Виховання почуттів - Флобер Гюстав

Впало кілька дощових крапель. Збилася сила екіпажів. Юссоне десь уже зник.

— Ну, тим краще! — сказав Фредерік.

— Воліємо бути самі-одні? — спитала Капітанша, кладучи свою руку на його.

В цю хвилину повз них проїхало, виблискуючи міддю і сталлю, прекрасне ландо, запряжене четвіркою цугом із двома жокеями в оксамитових куртках, обшитих золотою бахромою. Пані Дамбрез сиділа поруч свого чоловіка, а проти них — Мартінон; обличчя у всіх трьох були здивовані.

"Вони мене впізнали!" — сказав подумки Фредерік.

Розанетта зажадала, щоб зупинились: їй кортіло краще бачити, як роз'їжджаються. Могла знову з'явитися пані Арну. Фредерік гукнув до кучера:

– Їдь! Їдь! Гони вперед!

І карета помчала до Єлисейських Полів разом з іншими екіпажами, колясками, бричками, англійськими лінійками, каретами, запряженими цугом, тільбюрі, фургонами зі шкіряними заслонами, де напідпитку співали робітники, однокінними каретами, якими правили батьки родин. Із напхом напханої відкритої коляски звисали ноги якогось хлопчини, що сидів на колінах в інших. У великих каретах із оббитими сукном сидіннями дрімали вдови; а то раптом пролітав прекрасний рисак, запряжений у дрожку, просту й елегантну, як чорний фрак денді. Тим часом дощ порощив дедалі рясніший. З'являлися зонти, парасольки, макінтоші; їздці здалеку перегукувалися: "Добрий день!" — "Як ся маєте?" — "Авжеж!" — "Ба ні!" — "На все добре!" — і лиця миготіли одне за одним зі швидкістю китайських тіней. Фредерік і Розанетта не розмовляли, приголомшені повінню коліс, що крутилися поряд.

Деколи валки екіпажів, щільно стиснені між собою, зупинялися в кілька рядів. Тоді пасажири, опинившися близько з іншими, розглядали одне одного. Із екіпажів, прикрашених гербами, на юрбу падали байдужі погляди; очі тих, хто їхав у фіакрах, були сповнені заздрощів; зневажливі посмішки правили за відповідь на гордовиті кивки; широко роззявлені роти виражали безглузде захоплення; то тут, то там якийсь швендя, раптом опинившись посеред проїзду, одним плигом одскакував назад, щоб урятуватися од вершника, який гарцював між екіпажів і, нарешті, вибирався із тисняви. Згодом усе знову починало рухатися; візники попускали віжки, помахували довгими пугами; збуджені коні посмикували гнуздечками, бризкали піною довкола себе, а від вологих крупів та грив здіймалася пара, яку пронизувало проміння надвечірнього сонця. Під Тріумфальною аркою це проміння на висоті людського зросту простягалося рудим сяйвом, ряхтіло на шпицях коліс, ручках дверцят, наконечниках дишлів, на кільцях сідел; по обидва боки широкого проїзду, схожого на потік, у якому коливаються гриви, одяг, людські голови, двома зеленими мурами здіймалися блискучі від дощу дерева. Де-не-де просвічувалась блакить неба, ніжна, як батист.

Тоді Фредерік пригадав ті, вже далекі, дні, коли він заздрив невимовному щастю сидіти в одному з таких екіпажів поруч однієї з таких жінок. Тепер він мав таке щастя, та не мав з нього великої втіхи.

Дощ уже вщух. Перехожі, що ховалися під колонадою морського міністерства, виходили звідтіля. Ті, хто прогулювався по Королівській вулиці, виходили на бульвар. На східцях перед міністерством закордонних справ стояли рядком роззяви.

Перед Китайськими лазнями, де була вибоїста бруківка, карета пішла повільніше. По краю тротуару йшов чоловік у пальті горіхового кольору. Грязь, що бризкала з-під коліс, заляпала йому спину. Чоловік у гніві обернувся. Фредерік зблід: він упізнав Делор'є.

