Герої пустельних обріїв - Олдрідж Джеймс
— Що може дати людям Джаммара війна з Бахразом?
— Свободу ...
— А на що нам вона тепер, твоя свобода? — сердито огризнувся він. — Араби вимирають. Ми терпимо голод і нужду, видно така воля аллаха ...
— Ти дурний, Талібе, — різко перебив Гордон. — Гамід вже зовсім близько.
— Я знаю, де Гамід. Він раз у раз шле до мене людей, які дошкуляють мене повчаннями. Повчання! Краще б він надіслав мені грошей. Тепер ось ти від нього з'явився. Ну, що йому потрібно на цей раз?
Гордон розумів, що невдало почав розмову, але з Талібом з чого не почати, все виявлялося б невдалим, і тому тепер уже не було сенсу хитрувати або дипломатничати. Тут краще подіють образи, ніж прохання. А тому, пояснивши, що вони збираються напасти на бахразський аеродром в пустелі і для цього їм потрібна допомога Таліба, Гордон не забув нагадати старому про те, як він колись продавав Бахразу свої послуги, і зауважив, що ось тепер йому випадає нагода спокутувати свою ганьбу.
— Заплати мені, — перервав Таліб, — і я відправлюся з тобою і захоплю аеродром сам, своїми силами. Навіть без Гаміда. Але тільки плата вперед.
— Ти що думаєш, у мене, як у тебе, замість душі гроші? — сказав Гордон, рубаючи повітря худою довгою рукою. — Як я можу тобі заплатити? Де я візьму гроші?
— Дві тисячі золотом, дві тисячі бахразських фунтів — і аеродром буде взято. Це зовсім не дорого, Гордоне.
Гордон зловив люту посмішку, що ховалася в рідкісної чорної бороді Таліба, і зрозумів диявольський сенс натяку: адже дві тисячі фунтів було призначено в нагороду за упіймання його, Гордона. Він сплюнув на землю і обмацав свою настільки дорогоцінну шию.
— Що ж, якщо Таліб знає спосіб вичавити з мене гроші, чесний або безчесний, все одно, — Гордон ледь помітно посміхнувся, — нехай благословить його на це аллах.
Таліб оглушливо зареготав і не проти був продовжувати небезпечний жарт, але тут в розмову втрутився новий співрозмовник, молодше і більш підступний, смаглява дикувата людина з глузливим лицем, в ошатному шовковому одязі. На шиї у нього теліпався священний амулет, на руці був годинник з браслетом.
— А я пам'ятаю іншого, багатого Гордона, — сказав він якимось іронічно мрійливим тоном. — Куди він подівся, той Гордон? Та маленька людина у військовій формі — капітан, майор, бімбаші [9] Гордон? Де його шкіряні черевики, його кашкет? Чому він вважає за краще їм убогий бурнус, кинджал і верблюда?
Гордон відповів насмішникові майже ласкавою посмішкою; він твердо вирішив, що його не бентежать жодні випади цього араба, навіть прихований натяк на те, що Гордон все ще інглізі — англієць і у нього повинні водитися гроші. — Ва-вул — наш безпутний поет, наш злісний поет! — сказав Гордон.
Цього було достатньо. Вони здавна змагалися між собою в глузуваннях. Ва-вул був джаммарець, але служив еміру Гаміду, і Гамід послав його до Таліба, шейха його рідного племені, в розрахунку на те, що він зуміє привернути Таліба на користь повстання. Однак гострий язик Ва-Ула не бажав рахуватися ні з ідеями, ні з людьми. Він жив сам по собі, не поважаючи нічого і нікого, за винятком хіба тільки еміра Гаміда. Навіть в його імені було щось нешанобливе, так як невинне джаммарское ім'я Ва-вул по— сирийски означає марнотратник життя, і ця гра слів закріпила за ним заслужену репутацію безпутного поета пустелі.
