Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж
А втім, Мегре вже не гнівався на префекта. Йому вже не кортіло заліпити своєму начальникові в пику. В цій історії панові Мітлі дісталася роль пішака. Грав не він, грали ним. Ще більші цабе.
Мегре допив першу склянку пива, налив ще одну, поставив поруч на столі, неквапливо запалив люльку і знову схилився над протоколом.
"Пан Мегре попросив білого вина. Хазяїн запитав:
— У пляшці?
Той відповів "еге ж", і за хвилину хазяїн приніс невеличку пляшку. Пан Мегре хотів почастувати й мене, але я відповіла, що допіру пила каву. Не пам'ятаю точно, з чого саме почалася наша розмова. Здається, пан Мегре сказав:
— У більшості людей хибне уявлення про нашу професію… Готовий заприсягтися, що у вас теж…
— Я багато чула про ваші допити, — сказала я. — Про те, як поліція виморює в людей визнання…
— Це вже потім… Найважче — знайти злочинця… До речі, зараз я розшукую одного дуже небезпечного рецидивіста. Я певний, що здибаю його в одному з нічних барів…"
Незважаючи на дещо надмірну патетику, її розповідь по телефону про зрадливу подругу та підступного Марка була значно переконливіша, аніж ті фрази, які вона вкладала в уста Мегре.
"— Якщо хочете, можете піти зі мною…
Він підвівся, певний моєї згоди, і кинув на стіл кілька монет. Коли я теж хотіла розплатитися, хазяїн відповів, що все гаразд, за мене вже заплачено.
Ми разом вийшли з кав'ярні.
— На вас чекають ваші батьки?
— Моєму дядечкові байдуже, коли я повертаюся додому… Він мені не дорікає…
— Тоді ходімо…
Я погодилася, бо мені було дуже цікаво. Пам'ятаю, як ми перейшли вулицю Жакоб, звернули до якогось завулка і опинилися в барі. Біля стойки юрмилося багато чоловіків.
Я пильно оглядала присутніх, намагаючись здогадатися, хто з них той самий злочинець, якого от-от буде заарештовано. Комісар поставив переді мною чарку віскі. Спочатку я не хотіла пити, але після гіркої, ледь теплої кави мене пекла згага.
Можливо, непомітно для мене мені знову підлили віскі, і, сама того не знаючи, я випила дві чарки. Не знаю. Біля стойки весь час штовхалися, в барі було жарко й дуже накурено.
— Ходімо, — мовив комісар. — Тут немає нічого цікавого… Хіба що кілька дрібних сутенерів… Наш рецидивіст десь-інде…
— Я б хотіла повернутися додому, — сказала я. Та комісар навіть не слухав мене.
— Ще півгодини, і ви будете свідком сенсаційного арешту, про який завтра писатимуть усі газети…"
Для того, щоб усе це трималося купи, дівчина мала довести, що він її напоїв. Тоді можна було б легше пояснити, чому вона не зовсім точно запам'ятала, де саме все це відбувалося. І перша, і друга історія були однаково брехливі, але однаково підкріплені невигаданими фактами.
"Потім ми зайшли до якогось підвального ресторанчика… Грав джаз, люди танцювали… Якщо не помиляюсь, це було десь у районі Сен-Жермен-де-Пре… Там багато таких ресторанів… Комісар знову примусив мене випити…
Я вже не тямила себе, в голові наморочилося, і я подумала, що відчую себе краще, коли трохи вип'ю…
Що було потім, я пам'ятаю ляше уривками… Коли ми вибралися на вулицю, він тримав мене за руку, а далі взяв за стан, буцімто для того, щоб я не впала… Я намагалася відштовхнути його, але марно… Незабаром ми опинилися в якомусь приміщенні з довгим коридором… Він кілька хвилин розмовляв з якимось сивим дідком, що сидів за загородкою…
Далі ми кудись підіймалися вузькими сходами, йшли по червоній доріжці уздовж коридора з нумерованим ч кімнатами по обидва боки, нарешті зупинилися, і комісар почав відмикати двері.
