Будденброки - Манн Томас
– А в тебе як справи, Томе? Яка я егоїстка, весь час торочу тільки про себе! Ну, розповідай тепер ти. О господи, який ти, мабуть, щасливий!
– Так, Тоні, – впевнено сказав Томас і на хвилю замовк. Тоді випустив дим над столом і повів далі:– Насамперед я дуже радий, що одружився і заклав власну родину. Ти знаєш мою натуру: старого парубка з мене б не вийшло. Парубкування має присмак ізольованості й гультяйства, а я трохи шанолюбний, як тобі відомо. Вважаю, що моя кар'єра ще не скінчилася ані в діловому світі, ані, сказати б жартома, в політиці… А справжнє довір'я здобуваєш у людей аж тоді, коли стаєш головою і батьком родини. А це вже висіло на волоску, Тоні… Я надто перебірливий. Довго мені здавалося, що я собі не знайду пари. Але як тільки побачив Герду, все вирішилось. Я відразу збагнув: ось вона, єдина, та, що створена для мене… Хоч я знаю, що багато хто в місті не схвалює мого вибору. Герда дивовижна жінка, таких небагато на землі. Звичайно, вона зовсім не така, як ти, Тоні. Ти простіша, природніша… Моя шановна сестричка – особа темпераментніша, – пояснив він, раптом перейшовши на легковажний тон. – Зрештою, Герда також не позбавлена темпераменту, що доводить її гра на скрипці; але часом вона може бути надто холодна… Одне слово, до неї не можна підходити із звичайною міркою. Вона артистична натура, своєрідна, загадкова, чудесна істота.
– Так, так, – погодилась Тоні.
Вона поважно й пильно слухала братову мову. Лампу вони забули засвітити, і до кімнати закрався вечір.
Зненацька відчинилися двері з коридора, і перед ними, огорнена мороком, постала висока постать у домашній сукні з білосніжного піке. Важкі темно-руді коси обрамлювали її біле обличчя, а в куточках близько посаджених карих очей залягали синюваті тіні.
То була Герда, мати майбутніх Будденброків.
ЧАСТИНА ШОСТА
Розділ перший
Томас Будденброк майже завжди снідав сам у своїй гарно вмебльованій їдальні, бо його дружина дуже пізно виходила зі спальні: вранці вона часто мучилась мігренню і відчувала кволість у всьому тілі. Потім консул відразу йшов на Менгщтрасе, де, як і раніше, була контора фірми, їв другий сніданок на півповерсі разом з матір'ю, Христіаном та Ідою Юнгман і зустрічався з Гердою аж о четвертій годині, за обідом.
Внизу буяло ділове життя, але верхні поверхи великого будинку на Менгштрасе стояли тепер тихі й порожні. Малу Еріку віддано до пансіону мадемуазель Вайхброт, бідолашна Клотільда найняла собі кімнату з дешевим столом у вдови гімназійного вчителя Крауземінц, забравши туди й свої успадковані меблі, навіть служник Антон покинув будинок і прислуговував молодому подружжю, де він був потрібніший; і коли Христіан загаювався в клубі, тоді о четвертій годині біля круглого столу, що давно вже не розсувався на жодну дошку і губився серед цього великого храму їжі, сиділи тільки сама пані Елізабет і мамзель Юнгман.
Зі смертю консула Йоганна Будденброка на Менгштрасе завмерло світське життя, і, крім своїх родичів щочетверга, пані Елізабет не мала інших гостей, – хіба часом навідувався хтось із духовних осіб. Зате її син з невісткою відбули вже свій перший проханий обід – з такою силою гостей, що столи були накриті не тільки у Їдальні, а ще й у вітальні, з найнятими куховаркою і служниками, з Кістенмакеровими винами, обід, що почався о п'ятій годині, а ще й об одинадцятій у будинку пахло стравами і дзвеніли келихи, обід, на якому були всі Ланггальси, Гагенштреми, Гунеуси, Кістенмакери, Евердіки й Меллендорфи, купці і вчені мужі, подружжя й suitiers, – обід, який скінчився вістом, а для кількох аматорів – музикою і про який ще тиждень схвально гомоніли на біржі. Бо й справді виявилося, що молода пані Будденброк уміє показати себе і свій дім… Того вечора консул, лишившися з нею на самоті серед позсуваних з своїх місць меблів, в освітлених майже догорілими свічками кімнатах, насичених густим, солодким, важким запахом вишуканих страв, парфумів, вина, кави, сигар і квітів, якими були прикрашені туалети й столове начиння дам, потиснув їй руку й сказав:
– Чудово, Гердо! Ми з тобою не осоромились. Такі речі дуже важливі… Я не маю ніякого бажання влаштовувати бали і дивитися, як вистрибує тутешня молодь; та й місця в нас на таке нема. Але треба, щоб солідним людям у нас подобалось. Щоправда, такий обід коштує трохи дорожче… проте виправдує себе.