— Невже ти не маєш англійських грошей? — навпрошки запитав Таліб.
— У мене і душа вже не англійська, звідки ж мені взяти англійські гроші?
— Так ти, значить, хочеш, щоб я ризикнув всім, не отримуючи нічого?
— Свобода ... — почав було Гордон, але, видно, доля була проти нього, так як прямо над ними раптом з'явився літак. Він летів низько, з загрозливим різким скрекотом мотора. Шатер затрусився, два верблюда, стриножені неподалік, розірвали пута і в страху понеслися по кочовищі.
— Не тільки верблюди злякалися, — уїдливо кинув Гордон Ва-улу, разом з ним вибігаючи з намету.
Все кочівники висипали зі своїх наметів і дивилися в небо з тим передчуттям біди, яке зазвичай буває у тяжкохворого. Гордона непокоїла думка про Сміта, тому що броньовик стояв менше ніж за милю від кочовища, а бахразський літак, зробивши коло, вже повертався другим заходом. Стежачи за ним очима, Гордон втішав себе думкою про повсякчасну розважливість Сміта і про його материнську любов до машин: вже напевно, Сміт потурбувався добре замаскувати броньовик і відвести його під укриття.
Літак з гуркотом і ревом знову пронісся над кочовищем, але він уже набирав висоту і незабаром полетів зовсім. Ва-вул зауважив зловісно: "Схоже на гелготання схибленого. Давай-но, Таліб, заберемось подалі. А то ми дуже близько від мерзенної пащеки, з якої це гелготання несеться ".
Вони і справді були зовсім близько від аеродрому — всього миль двадцять відокремлювали його від цієї дорогоцінної смужки землі, покритої зеленою зимовою травою. Попередження є попередження, і Таліб наказав, щоб люди племені згортали намети і готувалися вночі знятися з місця. Перервавши на мить гнівну тираду, звернену до неба (і стосувалася не тільки неба, але і тієї жахливої сили, яка їм загрожувала), він озирнувся на Гордона і сказав з жаром:
— Ось він, ворог! — Він підняв своє чорне підборіддя і заскреготав зеленими старечими зубами. — Дві тисячі фунтів, Гордоне, — і я з радістю зроблю один те, про що ти просиш. А довіряти мені не слід, друже, Я занадто потребую грошей. Але тебе я люблю, як брата, а тому прощай, прощай, прощай! В ім'я аллаха, прощай.
Довелося вибирати з двох лих одне: Таліб або бахразські літаки, — і ось, вирішивши, що Таліб все-таки менш небезпечний, Гордон лежав тепер в тіні навісу, хитромудро влаштованого Смітом, і чекав, коли настане ніч і можна буде їхати. Він робив відчайдушні спроби заснути, але, незважаючи на розведений вогонь, під навісом було холодно і сиро, а крім того, Бекр, Мінка і маленький Нурі голосно виспівували любовні газелли і пісні погоничів верблюдів ... Особливо багато двовіршів на тему про верблюда знав маленький Нурі; зрештою Гордон мимоволі став прислухатися до його тягучого, злегка гугнявого голосу. Одна пісня являла собою діалог між царем і верблюдом. Цар, звертаючись до благородної тварині з роздвоєною нижньою губою, запитує, чи не хоче вона помінятися з ним місцями і стати царем, на що верблюд відповідає: "Ні. Бо верблюдові можна обійтися без царя, але царям (царю пустелі) обійтися без верблюда не можна ". Буквально це звучало так: "Бо я можу нести на собі царя, а цар мене нести не може". Оскільки пісня була складена для прославлення верблюда, вона на тому і закінчувалася; однак тут Гордон висунув голову і запропонував власний варіант кінця: "Тоді цар зарізав верблюда і з'їв, а потім сказав йому, поплескуючи себе по набитому череву:" Ось тепер я несу тебе, а спробуй-но ти мене нести "".