— Ні!.. Ні!.. Я не хочу! — машинально вигукнула я. Посміхаючись, він завів мене до кімнати. В кутку стояло ліжко.
— Залиште мене, бо я покличу…
Він затулив мені рота рукою і сказав:
— Ви забуваєте, що поліція — це я!"
Це була майже правда. Звичайно, крім останньої фрази. До того ж дівчина не опиралася. І, певна річ, він не водив її по ресторанах і не примушував пити.
Вони справді зустрілися в кав'ярні "Затишок", але розмова їхня була зовсім інша. Дівчина сказала, що звуть її Ніколь Карве і що вона донька мирового судді з Лярошелі. Подругу, яка разом з Марком чекала її на вокзалі, звали Лора Дюбвісон, і вона начебто була донькою тамтешнього торговця рибою.
— Якщо я правильно вас зрозумів, ви не знаєте ні адреси вашої подруги, ні адреси Марка, ні назви готелю, де ви залишили валізку. Ви також не знаєте, як знайти будинок, з якого ви втекли, залишивши сумочку з грішми….
Вона ще була п'яна і від неї тхнуло алкоголем.
— Перш за все вас треба десь влаштувати на ніч… Ходімо…
Він справді кинув на стіл кілька монет, справді взяв її за руку на бульварі Сен-Жермен, а потім, побачивши, що вона ледь стоїть на ногах, підтримав її за талію.
Він знав цілком пристойний і недорогий готель на вулиці Еколь. Але по дорозі до нього вони ні разу не зупинялися.
— А як ви листувалися з вашою подругою, не знаючи її адреси?
Ледве повертаючи язиком, дівчина відповіла:
— Ви не вірите мені, ви гадаєте, що я брешу… Але я писала їй до запитання… Лора жити не може без таємниць… В школі, коли вона була маленька, вона вдавала…
Мегре вже не пам'ятав, що вдавала маленька Лора. Він майже не слухав свою супутницю, думаючи лише про те, як швидше від неї відкараскатися.
В готелі "Савой" справді чергував сивий, давно неголений дідуган, який простяг йому ключа, буркнувши:
— Третій поверх, ліворуч…
Ліфта в готелі не було.
— Допоможіть мені піднятися… Я ледве стою на ногах…
Він допоміг їй — і тепер уже не міг відрізнити правди од вигадки.
— Дякую, пане Мегре… Я дуже п'яна, правда? Яка ганьба! Що я скажу своїм батькам?
Вони піднялися на третій поверх, і Мегре справді почав відмикати двері.
— Годі турбуватися, лягайте спати… Завтра ми в усьому розберемося.
Дівчина переступила поріг, але тут же об щось спіткнулася, впала на підлогу і навіть не намагалася підвестись. Так вона могла б і заснути.
Тоді Мегре теж зайшов до кімнати, підняв її, поставив на рівні ноги, зняв туфлі та жакет і хотів уже був вийти, як раптом дівчина простогнала:
— Я хочу пити!
Він пішов до туалету, взяв з полички склянку, старанно вимив її і наповнив водою. Коли він повернувся, дівчина вже сиділа на ліжку, намагаючися скинути спідницю.
— Мені боляче… Клятий замок…
Вона випила всю воду, не зводячи з нього скорботного погляду.
— Допоможіть мені, будь ласка… Коли б ви знали, як мені зле… Мене нудить…
Він допоміг їй звільнитися від спіднички та блузки. Дівчина одразу впала на ліжко й заснула.
— Ну, що та? — запитала його пані Мегре, коли він повернувся додому.
— Якась дивна історія… Завтра розберуся…
— Гарна дівчина?
— Я якось не звернув на це уваги… Вона була геть п'яна…
— І що ти зробив?
— Одвів до готелю й поклав спати…
— Ти її роздягав?