– Ти маєш слушність, – відповіла вона, поправляючи мереживо, крізь яке просвічували білі, як мармур, груди. – Я також безумовно волію прохані обіди. Вони дуже заспокоюють нерви… Після обіду я трохи грала і почувала себе якось дивно… А тепер моя голова наче мертва, якби навіть у цю кімнату вдарила блискавка, я б і то не здригнулася.
Коли пів на дванадцяту консул сів з матір'ю до столу снідати, вона прочитала йому такого листа: "Мюнхен, 2 квітня 1857 року.
Марийський майдан, 5.
Люба мамо!
Пробачте мені, бо це ганьба, що я вже тут вісім днів, а й досі вам не написала; в мене багато вражень від того, що я тут бачу, – та про це пізніше. Тепер я нарешті спитаю, як вам усім, любі мої, живеться: вам, мамо, Томові й Герді, Еріці, Христіанові, Тільді й Іді, – це найважливіше.
Ох, чого я тільки не набачилась за цих кілька днів! Пінакотеку, і гліптотеку, і двірську броварню, і двірський театр, і церкви, і всяку всячину. Про це розповім, коли вернуся, а то сили не стане все описати. Ми вже їздили в долину Ізара, а на завтра плануємо прогулянку до Вюрмського озера. І так щодня; Єва ставиться до мене дуже добре, і пан Нідерпаур, директор броварні, приємна людина. Ми живемо на дуже гарному майдані в центрі міста, з криницею посередині, як і в нас на ринку; від нашого дому зовсім близько до ратуші. Такої будівлі я ще зроду не бачила! Вся згори донизу розмальована святими Георгіями, що вбивають драконів, і давніми баварськими князями у військовому об ладунку і з гербами. Уявляєте собі?
Так, Мюнхен страшенно мені сподобався. Кажуть, що тутешнє повітря зміцнює нерви; і з шлунком моїм тепер усе гаразд. Я п'ю багато пива, і з великою приємністю, тим паче, що тутешня вода не дуже добра, але до їжі ніяк не звикну. Тут їдять надто мало городини й забагато борошняних страв, наприклад, підлив, якщо, прости господи, те вариво можна назвати підливою. Тут навіть уявлення не мають про добру телячу полядвицю, бо різники рубають м'ясо як трапиться. І дуже мені бракує риби. Або ще таке: з ранку до вечора їдять салат з огірків та картоплі й запивають пивом! Здуріти можна! У мене в животі бурчить від такої мішанини.
Взагалі, до багатьох речей треба звикати, коли попадеш у чужий край, самі розумієте. Зовсім інші, незвичні гроші, важко порозумітися з простими людьми і з слугами, бо Для них я розмовляю надто швидко, а вони для мене казна по-якому – а до всього ще й католицтво; ви знаєте, як я його ненавиджу, чути про нього не можу…"
У цьому місці консул, що сидів на канапі, тримаючи в руці бутерброд з тертим зеленим сиром, голосно засміявся.
– Так, Томе, ти смієшся… – мовила мати й постукала середнім пальцем по столу. – А мені якраз дуже подобається, що вона твердо тримається віри батьків і зневажає всі ті католицькі витребеньки. Я знаю, Томе, що ти у Франції і в Італії перейнявся певною симпатією до папської церкви, але в тебе це не релігійність, а щось інше, і я розумію, що саме. Та хоч ми повинні ставитись толерантно до чужої віри, все ж таки бавитись такими речами – величезний гріх, і я молитиму бога, щоб він з роками зміцнив у вірі тебе й твою Герду, бо я знаю, що вона також не вельми ревна євангелічна. Ти вже пробач матері це зауваження. "Над криницею, – читала вона далі, – яку мені видно з вікна, стоїть статуя пречистої діви Марії. Часто до криниці приносять вінки. То дуже гарне видовище, коли прості люди з трояндовими вінками в руках стають там навколішки й моляться, але ж сказано в святому письмі: "Помолися в храмині". На вулиці тут часто можна зустріти ченців, дуже поважних на вигляд. Та уявіть собі, мамо: вчора на Театінерштрасе повз мене проїздив у кареті якийсь високий духовник, може, навіть архієпіскоп, літній уже чоловік, – і ось цей добродій стрельнув у мене очима, немов тобі гвардійський лейтенант! Ви знаєте, мамо, що я не дуже високої думки про ваших приятелів, місіонерів і пасторів, але Плаксивий Трішке, напевне, ніщо порівняно з тим церковником-suitier…"
– Тьху, – не витримала засмучена пані Елізабет.
