Виховання почуттів - Флобер Гюстав

В Швейцарії пан Гізо, з намови Австрії, підтримує трактати тисяча вісімсот п'ятнадцятого року. Пруссія та її митний союз готують нам чимало прикрощів. Східне питання залишається відкритим.

Якщо великий князь Костянтин і шле дарунки герцогові Омальському, то це не підстава покладатися на Росію. Щодо внутрішніх справ, то ще ніколи не бачили такого засліплення, такого безглуздя! Навіть більшість голосів — і та нічого не важить! Одне слово, повсюди, тримаючись відомого вислову, нічого, нічого, нічого! І, незважаючи на таку ганьбу, — провадив адвокат, узявшись у боки, — вони заявляють, що задоволені!

Цей натяк на знамените голосування викликав оплески. Дюссардьє відкоркував пляшку пива; піна забризкала фіранки, але він не звернув на те уваги; він натоптував люльки, нарізував булки, частував гостей; кілька разів сходив донизу дізнатися, чи готовий пунш. Незабаром присутніх опанувало збудження, всі ремствували на Владу; обурення було безмірне, і живилося воно лише ненавистю до несправедливості; однак посипалися впереміш і заслужені, й зовсім безглузді докори.

Фармацевт бідкався, що геть занедбано наш флот. Страховий агент не міг простити маршалові Сультові, що його під'їзд охороняють два вартові. Делор'є викривав єзуїтів, які на очах у всіх окублились у Ліллі. Сенекаль ще більше ганьбив пана Кузена, бо еклектизм, навчаючи громадян черпати свої переконання з розуму, розвиває егоїзм, підриває солідарність; комісіонер по продажу вина, мало тямлячись на таких речах, на повен голос зауважив, що багато неподобств забуто:

— Королівський вагон на Північній залізниці має коштувати вісімдесят тисяч франків! А хто платитиме?

— Еге ж, хто платитиме? — підхопив прикажчик з такою люттю, неначе ті гроші витягли з його кишені.

Тут пішли скарги на хижу зграю біржовиків та хабарництво чиновників. За Сенекалевими словами, лихо слід було шукати вище й звинувачувати насамперед принців, які воскрешали Регентство.

— Хіба ж ви не чули, що на днях друзі герцога Монпасье, вертаючись із Венсена, безперечно, п'яні, потривожили своїми піснями робітників Сент-Антуанського передмістя?

– Їм навіть кричали: "Геть злодіїв!" — сказав фармацевт. — Я там був і також кричав!

— Тим краще! Після процесу Теста-Кюб'єра народ нарешті прокидається.

— А мене цей процес засмутив, — озвався Дюссардьє. — Зганьбили старого солдата!

— Чи знаєте ви, — вів далі Сенекаль, — що в герцогині де Прален знайшли…

Але несподівано хтось гупнув ногою у двері, й вони відчинилися. Увійшов Юссоне.

— Вітаю, панове! — сказав він, сідаючи на ліжко.

На його статтю ніхто й не натякнув; зрештою, він і сам уже каявся, бо за неї Капітанша добряче йому вичитала.

Він приїхав із театру Дюма, де дивився "Кавалера де Мезон-Руж", п'єсу, що видалась йому "страшенно нудною".

Таке міркування здивувало демократів, адже ця п'єса своїм спрямуванням, чи скорше — своїми декораціями, припала їм до вподоби. Тож вони протестували. Сенекаль, щоб покласти тому край, спитав, чи сприяє п'єса демократії.

— Та вже ж… але стиль…

— Тоді, виходить, п'єса хороша. А що важить стиль? Головне — ідея! — І, не даючи Фредерікові заперечити, вів далі: — Отже, я казав, що в справі Прален…

Юссоне перебив його:

— А! Стара пісня! Остобісіла вона мені!

– І не тільки вам! — зауважив Делор'є. — Через неї закрили вже п'ять газет. Ось послухайте ці цифри. — І, витягти записника, він прочитав — "Відтоді як установлено "найкращу з республік", відбулося тисяча двісті двадцять дев'ять процесів у справах преси, наслідком яких для авторів стало: три тисячі сто сорок один рік тюремного ув'язнення та маленький штраф на суму сім мільйонів сто десять тисяч п'ятсот франків". Мило-любо, правда ж?

