Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Над дверима красувалися вирізані з дерева трилисники; за балюстрадою — три пурпурові матраци, що правили за диван, а на них валялася люлька платинового кальяну. Над каміном замість дзеркала була пірамідальна етажерка, а на її поличках — ціла колекція дивовиж: старовинний срібний годинник, застібки із самоцвітами, нефритові ґудзики, емалі, кумедні статуетки, візантійський образок Богоматері в ризі з позолоченого срібла — все це в золотистих сутінках зливалося з голубуватим килимом, з перламутровим відблиском табуретів, з рудуватими стінами, оббитими коричневою шкірою. По кутках на тумбочках стояли бронзові вази з пучками квітів, що сповнювали повітря важкими пахощами.

З'явилася Розанетта в рожевій атласній курточці, в білих кашемірових шароварах, з піастровим намистом і в червоній шапочці, оповитій віткою ясмину.

Фредерік сторопів із подиву, оговтавшись, він сказав, що приніс "прошене", і простяг їй банкноту.

Вона спантеличено втупилась в нього; він тримав асигнацію, не знаючи, де її покласти.

— Та беріть же!

Вона вхопила її й кинула на диван.

— Ви дуже люб'язні.

Гроші були потрібні на сплату щорічної суми за ділянку землі в Бельвю. Фредеріка вразила така безцеремонність. Зрештою, тим краще! Це помста за минуле.

— Сідайте! — сказала вона. — Сюди, ближче. — І почала серйозним тоном: — Найперше я мушу подякувати вам, дорогий мій: ви задля мене ризикували життям.

— Пусте!

— Та ну! Це так чудово!

Від вдячності Капітанші Фредерік почувався ніяково, бо вона, певно, думала, що бився він тільки через Арну, який, і сам гадаючи так, похвалився тим коханці.

"А може, вона глузує з мене", — подумав Фредерік.

Тут йому робити було нічого, і, посилаючись на ділове побачення, він устав.

— Ні! Ні! Побудьте ще!

Він знову сів і похвалив її костюм.

Вона скрушно відповіла:

— Князь любить, щоб я так одягалась. А ще треба курити із оцих мудрацій, — додала Розанетта, показуючи на кальян. — Може, попробуємо? Бажаєте?

Принесли вогню; трубка з червоної латуні розігрівалася повільно, і Розанетта нетерпляче затупотіла ногами. Потім її опанувала якась млявість, і вона лежала на дивані непорушно, підклавши подушку під руку, трохи вигнувшись, одну ногу підібгала, а другу витягла зовсім прямо. Довга гадюка з червоного сап'яну, що, скрутившись кільцями, лежала долі, оповила її руку. Розанетта піднесла до губів бурштинового цибуха і, примруживши очі, дивилася на Фредеріка крізь дим, що клубочився над нею. З кожним подихом здіймалися й опускалися її груди, і тоді в кальяні булькала вода, а вона шептала:

— Любе хлоп'я! Бідолаха!

Фредерік намагався знайти якусь приємну тему, і йому спала на думку Ватназ.

Він сказав, що вона видалась йому досить елегантною.

— Ще б пак! — озвалася Розанетта. — Все її щастя — в мені!

Їхня розмова була така вривчаста, що вона не додала до цього жодного слова.

Обоє відчували якусь вимушеність, між ними стояло щось на заваді. Розанетта й справді вважала себе причиною дуелі, і це тішило її себелюбство. Вона була дуже здивована, що він не поспішив до неї похвалитися своєю перемогою, — тому, щоб змусити його прийти, вигадала, що їй потрібні п'ятсот франків. Чому ж Фредерік у винагороду не просить ласки? То була витонченість, яка надзвичайно захоплювала її; і вона в сердечному пориві сказала йому:

— Хочете, поїдемо з нами на морські купання?

— З ким це — з нами?

— Зі мною і моїм гусаком; як у давніх комедіях, я відрекомендую вас моїм двоюрідним братом.

— Красненько дякую!

— Ну, тоді найміть собі помешкання по сусідству з нами.

Сама думка ховатися перед багатою людиною видалась йому принизливою.

— Ні! Це неможливо.

— Ваша воля!

Розанетта відвернулась, на очах у неї бриніли сльози. Фредерік помітив їх і, щоб висловити їй співчуття, сказав, що він щасливий бачити, якого вона нарешті досягла добробуту.

Вона знизала плечима. Хто ж завдав їй прикрощів? Чи, може, її не люблять?

— О ні! Мене завжди кохають! — І додала — Дивлячись яким коханням.

Нарікаючи на те, що вона "задихається від спеки", Капітанша скинула куртину, залишилась у самій тільки шовковій сорочці і, схиливши голову на плече, прибрала пози рабині-спокусниці.

Егоїстові, не такому розважливому, й на думку не спало б, що може надійти віконт де Комен чи ще хто-небудь. Та Фредерік був уже не раз ошуканий цими поглядами, і йому не хотілося зазнавати нових принижень.

Розанетті кортіло дізнатися, з ким він підтримує знайомство, як розважається; вона розпитала навіть про його справи й запропонувала йому позичити грошей, якщо є в тому потреба. Фредерік не стерпів і взяв капелюха.

— Ну, дорога, бажаю втіхи! Бувайте!

Вона витріщилась на нього, потім сухо сказала:

— Бувайте!

Він знову перейшов жовту вітальню й другий передпокій. Там, на столі, між вазою з візитними картками та чорнильницею, стояла срібна різьблена скринька. То була власність пані Арну! І він відчув замилування і водночас ганьбу за таке блюзнірство. Йому захотілося торкнутися до скриньки, відкрити її. Він боявся, що це можуть помітити, і пройшов повз неї.

Фредерік залишився доброчесним. Він не поїхав до Арну.

