Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Господар щохвилини виходив, здавався схвильованим. Нарешті о восьмій годині перейшли в залу, прекрасно освітлену й занадто простору для такої кількості гостей. Сізі вибрав її навмисне для більшої врочистості.

Ваза з позолоченого срібла, повна квітів і фруктів, займала середину стола, заставленого, за давнім французьким звичаєм, срібними блюдами; довкола них були тарілки із солониною та гострими приправами; на певній відстані одна від одної здіймалися карафки замороженого рожевого вина, п'ять келихів різної висоти стояли перед кожним прибором, а обіч лежала сила якогось хитромудрого начиння, невідомо для якого вжитку; і лише на першу переміну подали: осетрову голову в шампанському, йоркську шинку на токайському, дроздів у сухарях, смажених перепілок, волован під бешамеллю, соте із червоних куріпок, а по два боки того всього картопляний салат впереміш із трюфелями. Люстра і жирандолі освітлювали залу, обтягнену червоним шовком. Позаду крісел, оббитих сап'яном, стояли чотири лакеї у фраках. Побачивши таке видовище, гості від захоплення заохали, особливо наставник.

— Ну, наш амфітріон, далебі, зрікся розважливості. Це занадто!

— Та ну! — сказав віконт де Сізі. — Дрібниці! — І після першої ложки спитав: — То як ви, мій ласкавий дез Оне, бачили вже в Пале-Роялі "Батька і двірника"?

— Ти ж знаєш, що я не маю часу! — відказав маркіз. Ранками він був зайнятий, бо слухав курс лісництва, по вечорах одвідував землеробський клуб, а вдень вивчав на заводах виробництво рільничого реманенту. Перебуваючи три чверті року в Сентонжі, він використовував приїзди до столиці для збагачення своїх знань, і його крислатий капелюх, якого він поклав на консоль, був повен брошур.

Сізі помітив, що пан Форшамбо відмовляється від вина.

— Призволяйтеся, хай воно тямиться! Ви на вашому парубоцькому обіді не вельми відзначились!

Почувши ці слова, всі стали вклонятися, вітати його.

— А молоденька особа, — сказав наставник, — чарівна, еге ж?

— Ще б пак, сто чортів! — вигукнув Сізі. — Ну, та все одно, він не мав рації: одружуватись — це таке безглуздя!

— Ти міркуєш легковажно, друже мій! — зауважив пан дез Оне, пустивши сльозу на саму лише згадку про свою небіжчицю.

А Форшамбо, посміхаючись, повторив кілька разів поспіль:

— Доживете й ви до цього, доживете!

Сізі заперечував. Він волів розважатися, жити, як "за Регентства". Він хотів вивчити прийоми французького боксу, щоб одвідувати шинки Старого міста, як принц Родольф з "Паризьких таємниць"*; дістав із кишені носогрійку, брутально поводився зі слугами, надто багато пив і, щоб справити добре враження про свою особу, ганив усі страви; трюфелі навіть наказав забрати геть, а наставник, який смакував їх, на догоду йому підкинув:

— Авжеж, це вам не підбиті з цукром яєчні білки, які готували у вашої бабусі!

І він повів мову із своїм сусідом-агрономом, котрий вважав, що життя в селі має багато переваг: там він може виховувати в своїх дочок любов до простоти. Наставник схвалював такі погляди і підлабузнювався до нього, гадаючи, що той має вплив на його вихованця, до якого йому потай хотілося попасти в управителі.

Фредерік, прийшовши сюди, був лихий на Сізі; віконтова дурість його обеззброїла. Ажести Сізі, його обличчя — усе в ньому нагадувало Фредерікові обід в "Англійському кафе" і дедалі більше дратувало; він слухав неприхильні зауваження, що їх стиха висловлював кузен Жозеф, безмаєтний добряга, запальний мисливець та біржовий гравець. Сізі жартома кілька разів назвав його шахраєм; тоді раптом вигукнув:

— А, ось і барон!

