійцям. Чого заради йому сунутися туди?
— Заради свободи, — сказав Гордон.
— Але ...
Сміт раптом помітив тривожні симптоми — різкий поворот голови Гордона, шкодливе поблискування очей в передчутті задоволення — і остерігся задати те єдине питання щодо свободи, яке Гордон вже готовий був підхопити і завертіти на всі боки, як жонглер, який грає палаючими факелами. Замість цього він запитав:
— Як генералу Мартіну вдалося вас знайти?
— Генерал не перший раз в пустелі. Надіслав записку Гаміду.
— А як на це дивиться Гамід?
— А як він, по-вашому, повинен дивитися? Це чудовий випадок дізнатися, чого товстопузий Азмі-паша і генерал Мартін очікують від нас, а заодно з'ясувати, чого ми можемо чекати від них.
— Будь-яких гидот, — похмуро буркнув Сміт.
— Чудово! — зі смаком сказав Гордон; але йому стало шкода Сміта, який залишався для нього вічною загадкою. Сміт потрапив в пустелю під час війни в якості начальника транспорту; однак що утримує його тут ось уже чотири роки після війни і спонукає служити справі повстання племен, — цього Гордон не міг зрозуміти і постійно цьому дивувався. Найпростіші пояснення тут не годилися: Сміт не тікав від життєвих тягот, не був честолюбцем, не прагнув до абстрактних ідеалів свободи. Все це було вище його інтелектуального рівня. Справа була і не в любові до пустелі, бо пустелю Сміт терпіти не міг, і не в любові до людей пустелі, серед яких він завжди відчував себе чужим. Навряд чи його приваблював і клімат, оскільки кожен день в цьому кліматі був для нього тортурами. Словом, жодне з цих припущень не розкривало душевної таємниці Сміта, хоча за минулі роки Гордон всі їх перебрав, і кожен раз йому здавалося, що він вгадав, що потрібно Сміту від Аравії. Сміт любив машини; всі інші властивості його душі залишалися прихованими; не припускаючи в ньому ні особливих психологічних глибин, ні якої-небудь хирлявої романтики, Гордон зрештою вирішив, що саме в суто міському складі цієї людини криється причина його незрозумілої прихильності до Аравії — недарма бедуїни прозвали його Сміт-паша. Сміливість, яку Сміт виявляв тут, була сміливістю городянина; в іншому ж їм володіли два почуття — страх і прагнення стушуватися, особливо перед світом англійців, до якого він належав, як і раніше.
— Нічого вам боятися Мартіна! — сказав Гордон і ткнув Сміта великим пальцем в бік. — По-перше, він удвічі менше вас ...
Але Сміт не схильний був жартувати на цю тему. — Ми їдемо одні?
— Ні, не одні. З нами поїде Бекр і хто-небудь з хлопчиків.
— Це занадто багато. Я не можу так перевантажувати машину. Адже у мене ще баки з пальним.
— А не можна викинути ось цей мотлох? — Вони стояли біля машини, і Гордон вказав на лопати, ланцюги та інші пристосування.
— Ні. Але можна викинути боєприпаси, — єхидно запропонував Сміт. — Вони найважчі.
— Е, ні. Це не піде! — неприродним, майже верескливим голосом вигукнув Гордон. — А бензин? Навіщо вам стільки бензину?
— Щоб вистачило на дорогу туди і назад.
— Викиньте половину, — наказав Гордон, — залиште стільки, скільки потрібно, щоб доїхати туди.
— А назад як же?
— Господи Боже мій! Ну, поцупимо трохи на насосній станції.
Сміт знизав плечима і почав відв'язувати баки з бензином, а Гордон пішов попередити Бекра, що бере його з собою.
З двох забіяк Гордон вирішив взяти Минку і велів йому збиратися. Такий вибір він зробив тому, що маленький Нурі був майстерним погоничем верблюдів (як і Алі) і міг знадобитися Алі. Але маленький Нурі став благати, щоб його теж взяли, зморщивши своє ніжне, зовсім дівоче личко в тужливу міну жебрака. Гордон слухав його прохання з ласкавою поблажливістю, як зазвичай; Нурі він ніколи не висміював. Гордон вивіз хлопчика з віддаленого кочовища Аль-Кітааб: позначилася його пристрасть до всього, в чому можна було відчути дух пустелі у всій первозданній чистоті. Нурі пас верблюдів і любив їх тією майже чуттєвої любов'ю, якою прив'язуються до своїх стад козопаси, так що і зараз товариші іноді дражнили його образливою кличкою козлятника. Однак Гордон завжди вмів відрізнити вільний інстинкт сина природи від протиприродних схильностей.