– Пізнаю нашу Топі! – зауважив консул.
– Що ти хочеш цим сказати, Томе?
– Я певен, що вона сама його трошки підохотила на це… щоб випробувати!.. Я ж бо знаю Тоні! В кожному разі, те "стріляння очима" її неабияк розвеселило… чого, мабуть, і хотів старий добродій.
Пані Елізабет вирішила краще промовчати і знову взялася до листа: "Позавчора Нідерпуари влаштували прохану вечерю, що вдалася на славу, хоч я не завжди могла стежити за розмовою, та й тон її часом здавався мені досить equivoque[55]. Серед гостей був навіть один співак з двірської опери, – він співав після вечері, – і один молодий маляр, що попросив у мене дозволу намалювати мій портрет, але я не погодилась, бо вважала це за непристойне. Найбільше я бавила час з паном Перманедером – чи хто б міг подумати, що на світі бувають такі прізвища? Він торговець хмелем, приємний, веселий чоловік, уже немолодий, але но одружений. Я сиділа з ним поряд за столом і потім трималася біля нього, бо він єдиний з усього товариства виявився протестантом: хоч він корінний мюнхенець, проте родина його походить з Нюрнберга. Він запевнив мене, що дуже добре знає нашу фірму, і уяви собі, Томе, як мене втішив його сповнений поваги тон, коли він казав це! Він дуже докладно розпитував про всіх нас, скільки в мене братів і сестер тощо. Питав також про Еріку і навіть про Грюнліха. Він часом навідується до Нідерпаурів, а завтра, мабуть, поїде разом з нами на Вюрмське озеро.
Ну, а тепер adieu, мамо, більше не можу писати. Коли бог поможе дочекатися, як ви любите казати, я пробуду тут ще тижнів зо три або й місяць, а тоді вже усно розповім вам про Мюнхен, бо в листі не знаю, з чого й почати. Але можу сказати, що він мені дуже подобається, тільки треба навчити куховарку готувати як слід підливи. Скажу вам одне: я, звичайно, стара жінка, моє життя минулося, і мені вже нема чого сподіватися на цьому світі, але якби, наприклад, колись Еріка, як бог поможе дочекатися, захотіла вийти сюди заміж, то я б не заперечувала…"
В цьому місці консул знову перестав їсти і, відкинувшись на спинку канапи, зареготав:
– Вона неперевершена, мамо! Коли вже починає лицемірити, то ніхто з нею не зрівняється! Мені найдужче подобається в ній, що вона зовсім не вміє прикидатися, хоч ти її вбий…
– Авжеж, Томе, – мовила пані Елізабет, – вона добра дитина і заслуговує найбільшого щастя.
Потім дочитала листа до кінця…
Розділ другий
Наприкінці квітня пані Грюнліх повернулася до батьківського дому, і хоч знову ясна година в її житті минулася і почалося давнє животіння, хоч їй доводилось, як і перше, молитися вранці разом з усіма і слухати читання Леї Гергардт на Єрусалимських вечорницях, вона була вочевидь весела, сповнена радісної надії.
Уже її брат, консул, який зустрів Тоні на вокзалі – вона вернулася через Бюхен, – в'їжджаючи в місто Рольштінською брамою, не втримався і сказав їй комплімент: мовляв, після Клотільди, вона й далі найвродливіша в їхній родині, на що Тоні відповіла:
– О господи, Томе, я тебе просто ненавиджу! Отак глузувати з старої жінки…
Та все-таки він мав слушність: мадам Грюнліх на диво збереглася; глянувши на її густі попелясті коси, від проділу зачесані в буклі над маленькими вухами й сколені ззаду широким черепаховим гребінцем, на її сіро-блакитні очі, і досі чисті й невинні, на гарну верхню губку, тонкий овал обличчя й ніжний колір шкіри, ніхто б не дав їй більше двадцяти трьох років.