Зайшов чоловік років тридцяти з якимось грубим лицем і в'юнкими рухами, капелюх збитий набакир, у петельці — квіточка. Це був віконтів ідеал. У невимовному захопленні від такого гостя, збуджений його присутністю, господар попробував сказати каламбур, що стосувався поданого саме глухаря:

— Він користується у знавців успіхом оглушливим!

Сізі засипав пана де Комена питаннями про якихось осіб, що їх не знав ніхто з гостей; потім, ніби йому щойно спало те на думку, спитав:

— Скажіть-бо, ви подумали про мене?

Той знизав плечима:

— Ви ще не доросли до того, мій маленький! Не можна!

Сізі просив пана де Комена ввести його до свого клубу.

Барон, мабуть, зглянувшись на його самолюбство, втішив його:

— Тьху! Я й забув! Поздоровляю, мій любий: ви ж виграли заклад!

— Який заклад?

— Таж на перегонах ви запевнювали, що того ж таки вечора будете в тієї дами.

Фредерік почувався, ніби його огріли батогом. Однак він зараз же заспокоївся, побачивши зніяковіле обличчя Сізі.

Справді, вже другого дня, коли з'явився Арну, її попередній коханець, її любчик, Капітанша схаменулася. Вони обоє дали зрозуміти віконтові, що він їм "заважає", і спровадили його, нітрохи не церемонячись.

Сізі прикинувся, ніби добре не розчув. Барон додав:

— А як вона почувається, ота мила Роза?.. Чи в неї й досі такі чудові ніжки? — Цим він хотів показати, що був із нею в близьких стосунках.

Фредеріка прикро вразило це відкриття.

— Та нема чого червоніти, — вів далі барон. — Це ласий шматочок!

Сізі клацнув язиком.

— Ба ні! Не такий вже й ласий!

— Он як!

– Їй-право. Перш за все, я не знаходжу в ній нічого особливого, а потім таких, як вона, скільки завгодно, бо, зрештою… вона ж — товар!

— Не для всіх! — роздратовано заперечив Фредерік.

— Йому здається, що він чимось відрізняється від усіх, — сказав Сізі. — Ну й жартівник!

За столом прохопився смішок.

У Фредеріка закалатало серце, і він відчув, що задихається. Він випив дві склянки води, одну по одній.

Однак у барона збереглися приємні спогади про Розанетту.

— Вона й далі з якимсь Арну?

— Не можу сказати, — відповів Сізі. — Я не знаю того добродія!

А проте, він став запевнювати, що Арну шахрай.

— Послухайте! — крикнув Фредерік.

— Але ж це цілком певно! Його навіть позивали.

— Неправда!

Фредерік почав захищати Арну. Він ручався за його чесність і врешті й сам повірив у те, вигадував цифри, докази. Віконт, сповнений люті, а до того ще й п'яний, усе товк своєї, і Фредерік суворо запитав його:

— Ви, пане, хочете мене образити?

І він кинув на віконта погляд, пекучий, як кінчик його сигари.

— Аж ніяк! Я навіть погоджуюся, що в нього є дещо вельми гарненьке: його дружина.

— Ви її знаєте?

— Ще б пак! Софі Арну — хто її не знає!

— Що ви сказали?

Сізі встав і, заникуючись, повторив:

— Хто її не знає!

— Замовчіть! Вона не з тих, у кого ви буваєте!

— Сподіваюся!

Фредерік шпурнув йому в лице тарілку.

Вона блискавкою пролетіла над столом, перекинула дві пляшки, розбила салатницю, розкололася на три шматки, вдарившись об срібну вазу, і влучила віконтові в живіт.

Всі посхоплювалися, щоб утримати його. Він, охоплений шаленством, одбивався, кричав. Пан дез Оне правив одне й те саме:

— Заспокойтеся! Ну, годі, дитино моя!

— Але ж це жахливо! — лементував наставник.