Маленький Нурі в простоті своїй душі безроздільно підкорявся інстинкту і, чистий і чуйний по натурі, був лагідний і ласкавий в обходженні. Лише зрідка його арабський темперамент проривався у вигляді нападу скаженої, несамовитої люті, яку нічим не можна було приборкати, поки вона не перебушує.
У той час як маленький Нурі смиренно просив, щоб його теж взяли, його товариш Мінка втрачав самовладання — грубив, пнувся наче індик, стверджуючи, що Гордон просто хоче покарати його улюбленого товариша за їх катання на башті броньовика. Всю провину Мінка брав на себе.
— Це я, я, я! — вигукував він і сердито, з викликом товк себе в груди, ледь прикриті лахміттям одягу.
— Що ж, хочеш, залишайся і ти разом з Нурі, — сказав Гордон. Його тішила можливість випробувати їх добру дружбу, поставивши зухвалого Минку перед вибором: поїздка на броньовику або вірність товаришеві.
— Ара Ош! — сердито огризнувся Мінка; для нього як для городянина природно було згадати сумнівне правосуддя легендарного Ара Оша.
Тут крилося основна відмінність між двома хлопчиками. Мінка, вуличний шибеник з Істабал Антара, Гамідової столиці в пустелі, виріс на базарі і не визнавав ніяких авторитетів. На м'яку натуру Нурі його буйні витівки діяли як спопеляючий вогонь. Безпритульний змалку, Мінка виховувався в нехтуванні міськими законами і порядками, і не було такої кари, яка стримала б його невгамовну жагу до життя в самих його неприборканих, захоплюючих і жорстоких проявах. Він жив, керуючись лише своїми безпосередніми хлоп'ячими поривами; один з таких поривів коштував Гордону кинджала і пари туфель, після чого він, в свою чергу поступившись щирому пориву, виручив Минку з палацової темниці і відвіз його з собою в пустелю, щоб дати простір його волелюбству і не розмінювати останнє на дрібниці в базарних суперечках.
Перший час Мінка сумував без людської штовханини, без бешкетних витівок. Але тут з'явився маленький Нурі, і в його природній лагідності Мінка несподівано знайшов противагу своєї буйної вдачі і полюбив нового друга так, як ще нікого і нічого не любив за чотирнадцять років свого безпритульного життя. Це була взаємна прихильність, в якій кожен з них знайшов те, чого йому бракувало: один — вогонь, інший — душу. А тепер вже сама пустеля захопила Минку, тому що маленький Нурі розкрив перед ним всі багатства, які таяться в ній для вільного духу і повного енергії тіла, і Гордон часто думав, що, мабуть, тепер уже ніякому місту не втримати цього вуличного хлопчака.
— Якщо Нурі поїде, хто допоможе Алі зібрати верблюдів? — сказав Гордон, намагаючись втихомирити Минку.
— Я залишуся! — покірно сказав маленький Нурі.
— Ні, їдемо! — наказав Мінка і поліз в машину, зробивши Нурі знак наслідувати його приклад.
Нурі подивився на Гордона. В очах його було знайоме благання, і Гордон сказав:
— Та вже гаразд, сідай. Я поїду нагорі.
— А Бекр? — запитав Сміт, вивантажуючи останні каністри.
— Він може сісти з вами.
— Нам їхати п'ятдесят миль. З вас душу витрусить нагорі. Нехай краще хто-небудь з них там їде.
— А мені більше подобається нагорі, — нетерпляче заперечив Гордон. — У вас в кузові сидиш, як в залізній клітці. І досить про це. В дорогу! В дорогу!
Машина рвонула і пішла, набираючи швидкість, але тут звідкись виринув Алі на своєму самому швидкохідному верблюді і помчав слідом за нею по базальтовій рівнині, на всі заставки лаючи Гордона. Гордон відповідав уїдливими насмішками, і так вони сварилися, поки Алі не відстав.
Вони ще не встигли від'їхати далеко, коли Гордон раптом помітив якусь фігуру, що лежала, скорчившись, біля засохлої купи верблюжого гною. Він крикнув Сміту, щоб той зупинив машину, зіскочив і, підійшовши ближче, побачив обліплений мухами труп худого жовтого бахразця, убитого, мабуть, зовсім недавно.