Він послав лакея купити статуетки двох негрів, давши йому всі необхідні вказівки, і пакунок того ж таки вечора було вислано до Ножана. Другого дня, йдучи до Делор'є, він на розі вулиці Вів'єн і бульвару зіткнувся лице в лице з пані Арну.

Першим їхнім рухом було повернути назад, потім на їхніх устах з'явилася одна й та сама усмішка, і вони підійшли одне до одного. Хвилину обоє мовчали.

Вся вона була осяяна сонцем, і її овальне лице, довгі брови, чорна мереживна шаль, що вкривала їй плечі, її сукня переливного шовку, пучок фіалок на капелюшику — все здалося йому надзвичайно чарівним. Її прекрасні очі випромінювали безмірну ніжність, і Фредерік навмання пробелькотів перші-ліпші слова, що прийшли йому в голову:

— Як мається Арну?

— Дякую!

— А діти?

— Дуже добре!

— О, яка чудова погода, правда ж?

— Атож. Чудова!

— Ви за покупками?

— Так. — І, повільно схиливши голову, сказала: — Прощайте!

Вона не простягнула йому руки, не мовила жодного ласкавого слова, навіть не запросила заходити — ну та все одно! Він не віддав би цієї зустрічі за найліпшу пригоду і, простуючи далі, тішився насолодою від неї.

Делор'є, здивувавшись його появі, приховав свою досаду: людина напосідлива, він іще плекав деяку надію щодо пані Арну і радив Фредерікові в листах залишатися й далі у матері, щоб самому було вільніше чинити зальоти.

Проте адвокат признався, що був у неї, аби дізнатися, чи шлюбною угодою обумовлено спільність їхнього майна: в такому випадку можна було б позивати дружину.

— А який у неї був вираз обличчя, коли я сказав про твоє одруження!

— Ну, що за вигадка!

— Це було необхідно, щоб виправдати твою потребу в грошах. Хтось інший, байдужий до тебе, не зомлів би від того, як вона.

— Це правда? — вигукнув Фредерік.

— Е, гультяю, ти себе виказуєш. Ну годі, не крийся!

Закоханець пані Арну страшенно знітився.

— Та ні… запевняю тебе… слово честі!

Ці мляві заперечення остаточно впевнили Делор'є. Він поздоровив його з успіхом. Став розпитувати про "подробиці". Фредерік нічого не сказав і навіть притлумив бажання вигадувати будь-які подробиці.

Щодо заставної, то він звелів нічого не робити, зачекати. Делор'є вважав, що Фредерік не має рації, і навіть гостро відчитав його.

Зрештою, Делор'є ще більше спохмурнів, зробився лихий і дратівливий як ніколи. За рік, якщо доля його не переміниться, він подасться до Америки або пустить собі кулю в лоб. Одне слово, він здавався таким лютим на все і радикалізм його дійшов таких меж, що Фредерік не витерпів і сказав:

— Ти став як Сенекаль.

Тут Делор'є повідомив його, що Сенекаля випустили з тюрми Сент-Пелажі, оскільки слідство, мабуть, не знайшло достатніх доказів, щоб передати справу до суду.

На радощах Дюссардьє захотів те звільнення "відзначити пуншем" і запросив Фредеріка "бути присутнім", однак попередив, що йому доведеться зустрітися з Юссоне, який показав себе щодо Сенекаля з найкращого боку.

Річ у тім, що "Сміхотун" заснував ділову спілку, котра, судячи з її проспектів, складалася з "Контори виноторгівлі", "Відділу оголошень", "Бюро стягнень і довідок" тощо. Та Юссоне боявся, щоб це підприємство не зашкодило його літературній репутації, і запросив математика вести рахунки. Хоча місце було й не дуже вигідне, але без нього Сенекаль помер би з голоду. Фредерік, не бажаючи образити добрягу, прийняв запрошення.

Дюссардьє за три дні наперед сам натер червону кам'яну підлогу своєї мансарди, вибив крісло і витер пилюку на каміні, де між сталактитом та кокосовим горіхом стояв під скляним ковпаком алебастровий годинник. Трьох його свічників — двох великих і одного маленького — було замало, і він попросив у воротаря ще два, і ці п'ять світильників сяяли на комоді, покритому трьома серветками, щоб надати більшої привабливості мигдальним тістечкам, бісквітам, булочкам і дюжині пляшок пива. Навпроти комода, при стіні, обклеєній жовтими шпалерами, в книжковій шафці червоного дерева стояли "Байки" Лашамбоді*, "Паризькі таємниці", "Наполеон" Норвена, а в алькові, визираючи з палісандрової рами, усміхалося обличчя Беранже!

Запрошені були (крім Делор'є та Сенекаля) фармацевт, який щойно закінчив курс, але не мав коштів, щоб заснувати власне діло; юнак із того самого магазину, що й Дюссардьє; комісіонер по збуту вина; архітектор та якийсь добродій, службовець страхового агентства. Режембар не мав змоги прийти. З цього приводу компанія шкодувала.

Фредеріка зустріли дуже люб'язно: від Дюссардьє всі знали, щó він говорив у Дамбреза. Сенекаль удовольнився тим, що з гідністю подав йому руку.

Він стояв біля каміна. Решта сиділи з люльками в зубах і слухали його міркування про загальне виборче право, що мало забезпечити перемогу демократії, здійснення євангельських принципів. Зрештою, час наближався; по провінціях раз у раз улаштовуються реформістські банкети; П'ємонт, Неаполь, Тоскана…

— Це правда, — на півслові перебив його Делор'є, — так тривати далі не може!

І він почав змальовувати становище:

— Ми принесли в жертву Голландію, аби Англія визнала Луї-Філіппа, а горезвісна спілка з Англією запропала через іспанські шлюби.