Зійшовши біля "Англійського кафе", він одіслав екіпаж. Поки Фредерік розраховувався з кучером, Розанетта пішла вперед.

Він наздогнав її на східцях, де вона розмовляла з якимось добродієм. Фредерік узяв її під руку. Але посередині коридора зупинив її другий чоловік.

— Та ти йди! — мовила вона. — Я зараз!

І він сам увійшов у окремий кабінет. Обидва вікна були відчинені, і за шибками в будинку з протилежного боку вулиці було видно людей. Асфальт, просихаючи, мерехтів широкою муаровою стрічкою; магнолія, поставлена на край балкона, сповнювала кімнату ароматом. Ці пахощі й ця свіжість заспокоювали йому нерви; він опустився на червоний диван під дзеркалом.

Увійшла Капітанша й, поцілувавши його в чоло, спитала:

— Засумувалося бідолашненькому?

— Можливо! — відповів Фредерік.

— Та не одному ж тобі! — Це мало означати: "Забудьмо кожен своє у спільних насолодах".

Потім вона взяла в уста пелюсточку квітки і потягнулася до нього, щоб він її поцілував. Цей рух, сповнений звабливої краси і майже хтивої покірності, розчулив Фредеріка.

— Навіщо ти завдаєш мені болю? — спитав він, думаючи про пані Арну.

— Завдаю болю? Я?

І, ставши перед ним, вона поклала йому на плечі руки й подивилася на нього примруженими очима.

Вся його доброчесність, вся його злість потонули в бездонному безвіллі.

Він провадив:

— Адже ти не хочеш мене любити? — і притягнув її до себе на коліна.

Вона скорилася; він обома руками обхопив її стан; шелестіння шовкової сукні розпалювало його ще дужче.

— Де ж вони? — почувся в коридорі голос Юссоне.

Капітанша рвучко підхопилась і, відійшовши в другий кінець кімнати, повернулася спиною до дверей.

Вона звеліла подати устриць; сіли до столу.

Тепер Юссоне вже не був жартуном. Змушений день при дні писати про всяку всячину, перечитувати стоси газет, вислуховувати безліч суперечок і сипати парадоксами, щоб напустити туману, він кінець кінцем утратив правильне уявлення про речі, засліплюючи сам себе своєю недолугою дотепністю. Турботи життя, колись легкого, тепер тяжкого, тримали його в нескінченній тривозі; і власне безсилля, в якому він не хотів зізнатися, робило його буркотливим і саркастичним. З приводу "Озаї", нового балету, він виступив з жорстокими нападками проти танців, а з приводу танців — на оперу; потім, говорячи про оперу, пройшовся по італійцях, яких тепер змінила трупа іспанських акторів, "неначе нам не набридла ще ота Кастилія". Фредерік був вражений у своїй романтичній любові до Іспанії і, щоб обірвати цю розмову, запитав про Французький колеж, з якого щойно були звільнені Едгар Кіне* та Міцкевич*. Але Юссоне, шанувач пана де Местра, оголосив себе прибічником уряду й спіритуалізму. Однак він сумнівався у фактах найвірогідніших, відкидав історію й заперечував речі найбезсумнівніші, аж до того, що, почувши слово "геометрія", вигукнув: "Яка нісенітниця, ота геометрія!" І одразу починав імітувати різних акторів. Головним його взірцем був Сенвіль.

Це блазнювання Фредерікові остобісіло. Нетерпляче смикаючись, він під столом копнув ногою одну з болонок. Обидві зайшлися несамовитим дзявканням.

— Вам би їх відправити додому! — буркнув він.

Розанетта нікому б не довірила їх.

Тоді він звернувся до журналіста:

— Ану, Юссоне, віддайте себе в жертву!

— Ох, і справді, голубчику! Яка б це була люб'язність!

Юссоне пішов виконати доручення, не змушуючи себе впрошувати.

Як же віддячити йому за таку ласку? Фредерік не подумав про це. Він навіть почав радіти, що вони залишилися сам на сам, як тут увійшов лакей.

— Пані, вас хтось запитує.

— Що? Знову?

— Все-таки мені треба піти глянути! — мовила Розанетта.

