Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Але тоді б вона написала". І він послав слугу з мебльованих кімнат до себе додому, на вулицю Ремфор, узнати, чи нема листа.

Ніякого листа не приносили. Ця відсутність новин заспокоїла його.

Він почав гадати, ставлячи на кількість монет, навмання вихоплених із кишені, на прикмети перехожих, на масть коней, і коли призвістка була небажана, намагався не вірити їй. У нападі гніву на пані Арну він стиха лаяв її. Потім знемога доводила його до непритомності, й раптом знову оживала надія. Вона зараз появиться. Вона тут, у нього за спиною. Він обертався — нікого! Одного разу кроків за тридцять він помітив жінку такого самого зросту, одягнену, як і вона. Він наздогнав її — не вона! От уже й п'ята година! Половина на шосту, шоста! Запалили газові ліхтарі. Пані Арну не прийшла.

Минулої ночі їй приснилося, що вона давно вже стоїть на тротуарі вулиці Тронше. Вона очікувала чогось, чогось невиразного, а проте значного, і, сама не знаючи чому, боялася, щоб її не помітили. Але якесь лихе собача, розлютившись на неї, шарпало зубами її за поділ. Воно нападало й дзявкало дедалі голосніше. Пані Арну прокинулась. Дзявкання тривало. Вона прислухалась. Ті звуки линули із синової кімнати. Вона метнулася туди босоніж. То кашляв Ежен. Руки його палали, личко почервоніло, а голос зробився якийсь дивно хриплий. Дихання щохвилини ставало важче. Схилившись над ліжком, вона до самого ранку не зводила очей із хворого.

О восьмій ранку барабан національної гвардії сповістив пана Арну, що на нього чекають товариші. Він нашвидку одягнувся і вийшов, пообіцявши відразу ж зайти до лікаря, добродія Коло. До десятої добродій Коло не прийшов, і пані Арну послала по нього покоївку. Виявилося, що лікар у від'їзді, на селі, а юнак, який його заступав, пішов до хворих.

Еженова голова на подушці звисала набік, брови були нахмурені, ніздрі роздувалися; його бідолашне личко стало біліше за простирадло, а з горла з кожним подихом вихоплювалося свистіння, дедалі коротше, сухе, якесь ніби металічне. Кашель скидався на гавкання, що його витворюють картонні іграшкові собачки за допомогою грубого механізму.

Пані Арну охопив жах. Вона кинулась до дзвоників, кликала на допомогу, волала:

— Лікаря! Лікаря!

За десять хвилин з'явився літній добродій у білій краватці, із сивими, охайно підстриженими бакенбардами. Він довго розпитував про звички, вік і вдачу хворого малюка, потім оглянув йому горло, приклав до спини вухо і виписав рецепт. Спокійний вигляд цього чоловіка збуджував огиду. Він нагадував бальзамувальника. Їй хотілося побити його. Лікар сказав, що навідається ввечері.

Страшні напади кашлю невдовзі поновилися. Кілька разів хлопчик раптом поривався схопитись. Од судоми грудні м'язи напружувались, і коли він дихав, живіт ходив, як від швидкого бігу. Потім він знову падав, відкинувши голову назад і широко відкривши рота. Пані Арну з безмірною завбачливістю намагалася змусити його проковтнути сироп іпекакуани, керметизовану мікстуру, що були в склянках. Але він одштовхував ложку і стогнав кволим голосом. Здавалося, що він силкується видихнути якісь слова.

Час од часу вона перечитувала рецепт. Зауваження до нього лякали її — а раптом в аптеці помилилися! Власна безпорадність вкидала її у відчай. Надійшов помічник пана Коло.

Це був досить скромний юнак без достатньої практики, що не приховував свого враження. З остраху, щоб не припуститися якоїсь хиби, він спершу вагався, аж нарешті приписав лід. Його довго не могли знайти. Пузир із кусочками льоду продерся. Хворому довелося перемінити сорочку. Вся ця халепа викликала новий напад кашлю, ще страшніший.