Маленький Нурі, друг верблюдів, заплескав у долоні і залився таким радісним сміхом, що Гордону навіть стало прикро, чому немає тут Алі, який міг би розділити його радість, — не те що Сміт, який відмінно зрозумів жарт, проте ледь посміхнувся йому. Гордон вже хотів вголос поскаржитися на це, як раптом перед навісом зупинився верблюд, на якому сидів Ва-вул, джаммарський поет. Спішившись, він підсів до вогню і став не без зловтіхи розповідати Гордону, нібито в пустелі з'явився ще англієць, який шукає дорогу до Таліба — мабуть, хоче підкупом або загрозою утягнути його в яку-небудь змову проти повстання. Англієць цей не один, з ним якийсь бахразський чиновник.
— А де вони зараз? — запитав Гордон. — Чи знайдуть вони Таліба?
Ва-вул багатозначно хмикнув: — Може, і не знайдуть.
Але Гордон осадив його: — З бахразцем робіть що хочете, але англійця не чіпайте. Якщо він попадеться вам, відвезіть його на одну з ділянок нафтопроводу або на який-небудь бахразський сторожовий пост. Тільки не здумайте вбивати його.
— А чому б і ні? — втрутився Бекр, у якого вже свербіли руки.
— Ми не воюємо з англійцями, — сказав Гордон, — і не хочемо з ними воювати. Англійці тільки і чекають приводу втрутитися в справи пустелі, а зараз не час їм такий привід давати.
Ва-вул зареготав, але Гордон залишив це без уваги і змінив тему розмови. Він запитав, чи є серед джаммарців люди, яких можна завербувати до лав повстанців, крім Таліба.
— Звичайно, — сказав Ва-вул. — Не всі джаммарці думають тільки про горщики і котли. Є багато таких, хто досить голодний і розлючений, щоб піти за будь-яким авантюристом.
— Навіть за мною? — запитав Гордон, не давши Ва-улу часу самому сказати це.
— Навіть за тобою, — підтвердив Ва-вул, знизуючи плечима. — Достав зброю і дай мені чим нагодувати їх — вони підуть за тобою.
Гордон поставився до цього цілком серйозно. Через кілька днів він розіб'є табір в Ваді-Джаммар, сказав він, і готовий роздати зброю всім, хто зголоситься допомогти йому в захопленні аеродрому.
— Шкода, що ти не маєш золота, — поскаржився Ва-вул на прощання.
І він пішов, співаючи власні вірші, в яких говорилося, що англійська жадібність до грошей змушує арабів лити сльози. І ці вічні сльози печалі зрошують пустелю.
Після насмішок Ва-Ула Гордон вже ніяк не міг заснути. Він сидів навпочіпки біля вогню, схожий на велику нерухому жабу, занурену в свої глухі, дрімотні думи. Щоб струсити з себе це тварине заціпеніння, він потягнувся вперед і взяв пожовклий томик, що лежав на землі. Це були "Сім стовпів мудрості" Лоуренса. Томик належав Сміту, і, незважаючи на давню близькість між цими двома людьми, створену пустелею, Гордон був вельми здивований, виявивши його на поличці над водійським сидінням броньовика. Почавши перегортати книжку при невірному світлі багаття, він побачив майже на кожній сторінці підкреслені рядки та позначки на полях і здивувався ще більше. — Так ось воно що! — сказав він уголос і продовжував гортати сторінки, але раптом відчув, що в цих позначках занадто багато особистого, яке розкриває якісь інтимні сторони душі Сміта. Він закрив книжку і засміявся.
— Так ось що привело вас в пустелю, Смітік! — сказав він, кинувши книжку на землю біля довгих ніг Сміта.
Сміт почервонів. — Про що ви?
— Яке вам діло до Лоуренса? — в упор запитав Гордон, але тут же, схаменувшись, що на це питання Сміту буде занадто просто відповісти, додав: — Що ви знайшли для себе в цій книжці?
Сміт знизав плечима.
