Тарзан - Барроуз Едгар Райс

Вона не знала, як влаштовано затвор, і бойок марно клацав об порожню гільзу.

Ревнувши від болю і злості, мавпа кинулася на тендітну жінку, яка, на щастя, впала непритомною.

Клейтон майже миттєво схопився на ноги і, думаючи про цілковиту марність своєї спроби, кинувся вперед, щоб відтягти мавпу від нерухомого тіла дружини.

Це йому вдалося майже без зусилля, і величезне тіло мертво звалилося на траву: мавпа була забита, куля зробила свою справу. Швидко оглянувши жінку, Клейтон не виявив анінайменших слідів поранення і вирішив, що величезний звір помер тієї ж миті, коли стрибнув на свою жертву.

Обережно піднявши все ще непритомну дружину, він одніс її в хатину, але минуло добрих дві години, поки вона прийшла до тями. Перші її слова стривожили душу Клейтона моторошним передчуттям. Отямившись, вона якийсь час здивовано оглядала начиння хатини, а потім мовила, полегшено зітхнувши:.

— О, Джоне! Як добре бути знову дома! У мене був страшний сон, любий! Мені здавалося, що ми не в Лондоні, а в якомусь жахливому місці, де на нас нападають дикі звірі!

— Ну, ну, Алісо, — мовив він, гладячи їй голову, — спробуй знову заснути і не думай про погані сни!

Тієї ночі в хатині на галявині первісного лісу народився хлопчик — у той час, як леопард раз по раз ревів біля дверей і приглушене рикання лева долинало з-за горба.

Леді Грейсток так і не отямилася від потрясіння, викликаного нападом великої мавпи. Хоч прожила вона понад рік після народження сина, але більше не виходила з хатини й не усвідомлювала достоту, що вона не в Англії. Іноді розпитувала Клейтона про причини чудних нічних звуків, відсутність прислуги та знайомих і дивної неоковирності в обстановці її кімнати. Він не приховував від неї правди, але вона не могла збагнути значення його слів.

У всіх інших відношеннях вона була цілком здорова: радість і щастя, що їх приніс їй маленький син, та ще постійний догляд чоловіка, зробили цей рік для неї дуже щасливим — найщасливішим у її молодому житті.

Клейтон добре розумів, що будь вона при повному розумі, цей рік був би для неї нескінченною тортурою, існуванням, сповненим тривог та страхів; іноді він ладен був радіти тому, що дружина позбавлена змоги усвідомлювати навколишнє.

Сам він уже давно відмовився від надії на порятунок, бодай випадковий. З невтомною наполегливістю він і далі чепурив хатину.

Шкури левів та пантер вистилали підлогу. Шафки й полиці красувалися біля стін. У незграбних саморобних вазах з місцевої глини стояли чудові тропічні квіти, завіси з трав та бамбука закривали вікна, і, що було для Клейтона найважче при тому інструменті, який він мав, йому вдалося витесати чимало гладеньких, рівних дощок для обшивки стелі, стін і підлоги в хатині.

Те, що йому вдалося своїми руками виконати такі різні роботи, постійно й незмінно його дивувало. Але він працював захоплено, адже це була праця для дружини й для того маленького життя, яке з'явилося їм на радість, хоч і збільшило його відповідальність, жах їхнього становища в сотні разів.

Того року Клейтона декілька разів атакували великі мавпи, які тепер, здавалось, постійно тинялися в околицях; але, оскільки він більше ніколи не виходив за двері, не озброївшись рушницею і револьвером, то перестав боятися цих велетенських тварин.

Клейтон зміцнив ґрати вікна, припасував дерев'яний замок і замикав двері, коли полював дичину чи шукав плоди, що йому доводилося робити постійно для підтримання запасів їжі; він був спокійний, знаючи, що жоден звір не зможе проникнути в маленький будиночок.

Спочатку він стріляв дичину з вікна хатини, але поступово тварини навчилися боятися дивного лігвища, з якого лунав страшний грім рушниці.

У вільний час Клейтон часто читав дружині вголос яку-небудь із книжок, захоплених з Англії. У них було багато дитячих книжок з малюнками, букварів та ілюстрованих абеток: подружжя знало, що їхня дитина доросте до такого читання раніше, ніж вони зможуть повернутися до Англії.

Клейтон вів щоденник, за звичкою по-французькому, занотовуючи туди повсякденні подробиці їхнього химерного життя.

А десь через рік після народження сина Аліса вночі тихо відійшла. її кінець був такий погідний, що минуло кілька годин, перш ніж Клейтон, прокинувшись, помітив, що його дружина мертва.

Жах становища дуже-дуже повільно вимальовувався перед його внутрішнім зором, і навряд чи взагалі він встиг осягнути все своє горе і весь тягар відповідальності, який впав на нього разом з турботою про маленьку істоту — сина, ще немовля.

Останній запис у щоденнику зроблено близько ранку, що настав по смерті дружини, і в ньому Клейтон розповідає гіркі подробиці лиха діловим тоном, який відтіняє трагізм становища. Ця безпристрасність народилась від тривалого горя та безнадії, яких не був спроможний посилити навіть цей новий жорстокий удар. "Мій маленький син плаче від голоду. О Алісо, Алісо, що мені робити?"

І коли Джон Клейтон написав ці слова, — останні, які йому взагалі судилося написати, — він зморено поклав голову на витягнуті руки й знерухомів при столі, зробленому для неї, що лежала німим, холодним трупом на постелі за його спиною.

Довгий час жоден звук не порушував мертвої тиші полудня джунглів, окрім жалібного плачу людського дитинчати.