Форшамбо, блідий як сніг, тремтів; Жозеф заходився реготом; лакеї витирали вино, підбирали з підлоги скалки, а барон зачинив вікно, бо, незважаючи на стукіт екіпажів, гамір могли чути й на бульварі.

В ту мить, коли Фредерік пошпурив тарілку, всі гомоніли воднораз, тож не можна було визначити, що спричинилося до образи, — чи то сталося через Арну, пані Арну, Розанетту або ще когось іншого. Ясно було одне — нечувана брутальність Фредеріка: він рішуче відмовлявся висловити будь-яке каяття.

Пан дез Оне пробував утихомирити його, кузен Жозеф, наставник і навіть Форшамбо робили те саме. Барон тим часом заспокоював Сізі, який, знесилившись од нервування, лив сльози. Фредерік, навпаки, дедалі дратувався все більше й більше, і так тривало б до самого ранку, якби барон не сказав, щоб покласти тому край:

— Шановний добродію, віконт пришле до вас узавтра своїх секундантів.

— О котрій годині?

— Опівдні, якщо ваша ласка.

— Прекрасно, шановний пане.

Опинившись на вулиці, Фредерік зітхнув на повні груди. Надто вже довго він стримувався. Нарешті дав собі волю; він відчував якусь мужню гордість, надмір внутрішньої сили, що п'янила його. Йому потрібні були два секунданти. Перший, про кого він подумав, був Режембар, і він одразу подався до шиночка на вулиці Сен-Дені. Віконниці були позачинювані. Але крізь віконце над дверима блищало світло. Двері відчинилися, і він увійшов, низько нагинаючись під дашком.

Свічка, що стояла на краєчку шинкваса, освітлювала порожнє приміщення. Всі табурети були розкладені догори ніжками по столах. Господар і господиня із офіціантом вечеряли в кутку, біля дверей у кухню; Режембар, з капелюхом на голові, поділяв їхню вечерю і навіть трохи заважав офіціантові, що, несучи до рота шматок, мусив щоразу повертатися боком до стола. Фредерік коротко розповів Режембарові суть справи й пояснив, у чому полягатиме його допомога. Громадянин спочатку нічого не відповів; він поводив очима, ніби розмірковував, кілька разів обійшов кімнату й нарешті сказав:

— Гаразд, охоче!

А коли він узнав, що супротивник — аристократ, зморшки на його обличчі розгладила кровожерна посмішка.

— Ну, ми йому всиплемо перцю, будьте спокійні! По-перше… дуель на шпагах…

— Але, можливо, — зауважив Фредерік, — я не маю права…

— Кажу вам, треба битися на шпагах! — рішуче заперечив Громадянин. — Умієте ви фехтувати?

— Трошки.

— Хе! Трошки! Всі вони отак! А ще пориваються в бій! Хіба їх чогось навчили там, на заняттях фехтування! Слухайте: тримайтесь якнайдалі від супротивника, закривайте коло і відступайте, відступайте! Це дозволено. Виснажуйте його! А тоді сміливо кидайтесь на нього. Головне — жодних хитрощів, жодних ударів у стилі Ла Фужера! Ні! Просто раз-два, відбій. Ось бачите? Треба повертати п'ясть, неначе відмикаєте ключем… Дядечку Вотьє, дайте-но вашого ціпка! Ну, ось! Він саме до речі.

Він ухопив палицю, якою запалювали газ, закруглив праву руку, ліву зігнув у лікті й почав завдавати ударів стіні. Він притупував ногою, запалювався, навіть удавав, нібито зустрічає опір, вигукував: "Що, попався? Ага, попався!" — і на стіні відбивався його величезний силует, а капелюх, здавалося, торкався стелі. Господар час од часу приказував: "Браво! Чудово!" Його дружина, хоч і була схвильована, теж захоплювалась, а Теодор, колишній солдат, до того ж Режембарів ревний шанувальник, геть приголомшений, заціпенів на місці, як прицвяхований.

На другий день рано-вранці Фредерік кинувся в магазин, де працював Дюссардьє.