Усі гірко посміхнулися. Фредерік, збуджений, як і решта, підхопив:

— Проти "Мирної демократії" затіяли процес за публікацію роману "Жіноча доля".

— Он воно як! — сказав Юссоне. — Ще нам заборонять наші обов'язки щодо жінок!

— Чого тільки не забороняють! — вигукнув Делор'є. — Забороняють курити в Люксембурзькому саду, забороняють співати гімн Пію Дев'ятому!

— Забороняють банкети друкарів! — мовив хтось приглушеним голосом.

Це озвався архітектор, який досі сидів мовчки в затінку алькова. Він додав, що минулого тижня за образу короля ухвалено обвинувальний вирок якомусь Руже.

– І славному Руже капут уже, — сказав Юссоне.

Цей жарт видався Сенекалеві таким недоречним, що він кинув докір Юссоне, ніби той захищає "штукаря з Ратуші*, друга зрадника Дюмур'є".

— Я захищаю? Навпаки!

Луї-Філіппа він вважав за людину банальну, мляву, за національного гвардійця, крамаря, яких не густо. І, приклавши руку до серця, журналіст мовив сакраментальні фрази: "Щоразу з новою приємністю… Польський народ не загине… Наші великі труди будуть звершені… Дайте мені грошей для моєї любої родини…" Всі довго реготали, називали Юссоне чудовим хлопцем, дотепником; веселощі подвоїлися, коли шинкар приніс замовлену чашу з пуншем.

Пломінь спирту і пломінь свічок скоро нагріли кімнату, світло, що падало з вікна мансарди через увесь двір, сягало піддашшя протилежного будинку з димарем, який чорнів на тлі нічного неба. Говорили дуже голосно, всі разом; сюртуки поскидали; натикалися на стільці, чокалися чарками.

Юссоне вигукнув:

— Запросіть сюди знатних дам, щоб більше скидалося на "Нельську вежу"*, щоб надати виразнішого місцевого колориту, чогось рембрандтівського, побий мене грім!

А фармацевт, що без кінця-краю розмішував пунш, заспівав на все горло:

Два білі бики в моїй стайні,

Два білі великі бики…

Сенекаль затулив йому долонею рота, він не любив шарварку; у вікна уже зазирали пожильці, здивовані незвичайним галасом, що зчинився в помешканні Дюссардьє.

Добродушний хлопець був щасливий і сказав, що це йому нагадує колишні їхні збіговиська на набережній Наполеона; проте декого бракує, "наприклад, Пеллерена".

— Обійдеться й без нього, — сказав Фредерік.

Делор'є запитав про Мартінона:

— Як там ведеться тому цікавому панові?

Тут Фредерік, виливаючи лихі почуття, що їх давно мав до Мартінона, почав критикувати його розум, його вдачу, фальшивий полиск, геть усе. Типовий вискочень із селюків! Нова аристократія — буржуазія — не рівня колишнім вельможам, дворянству. Він наполягав на цьому, і демократи схвалювали його думку, так ніби Фредерік належав до старої аристократії і ніби самі бували в домах нового панства. Усі були зачаровані Фредеріком. Фармацевт навіть порівняв його з паном д'Альтон-Ше, який, дарма що пер Франції, а захищав Народ.

Пора було розходитися. Тиснули один одному руки; розчулений Дюссардьє пішов проводити Фредеріка й Делор'є. Тільки-но вийшли на вулицю, адвокат ніби про щось задумався, а потім по хвилинній мовчанці запитав:

— То як, ти дуже лихий на Пеллерена?

Фредерік не приховував своєї злості.

Але ж художник забрав із вітрини той портрет. Не варто сваритися через дурниці. Навіщо наживати собі ворога.

— Він піддався вибухові гніву, цілком прощенному, коли в людини нема й гроша за душею. Адже тобі цього не збагнути.

Коли Делор'є дійшов до свого будинку, прикажчик не відставав од Фредеріка; він навіть намагався умовити його, щоб той купив картину. Річ у тім, що Пеллерен, утративши надію залякати Фредеріка, вдався по допомогу до спільних друзів, щоб вони переконали його взяти портрет.