— Довелося… Така в нас робота…
— Дивися, щоб ти про це не пожалкував…
Пані Мегре була збентежена. Його теж мучило якесь неприємне передчуття.
О дев'ятій ранку, подзвонивши зі свого кабінету до готелю "Савой", він довідався, що мадемуазель з тридцять другого давно пішла, сказавши, що за номер заплатить комісар Мегре, який привів її до готелю.
А ще за півгодини телефоністка Сюрте повідомила його, що ніякий суддя на прізвище Карве, ні взагалі будь-хто з таким прізвищем у Ларошелі не проживав. Не проживав там також і жодний Дюбвісон.
"Ви забуваєте, що поліція — це я!"
Мегре підвівся і став перед відчиненим вікном, засунувши руки в кишені і стиснувши в зубах люльку. Йому бракувало духу ще раз прочитати твір Ніколь Прієр. До того він довго зіщулившись сидів у кріслі, заціпенілий, пригнічений, байдужий до всього. Він відчував себе чужим у своєму кабінеті, самотнім у цьому ворожому до нього світі, безмежно втомленим, нікому не потрібним. Приглушений гомін голосів за стіною в інспекторській, шум кроків у коридорі здавалися йому страшенно далекими, зливалися в один невиразний дрімливий гул.
Йому залишилося три роки до пенсії. Навіть його приятель Пардон нагадав йому про це. Чому? Тому, що просто вважав, що йому час відпочити? Чи, може, оглядаючи, виявив щось таке, про що не наважився говорити відверто?
Він порадив комісарові менше пити, тобто не пити зовсім. Хіба що склянку сухого вина перед обідом, і то нечасто. А незабаром йому пропишуть режим, пілюлі через кожні три години.
Попереду була безрадісна старість, коли один за одним виходять з ладу життєдайні органи, немов деталі автомашини, що пройшла не одну тисячу кілометрів. В автомашині старі деталі завжди можна замінити новими. От тільки для старих людей таких запчастин ніхто не продав.
Він не відчував, як лине час. Сонячні плями на стінах невблаганно повзли кудись ліворуч, потім зовсім зникли, але він навіть не помітив цього.
В нього не було ні снаги, ні бажання боротися. Він змирився з поразкою і на якийсь час навіть відчув полегшення від цього. Не буде більше постійної відповідальності. Не буде змарнованих у даремних пошуках вечорів, безсонних виснажливих ночей, сповнених несподіванок днів.
"Ви забуваєте, що поліція — це я!"
Можливо, саме ця фраза повернула його до життя. Думкою він уже полинув був до Менга-на-Луарі, де на нього з дружиною чекав невеличкий будинок в садом та городом. Він уявляв, як доглядатиме дерева, мирно поливатиме при сході та заході сонця квіти й овочі, сидітиме біля річки з вудкою в руці…
"Ви забуваєте, що поліція…"
Це було так несхоже на нього, звучало так фальшиво, що його губи мимоволі розтягайся в усмішці, і поступово йому одлягло від серця.
Мегре простяг руку до таці, узяв бутерброд, відкусив добрячий шмат і відкоркував другу пляшку пива. Якийсь час він стояв біля вікна ї спокійно снідав, дивлячись перед себе туди, де за нерухомими кронами платанів сліпуче вилискували води Сени.
Поступово він виходив із заціпеніння, знову починав відчувати свій зв'язок з навколишнім життям. Набережною туди і сюди сновигали перехожі. Зупинившись посеред мосту Мішель, двоє закоханих довго дивились, як тече вода, як пропливають довгі каравани барж, і весь час цілувалися, сповнені радості життя, байдужі до того, що відбувалося навкруги.
Поруч невпинно цокотіла друкарська машинка. Певно, інспектори вже не раз здивовано перезирнулися поміж. собою, киваючи на двері їхнього патрона.
Він сів до столу і глянув на протокол. Твір Ніколь Прієр закінчувався досить несподіваною фразою.
"Більш пан Мегре нічого собі не дозволив.