Він жадав її, вона йому була необхідна. Її зникнення видавалось йому злочином, майже зневагою. Чого вона хоче? Не досить із неї того, що вона образила пані Арну? Зрештою, тим гірше для тієї. Тепер йому всі жінки були осоружні; його душили сльози, — адже його кохання не прийнято, бажання було обдурено.

Капітанша вернулась і, відрекомендовуючи йому Сізі, сказала:

— Я його запросила. Правда ж, добре зробила?

— Ще б пак! Звичайно! — І Фредерік з усмішкою мученика подав аристократові знак сісти.

Капітанша взялася проглядати меню, зупиняючись на хитромудрих назвах.

— А що, коли б нам з'їсти тюрбан із кролика а ля Рішельє і пудинг по-орлеанськи?

— О ні! Тільки не по-орлеанськи! — вигукнув Сізі, який належав до легітимістів і силкувався на дотеп.

— Вам більше смакує тюрбан а ля Шамбор?

Ця догідливість обурила Фредеріка.

Капітанша вирішила взяти просте філе, раки, трюфелі, ананасовий салат, ванільний щербет.

— А там побачимо. Поки що йдіть… Стривайте, ще забула! Принесіть мені ковбаси! Без часнику!

Вона звала офіціанта "юначе", стукала ножем по склянці, шпурляла в стелю кульки із хліба. Їй заманулося зараз же випити бургундського.

— Починати з вина не годиться, — сказав Фредерік.

На думку віконта, це іноді роблять.

— О ні! Ніколи!

— Роблять, запевняю вас!

— Ага! От бачиш!

Ці слова вона супроводила поглядом, що означав: "Він людина багата. Слухайся ж його".

Тим часом двері щохвилини відчинялися, лакеї сварилися, а в суміжному кабінеті хтось на диявольському піаніно барабанив вальс. Від кінних перегонів мова зійшла на майстерну їзду верхи взагалі та на дві її протилежні системи. Сізі захищав Боше, Фредерік — графа д'Ор. Розанетта знизала плечима.

— Та, Боже мій, досить із тебе! Він більше тямить у тому ділі!

Вона, зіпершись ліктем на стіл, розгризла гранат; у канделябрах перед нею тремтіло од протягу полум'я свічок; яскраве світло проникало крізь її шкіру перламутрового тону, рожевило їй повіки, надавало блиску очам; багрянець овоча зливався з пурпуром уст, тонкі ніздрі роздималися, і в усій істоті її було щось зухвале, п'яне й безпутне; це дратувало Фредеріка, проте й будило шалену хіть.

Потім вона спокійно спитала, кому належить ген оте велике ландо з лакеєм у брунатній лівреї.

— Графині Дамбрез, — відповів Сізі.

— Вони дуже багаті, еге ж?

— О! Дуже багаті! Хоча в пані Дамбрез, усього лише вродженої Бутрон, дочки префекта, статки невеликі.

Її чоловік, навпаки, отримав кілька спадків. Сізі перечислив їх; буваючи в Дамбрезів, він знав їхню історію.

Фредерік, щоб завдати йому прикрості, вперто все заперечував. Він запевнював, що пані Дамбрез — в дівоцтві де Бутрон, наполягав на її шляхетному походженні.

— То все одно. Мені хотілося б мати її коляску! — сказала Капітанша, відкинувшись у кріслі.

Рукав її сукні піднявся, й вони побачили на лівій руці браслет, оздоблений трьома опалами.

Фредерік помітив його.

— Стривайте! Але ж…

Всі троє перезирнулися й почервоніли. Двері тихесенько відхилилися, спершу показалися криса капелюха, а тоді й профіль Юссоне.

— Даруйте, якщо я потривожив вас, закохані голуб'ята!

Він зупинився, здивувавшись, що бачить Сізі і що Сізі захопив його місце.

Принесли ще один прибор; а що Юссоне був голодний, то він навмання хапав рештки обіду, м'ясо із тареля, фрукти з кошика і, тримаючи в одній руці склянку, в другій виделку, їв, пив та водночас розповідав, як він виконав доручення.