Делор'є іще якось наполягав на тому, повернувшись удруге до тієї розмови. Домагання художника він уважав за слушні.

— Та я певен, що за яких п'ятсот франків…

— А! Віддай їх йому, ось бери гроші!

Того ж таки вечора картину принесли. Вона видалась йому ще жахливішою, ніж першого разу. На півтіні й тіні стільки накладалося фарби, що вони стали свинцевими і здавалися ще темнішими поруч ясних плям, які яскріли тут і там, випираючи з загального тону.

Фредерік, щоб відомстити за те, що його змусили купити картину, жорстоко розкритикував її. Делор'є повірив йому на слово і схвалив його поведінку, бо, як і раніше, він прагнув створити фалангу й очолити її; деякі люди дістають насолоду з того, що примушують своїх друзів робити речі, неприємні для них.

Фредерік більше не одвідував Дамбрезів. У нього не було грошей. А це вимагало б нескінченних пояснень; він вагався, не знаючи, на що зважитись. Мабуть, він мав рацію. Тепер ні в чому не можна бути певним, і в кам'яновугільному товаристві — не більше, ніж у чомусь іншому; потрібно покінчити з цим колом; Делор'є остаточно переконав його не братися за це діло. Під впливом ненависті він став доброчинним; до того ж адвокат волів, щоб Фредерік залишався людиною середнього достатку. Тоді він буде йому рівнею, і вони залишатимуться на короткій нозі.

Доручення мадмуазель Рок було виконано вкрай невдало. Луїзин батько написав про це Фредерікові, даючи докладні вказівки і кінчаючи листа жартом: "Вам загрожує небезпека працювати, як негрові".

Фредерікові не залишилося іншої ради, як самому йти до Арну. Зайшовши до магазину, він нікого там не побачив. Торговий дім занепадав, прикажчики рівнялися на недбальство хазяїна.

Він пройшов уздовж довгих полиць, заставлених фаянсовим посудом, що займали всю середину помешкання; потім, опинившись у глибині кімнати перед прилавком, він почав ступати якомога гучніше, щоб хтось почув його кроки.

Відхилилася портьєра, і показалась пані Арну.

— Що? Ви тут? Ви!

— Так, — буркнула вона, трохи збентежена. — Я шукала…

На конторці він помітив її носовичок і здогадався, що вона, певно, чимось занепокоєна, зайшла до чоловіка, аби з'ясувати якесь непорозуміння.

— Але… може, вам що-небудь потрібно? — спитала вона.

— Нічого особливого, пані.

— Ці прикажчики нестерпні! Ніколи не застанеш їх за прилавком.

Не варто їх картати. Навпаки, він навіть радий, що так склалися обставини.

Вона іронічно глянула на нього:

— Ну, то коли весілля?

— Яке весілля?

— Ваше!

— Моє? Та ніколи в житті!

Вона зробила заперечливий жест.

— А якби, зрештою, й так? Утративши надію на омріяну красу, шукають притулку і в посередності.

— Однак не всі ваші мрії були такі… невинні!

— Що ви хочете цим сказати?

— Та коли ви їздите на перегони з такими… особами!

Він прокляв Капітаншу. Та спомин йому допоміг.

— Адже ви колись самі просили мене зустрічатися з нею заради Арну!

Вона відповіла, похитавши головою:

– І ви скористалися нагодою, щоб розважитись.

— Боже ж мій! Викиньте з голови всі ті дурниці!

— Ваша правда: адже ви збираєтесь одружуватись.

І вона, кусаючи губи, стримала зітхання.

Тоді він скрикнув:

— Але ще раз кажу вам, що це не так! Невже ви можете повірити, що я, з моїми духовними потребами, моїми звичками, заберусь у провінцію, щоб грати у карти, наглядати за мулярами й походжати в дерев'яних черевиках? Заради чого б то? Вам сказали, що вона багата, еге ж? Ах, гроші мене нітрохи не цікавлять! Якщо я й поривався до найпрекраснішого, до найніжнішого, найчарівнішого, до раю в людській подобі і якщо я нарешті знайшов його, знайшов цей ідеал, якщо це видіння затуляє від мене все інше…

І, вхопивши обома руками її голову, він став цілувати її очі й повторював:

— Ні, ні, ні! Я ніколи не одружуся.