Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Дехто іронічно підбадьорював його: "Отак, отак! Давайте далі!" — тим часом як інші буркотіли: "До біса! Ну й завзяття!" Нарешті він вирішив, що тепер пристойно буде піти, і, коли вже виходив, пан Дамбрез, натякаючи на місце секретаря, сказав йому:

— Ще нічого не вирішено! Але поспішіть!

А пані Дамбрез додала:

— До скорого, правда ж?

Фредерік сприйняв їхні прощальні слова за глузи. Він постановив собі ніколи не вертатися в цей дім, не відвідувати більше цих людей. Він гадав, що образив їх, бо не знав, який великий запас байдужості має цей світ. Особливо обурювали його жінки. Жодна не підтримала його бодай співчутливим поглядом. Могли б його слова хоч трохи збентежити їх! Що ж до пані Дамбрез, то в ній він убачав якесь томління і воднораз сухість, що не давала змоги розгадати її до кінця. Чи має вона полюбовника? Що він за один? Дипломат чи хто-небудь інший? Невже Мартінон? Не може бути! А проте Мартінон будив у нім щось подібне до ревнощів, а вона злість, яку важко й пояснити.

Вдома, як і щовечора, чекав на нього Дюссардьє. У Фредеріка серце було переповнене, він вилив душу, і хоча скарги його були невиразні й не зовсім зрозумілі, вони засмутили прикажчика. Фредерік нарікав навіть на самітність. Дюссардьє, трохи повагавшись, запропонував навідатись до Делор'є.

Почувши адвокатове ім'я, Фредерік запалився бажанням побачитись із ним. Він глибоко відчував свою розумову відчуженість, а товариство Дюссардьє його не задовольняло. Він сказав, що здається на його розсуд.

Делор'є, відколи вони посварилися, так само відчував якусь утрату в своїм житті. Він легко пішов на дружнє примирення.

Вони обнялися й почали розмову про абищо.

Стриманість Делор'є розчулила Фредеріка, і, щоб якось виправдатися перед ним, він розказав, як позбувся п'ятнадцяти тисяч франків, промовчавши, що ті п'ятнадцять тисяч призначалися спершу для нього. Адвокат, проте, не сумнівався в тому. Фредерікова неприємність, що зміцнила упередження Делор'є проти Арну, цілком розвіяла його злість, і він більше не згадував про колишню обіцянку.

Фредерік, уведений в оману його мовчанням, подумав, що він забув про неї. Через кілька днів він спитав адвоката, чи нема якої-небудь змоги вирвати ті гроші.

Можна було б заперечити чинність попередніх заставних, звинуватити Арну в незаконному продажі, подати позов на його дружину.

— Ні! Ні! Тільки не на неї! — скрикнув Фредерік і в відповідь на наполегливі запитання колишнього клерка розповів йому правду. Делор'є не сумнівався, що друг, очевидно, з делікатності сказав не все. Така недовіра вразила його.

Проте їх по-давньому пов'язувала дружба, і бути разом становило для них таку втіху, що присутність Дюссардьє їм заважала. Під приводом, нібито в них якісь невідкладні справи, вони мало-помалу збулися його. Є люди, призначення яких правити за посередників для інших; через них переходять, як через кладку, і йдуть далі.

Фредерік перед давнім другом не крився ні з чим. Він розповів йому про кам'яновугільні копальні й Дамбрезову пропозицію. Адвокат замислився.

— Дивно! На таке місце потрібний був би хтось, добре обізнаний із правом.

— Але ж ти міг би мені помагати, — відповів Фредерік.

— Так, аякже!.. Хай йому біс! Звісно.

Цього самого тижня Фредерік показав другові материного листа.

Пані Моро картала себе, що хибно думала про пана Рока, який тепер переконливо з'ясував їй свої вчинки. Далі писала вона про його багатство і можливість для Фредеріка одружитися в майбутньому з Луїзою.

— А це було б розумно! — сказав Делор'є.

Фредерік рішуче відкинув таку можливість: крім усього, дядечко Рок — старий шахрай. На адвокатову думку, це нічого не значило.

В кінці липня ціна на північні акції з невідомої причини впала. Фредерік не продав своїх; він одразу втратив шістдесят тисяч франків. Його прибутки відчутно зменшились. Треба було скоротити витрати, або підшукати собі якесь заняття, або поліпшити становище вигідним шлюбом.

Тоді Делор'є нагадав йому про мадмуазель Рок. Нічого не заважає йому поїхати туди й самому глянути, що воно там діється. Фредерік трохи стомився; у провінції, в материнському домі, він зможе відпочити. І Фредерік поїхав.

Споглядаючи з віконця екіпажа ножанські вулиці в місячному сяйві, він поринув у спомини давноминулих днів і відчув тугу, як ті, хто по тривалих мандрах вертається додому.

У матері були всі її постійні гості: пани Гамблен, Едра і Шамбріон, родина Лебренів, "панни Оже" і, крім того, дядечко Рок, а навпроти пані Моро, за ломберним столом — Луїза. Тепер це була доросла жінка. Вона схопилася, скрикнула. Всі заметушилися. Вона заклякла на місці, і чотири свічки, що стояли на столі в срібних свічниках, надавали їй ще більшої блідості. Коли вона знову взялася за карти, рука в неї тремтіла. Її хвилювання безмірно тішило Фредеріка, чия гордість була вражена; він сказав собі: "Ну ти мене то покохаєш!" — і, винагороджуючи себе за прикрощі, яких натерпівся там, він узявся вдавати з себе парижанина, великосвітського лева, повідомляв театральні новини, розповідав анекдоти вищого товариства, почерпнуті з бульварної преси, — одне слово, геть приголомшив своїх земляків.