4. МАВПИ

У лісі, на плоскогір'ї, в кількох кілометрах від берега лютував старий Керчак — ватажок мавпячого племені. Усі молодші й легші вагою мавпи, рятуючись від його гніву, видерлися на найвищі гілки великих дерев. Вони воліли важити життям на гілках, що вгиналися під ними, аніж лишатися віч-на-віч зі старим Керчаком під час одного з нападів його невгамовного шаленства.

Інші самці також повтікали вусібіч після того, як хребці одного з них хруснули у велетенських, вкритих піною щелепах ватажка. Одна нещасна молода самичка зірвалася з високої гілки І гепнулася на землю майже біля Керчакових ніг. З диким криком він накинувся на самичку, видер зубами величезний кавалок з її боку і, схопивши уламок гілки, люто замолотив її по голові й плечах, доки череп нещасної перетворився на кашу.

Ось він помітив Калу, що зі своїм дитинчам повернулася з полювання, не знаючи про настрій володаря, доки пронизливий застережливий крик мавп змусив її спішно шукати безпеки.

Але Керчак був у неї за спиною, і так близько, що, якби вона не зробила відчайдушного стрибка з однієї гілки на іншу, — настільки небезпечного, що мавпи рідко до такого вдаються, коли їх не жене страх, — він би вхопив її за ногу. Стрибок їй вдався, але коли вона повисла на гілці, дитинча, що чіпко висіло у неї на шиї, не витримало різкого поштовху, і самиця побачила, як маленька істота полетіла з багатометрової височини, крутячись та звиваючись, на землю.

Кала пронизливо закричала з відчаю і кинулася до немовляти, забувши про Керчака, та, коли вона притисла до грудей маленьке, скалічене тільце, життя вже полишило його.

Тихо стогнучи, самиця притискала до себе тільце дитинчати, і Керчак не кинувся до неї. Зі смертю дитинчати напад демонічної люті минувся у ватажка — так само раптово, як і почався.

Величезний Керчак був царем мавп і важив близько ста шістдесяти кілограмів. Чоло у нього було надзвичайно низьке й похиле, а маленькі очиці налиті кров'ю і близько посаджені біля широкого, плаского носа; його великі тонкі вуха були, втім, менші, ніж у інших мавп його племені.

То лиха вдача й могутня сила Керчака зробили його царем маленького племені, в якому він народився чверть віку тому. Нині Керчак був у повному розквіті сил, і у всьому величезному лісі, де він блукав, не те що жодна інша мавпа не насмілювалась оскаржувати його зверхність — інші великі звірі не чіпали його.

З усіх диких звірів хіба старий слон Тантор не боявся його — а Керчак лише його одного й остерігався. Коли Тантор сурмив, величезна мавпа з усім своїм плем'ям Квапилася дістатись якнайшвидше на дерева другої тераси.

Плем'я людиноподібних мавп, яким Керчак керував залізною рукою та вишкіреними іклами, налічувало шість чи вісім родин, і кожна з них складалася з дорослого самця, його самиць і дитинчат; отже, все плем'я налічувало близько сімдесяти осіб.

Кала була молодшою дружиною Тублата, що означає "Зламаний Ніс", і дитинча, яке розбилося, було її первістком, бо їй було дев'ять чи десять років, не більше.

Хоч молода ще, Кала була дебела й сильна, являючи собою чудову, добре збудовану тварину з округлим, високим лобом, що означало розвинутіший розум, аніж у більшості її одноплемінників. Вона більше, ніж інші мавпи, спроможна була переживати материнську любов і горе.

Однак це була мавпа, величезний, хижий, жахливий звір із породи горил, але розумнішого виду, що в поєднанні з горилячою силою робило її одноплемінників найстрашнішими з усіх чотирируких родичів людини.

Коли мавпи побачили, що Керчак переказився, то повільно спустилися зі своїх сховків у верхівках і заходилися кожна коло своєї, урваної Керчаковим гнівом справи.

Дитинчата бавились і пустували собі між кущами та деревами. З дорослих хто лежав, спочиваючи, на м'якому килимі мертвої гнилі, що вкривав землю, а хто підіймав уламок гілки й грабався в землі, шукаючи комах та дрібних плазунів, адже то була частина їхнього раціону. Ще дехто лазив по довколишніх деревах, шукаючи плодів"горіхів, пташок та яєчок.

Так минуло близько години, а тоді Керчак поскликав усіх і віддав короткий наказ іти з ним до моря.

Пересувались мавпи по відкритих місцях, переважно по землі, йдучи слонячими стежками, що були єдиними проходами в густо сплетеній масі чагарів, ліан та дерев.

Але серед низьких дерев вони рухалися швидше, перестрибуючи з гілки на гілку зі спритністю своїх менших родичів — маленьких мавпочок. І весь час Кала міцно притискала до грудей мертве тільце свого дитинчати.

Десь за полудень мавпи досягли пагорба, що височів над узбережжям, де стояла маленька хатина. Саме до тієї хатинки й прямував Керчак. Адже багато з його племені загинуло від грому, що його породжувала маленька чорна палиця дивної білої мавпи, яка спорудила це химерне лігвище, і Керчак твердо вирішив: він здобуде цю смертоносну зброю і дослідить усередині таємниче лігво.

Йому дуже-дуже кортіло встромити зуби в шию дивного звіра, якого він звик боятися і ненавидіти! І він уже не раз ходив з плем'ям на розвідку, вичікуючи момент, коли біла мавпа втратить обережність.

Останнім часом мавпи не лише не нападали, але й не потрапляли на очі людині, бо щоразу в таких випадках маленька палиця посилала громову смерть якому-небудь членові племені.

Сьогодні вони не бачили людини ніде, але зі свого спостережного пункту помітили, що двері до хатини відчинено.