Хлопчик намагався розірвати комір сорочки, неначе хотів забрати те, що душило його; він дряпав стіну, хапався за заслону ліжка, шукаючи опори, щоб зітхнути. Лице його вже було синє, і все тіло, мокре від холодного поту, здавалося, схудло. Розгублені очі з жахом втупились у матір. Він охопив руками її шию і розпачливо повиснув на ній, а вона, тамуючи ридання, шептала йому ніжні слова:

— Так, любове моя, мій ангеле, скарбе мій!

Потім він утих.

Вона розшукала його іграшки, полішинеля, малюнки і розклала їх на ковдрі, щоб розважити його. Вона пробувала навіть співати.

Вона заспівала пісню, якою колись заколисувала його, сповивши на цьому ж таки стільчику, оббитому килимчиком. Та раптом по всьому його тілу пробігла дрож, неначе хвиля під ударом вітру; очі викотились; вона подумала, що він умирає, і відвернулася, щоб не бачити.

За хвильку вона переборола себе й глянула. Він був іще живий. Минали години, важкі, похмурі, нескінченні, повні розпуки; і кожна хвилина була для неї хвилиною агонії. Кашель, від якого шарпалися Еженові груди, підкидав його, ніби хотів розбити; нарешті він виригнув щось дивне, схоже на сувій пергаменту. Що б воно могло бути? Вона уявила собі, що то шматок кишки. Але тепер він став дихати вільно, рівномірно. Це показне полегшення настрахало її найбільше; вона, опустивши руки, стояла, неначе скам'яніла, утупившись в одну точку, аж тут увійшов пан Коло. Дитя, за його словами, було врятоване.

Спершу вона не зрозуміла його й примусила повторити цю фразу. Чи це не саме лиш утішання, узвичаєне серед лікарів? Тільки ж пан Коло пішов зовсім спокійний. Тоді вона відчула таку полегкість, ніби мотузки, що стягували їй серце, розв'язалися.

— Врятований! Невже правда?

Несподівано майнула думка про Фредеріка, виразна, безжальна. Це було застереження самого неба. Але Господь у своєму милосерді не захотів її скарати нещадно! А віддалася б вона тій любові безоглядно, якої кари довелося б їй зазнати в майбутньому! Через неї, мабуть, зневажали б і її сина; і пані Арну уявила його собі юнаком, пораненим на дуелі, простертим на ношах, при смерті. Вона кинулась до стільця, впала навколішки і, усією душею пориваючись до неба, принесла в жертву Богові свою першу пристрасть, свою єдину слабість.

Фредерік вернувся додому. Він сидів у фотелі, безсилий навіть проклинати її. Його опанувала якась дрімота; крізь кошмар він чув шум дощу, уявляючи, що й досі стоїть там, на хіднику.

Другого дня, піддавшись легкодухості, він знову вирядив до пані Арну посильного.

Може, тому, що посильний недбало виконав доручення, або вона мала так багато сказати, що на те бракувало слів, — але Фредерік дістав ту саму відповідь. Яка дошкульна образа! В ньому спалахнули гнів і гордість. Він поклявся, що віднині притлумить навіть самий потяг до неї, і, немов листок, підхоплений бурею, зникла його любов. Тоді, відчувши полегкість, стоїчну радість, він запрагнув шаленої діяльності і пішов навмання тинятися вулицями.

Повз нього проходили жителі передмість із рушницями, старими шаблями, декотрі в червоних ковпаках, і всі співали "Марсельєзу" або "Жирондистів". То тут, то там траплявся національний гвардієць, що спішив до своєї мерії. Вдалині гримів барабан. Билися під брамою Сен-Мартен. У повітрі відчувалась якась бадьорість і войовничість. Фредерік ішов далі. Збурення великого міста веселило його.