Другого дня пані Моро стала перед сином вихваляти Луїзині достойності, далі перелічила ліси й ферми, що мали дістатися їй. Статки пана Рока були неабиякі.

Він збив собі капітал, лихварюючи грішми пана Дамбреза; позичав тільки тим, хто міг дати добрі гарантії, і це дозволило йому допоминатися приплати чи комісійних. Позичкам, завдяки пильному наглядові, не загрожував ніякий ризик. А втім, дядечко Рок ніколи не зупинявся й перед накладанням арешту; потім він за безцінь скуповував заставлені маєтки, а пан Дамбрез, бачачи, як зростає його капітал, вважав, що справи його ведуться прекрасно.

Але ці незаконні оборудки принижували його в очах управителя. Дамбрез не міг йому ні в чому відмовити. Саме під наполяганням Рока він так добре приймав Фредеріка.

Тим часом дядечко Рок виношував у глибині душі честолюбні заміри. Йому хотілося, щоб його дочка стала графинею, і він не знав, крім Фредеріка, іншого молодика, завдяки якому можна було б досягнути цього, не ризикуючи щастям дочки.

За протекцією пана Дамбреза можна б передати Фредерікові титул його діда, бо пані Моро була дочкою графа де Фуван, та ще й доводилася родичкою найдавнішим фаміліям Шампані — Левернадам та д'Етріньї. Що ж до самих Моро, то готичний напис біля млинів міста Вільнев-Ларшевек говорив про якогось Жакоба Моро, котрий відбудував їх заново 1596 року, а могила його сина, П'єра Моро, головного шталмейстера при Людовікові XIV, була в каплиці св. Миколая.

Така честь заворожувала пана Рока, лакейського сина. Якби не пощастило доскочити графської корони, він би втішався іншим; коли пан Дамбрез буде піднесений у пери, Фредерік зможе стати депутатом і сприятиме Рокові в його справах, добуватиме йому поставки, концесії. Сам хлопець йому подобався. Нарешті, він хотів мати його за зятя, бо вже давно забрав собі в голову цю думку, і вона міцно там вкорінилася.

Тепер він став одвідувати церкву, а пані Моро спокусив головним чином сподіванкою на титул. А проте вона остерігалася давати остаточну відповідь.

Отже, за тиждень, хоч ніякого освідчення не було, Фредеріка вважали "нареченим" мадмуазель Луїзи, і дядечко Рок, людина не надто делікатна, залишав їх інколи на самоті.

V

Делор'є дістав од Фредеріка копію заставної разом із складеним за відповідною формою дорученням, що надавало йому цілковитих повноважень; та коли він вибрався до себе на шостий поверх і, залишившись один серед сумного кабінету, сів у шкіряне крісло, вигляд гербового паперу збудив у ньому огиду.

Він стомився від усього — від обідів по тридцять два су, від їзди на омнібусах, від своїх злиднів і своїх зусиль. Він знову взявся до паперів; тут були разом і проспект кам'яновугільної компанії, і список шахт, де значилася їхня виробнича потужність, — Фредерік усе те переслав йому, щоб узнати його думку.

Делор'є намислив піти до пана Дамбреза й попросити в нього місце секретаря. Звичайно, цього місця не отримати, не купивши певної кількості акцій. Адвокат зрозумів безглуздя своїх намірів і сказав собі:

"О ні! Це було б низько".

Тоді він почав добирати способу, як би забрати назад п'ятнадцять тисяч франків. Для Фредеріка така сума нічого не важила! От би йому такі гроші — ну й підойма була б! І колишній клерк обурювався, що в того такі статки.

"Та й користується ж ними безглуздо! Він егоїст. Е, начхати мені на його п'ятнадцять тисяч!"

Заради чого він їх позичив? Задля прекрасних очей пані Арну? Вона його коханка! Делор'є в тому не сумнівався. "Он на що розтринькано гроші!" Його опали злостиві думки.

Потім він став міркувати про саму особу Фредеріка. Друг завжди впливав на Делор'є своїм майже жіночим чаром, і тепер він, не помічаючи того, захоплювався його успіхом, на який себе вважав нездатним.

Проте хіба воля — не головний чинник будь-якого заходу? А коли завдяки їй можна все перемогти…

"От було б утішно!"

Але йому стало соромно за своє зрадництво, а за хвилину він подумав:

"Годі! Невже я злякався?"

Пані Арну (тому, що він так багато про неї наслухався) вимальовувалась у його уяві надзвичайними фарбами. Ця сталість у любові дратувала його, як щось незбагненне. Власна ж суворість, трохи удавана, тепер гнітила його. До того світська дама (чи те, що він під цим розумів) засліплювала адвоката як символ і як вираз тисячі незвіданих насолод. Убогий, він жадав розкоші в її найяскравішій формі.

"Якщо Фредерік, кінець кінцем, і розсердиться — нехай! Він занадто погано повівся зі мною, щоб я церемонився! Я не маю жодних доводів, що вона його коханка. Та й він це заперечує. Виходить, я вільний у своїх вчинках!"

Бажання зробити цей крок уже не покидало його. Йому хотілося випробувати свої сили; тож він якось сам почистив собі чоботи, купив білі рукавички й рушив у дорогу; поставивши себе на місце Фредеріка, він уявляв себе майже ним, переживаючи своєрідну розумову еволюцію, в якій поєдналися бажання помсти й симпатія, наслідування й зухвальство.

Він звелів доповісти про себе: "Доктор Делор'є".

Пані Арну здивувалася, бо не викликала лікаря.

— О, перепрошую! Я ж бо доктор права.