Проходячи повз Фраскаті, він побачив вікна Капітанші; йому сяйнула безглузда думка, озвалася молодість. Він перетяв бульвар.

Замикали браму; Дельфіна, покоївка, писала вуглем на ній: "Зброю здано".

— Ох, що з панією коїться! Вранці вона прогнала свого грума, що нагрубіянив їй. Вона гадає, що всіх будуть грабувати! Вона вмирає зі страху. Та ще й пан виїхав!

— Який пан?

— Князь!

Фредерік пішов у будуар. Капітанша з'явилася в куцій спідничці, волосся розпущене, дуже схвильована.

— О, дякую! Ти рятуєш мене! Це вже вдруге! І ніколи не вимагаєш нагороди!

— Перепрошую! — сказав Фредерік, обіруч охоплюючи її стан.

— Що таке? Що ти робиш? — лепетала Капітанша, здивована й воднораз вдоволена такою зухвалістю.

Він відповів:

— Тримаюся моди, впроваджую реформу.

Без жодного опору вона впала на диван і під його поцілунками сміялася й далі.

Надвечір'я вони провели при вікні, споглядаючи велелюдну вулицю. Потім він повіз її обідати до "Трьох провансальських братів". Обід був вишуканий і тривав довго. Додому верталися пішки через брак екіпажів.

Вістка про зміну міністерства змінила лице Парижа. Всі раділи; по вулицях гуляли юрми люду; а від ліхтариків, що гірляндами висіли на кожнім поверсі, було видно, як удень. До казарм верталися солдати, зморені, понурі. Їх вітали вигуками: "Хай живе армія!" Вони, не відповідаючи, проходили далі. Зате офіцери національної гвардії, навпаки, почервонілі від збудження, махаючи шаблями, горлали: "Хай живе реформа!" — і ці слова раз у раз викликали сміх у закоханих. Фредерік жартував, був дуже веселий.

Вулицею Дюфо вони вийшли на бульвари. По фасадах тяглися вогненні гірлянди венецьких ліхтариків. Внизу невиразно комашилася юрба; в сутінках де-не-де світлими цятками поблискували багнети. Здіймався гомін. Крізь щільний натовп вернутися навпростець було ніяк; і вони вже звертали на вулицю Комартена, як зненацька позаду розлігся тріск, неначе дерли величезний шмат шовкової тканини. То почалася стрілянина на бульварі Капуцинок.

— О! Підстрелили якогось буржуа, — мовив Фредерік зовсім спокійно.

Адже в житті трапляються обставини, коли найменш жорстока істота буває така відірвана від решти людей, що, навіть якби гинуло все людство, у неї не здригнулося б серце.

Капітанша, вхопившись за його руку, цокотіла зубами. Вона заявила, що не спроможна ступити й двадцяти кроків. Тоді, в нападі витонченої ненависті, аби якнайдошкульніше зневажити в душі пані Арну, він завів її в мебльовані кімнати на вулицю Тронше, в спальню, призначену для іншої.

Квіти ще не зів'яли. На ліжку лежало гіпюрове покривало. Він дістав із шафи пантофельки. Розанетті вельми сподобалась така ніжна запобігливість.

Близько першої години ночі її розбудив далекий барабанний гуркіт, і вона побачила, що він ридає, уткнувшись головою в подушку.

— Що з тобою, любий?

— Це від надміру щастя, — відповів Фредерік. — Я занадто довго тебе жадав!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І

Фредеріка розбудили наглі звуки рушничних пострілів, і, незважаючи на наполягання Розанетти, він неодмінно захотів піти подивитися, що там діється. Він ішов Єлисейськими Полями у напрямі, звідки долинали постріли. На розі вулиці Сент-Оноре йому зустрілися люди в блузах, які гукали:

— Ні, не сюди! На Пале-Рояль!

Фредерік подався за ними.