Будденброки - Манн Томас
– О господи, як пишної – вона звела очі догори і статечно, поволі, ніби щось дуже важливе, почала виповідати їм свої щирі, бурхливі почуття. – Бачите, як воно буває в житті… Не кожному випадає такий хист! Мені, скажімо, господь не дав його, хоч я не одну ніч благала в нього такої ласки… Я дурепа, нічого не знаю і не вмію… Атож, Гердо, дозволь мені сказати це… Я старша за тебе і пізнала життя… Ти повинна щодня навколішки дякувати творцеві, що він подарував тобі такий талан!
– Талант! – засміялася Герда, показуючи гарні, білі, великі зуби.
Пізніше всі зібралися разом, щоб обміркувати плани на найближче майбутнє і попоїсти желе з вина. Вирішено, що в кінці серпня або на початку вересня Зіверт Тібуртіус і Арнольдсени поїдуть додому. А зразу після різдва відбудеться Кларин шлюб – у ротонді, врочисто, як годиться. Весілля в Амстердамі, на яке мала намір приїхати також мати, "коли бог поможе дочекатися", відкладено на початок нового року: треба відпочити між цими двома подіями. Томас пробував заперечувати, але дарма.
– Прошу тебе, – мовила пані Елізабет і поклала руку синові на плече. – Зіверт мав prevenir![54]
Пастор та його наречена відмовились від шлюбної подорожі. Герда й Томас одностайно вибрали мандрівку по Північній Італії, а звідти до Флоренції і сподівались пробути там зо два місяці. Тим часом Антонія разом з шпалерником Якобом з Рибальської мала обладнати для них гарний будиночок на Брайтештрасе, який консул купив уже в одного неодруженого купця, що виїхав до Гамбурга. О, Тоні так його прибере, що всі будуть задоволені!
– Матимете аристократичне помешкання! – заявила вона і ніхто в цьому не сумнівався.
А носатий Христіан ходив на тоненьких кривих ногах по кімнаті, де дві пари наречених трималися за руки і де тільки й мови було що про весілля, посаг і шлюбну подорож, дослухався до свого болю, дивної муки в лівій нозі, і тривожно, задумливо оглядав усіх маленькими, круглими, глибоко посадженими очима. Врешті він голосом Марцелюса Штенгеля звернувся до своєї вбогої кузини, що з старечою міною тихо сиділа серед щасливих родичів, худа й голодна навіть після обіду:
– Ну, Тільдо, тепер і ми справимо весілля… себто кожне окремо!
Розділ дев'ятий
Десь через сім місяців після цього консул Будденброк та його дружина повернулися з Італії. На Брайтештрасе лежав ще березневий сніг. О п'ятій годині пополудні бричка зупинилася перед скромним, пофарбованим олійною фарбою фасадом їхнього нового будинку. Кілька перехожих і дітей спинилися поглянути, як вони висідатимуть з брички. Пані Антонія Грюнліх, пишаючись тим, що вона зробила в домі, стояла на порозі, а за нею, так само готові прийняти господарів, чекали, дві служниці в білих чепчиках, кофтинах з короткими рукавами і в грубих смугастих спідницях: Тоні заздалегідь напитала їх для своєї невістки.
Жвава й розпалена від роботи, сяючи з радості, Тоні збігла пологими східцями вниз, схопила в обійми Герду й Томаса, що, одягнені в хутра, тим часом вибралися з заваленої валізами брички, і потягла їх до передпокою.
– Ось і ви! Нарешті з'явилися, щасливці! Ото вже наїздилися по світах! "Ви бачили той дім, в колонах мармурових…" Гердо, ти стала ще краща, дай я тебе поцілую… Ні, в губи… отак! Добридень, Томе, старий волоцюго, тобі також належиться поцілунок. Маркус казав, що справи за цей час ішли якнайкраще. Мама чекає вас на Менгштрасе, але найперше влаштуйтесь тут як слід… Хочете чаю? Чи, може, скупаєтесь? Усе готове. Вам не доведеться нарікати. Якоб не шкодував сили, та й я робила, що могла…
Вони зайшли в передпокій. Поки служниці з візником заносили пакунки, Тоні пояснювала:
– Кімнати на першому поверсі поки що навряд чи будуть вам потрібні… Поки що, – наголосила вона і провела кінчиком язика по верхній губі. – Ось ця дуже гарна, – вона відчинила двері праворуч, зразу біля входу. – За вікнами плющ… Прості дерев'яні меблі… Дубові… Далі, по той бік коридора, є ще одна кімната, більша. Тут, праворуч, – кухня й комора. Та ходімо нагору, ох, я хочу вам усе показати!
І вона повела їх нагору зручними сходами, застеленими широким темно-червоним килимом. З площадки скляні двері вели у вузенький коридор. Тут була їдальня з важким круглим столом посередині, на якому кипів самовар; попід стінами, оббитими темно-червоною тканиною, схожою на адамашок, стояли різьблені стільці горіхового дерева з плетеними рогозяними сидіннями і масивний буфет; далі затишна вітальня, оббита сірим сукном, самою тільки завісою відділена від вузького салону з критим балконом, умебльованого кріслами в зеленому смугастому репсі, а за нею велика зала на троє вікон, що займала четвертину цілого поверху. Звідти вони перейшли до спальні.
Вона була праворуч від коридора; в ній стояли величезні ліжка з червоного дерева, а на вікнах висіли квітчасті завіси. Тоні підійшла до маленьких, прорізаних у стіні дверей, натиснула на клямку й показала гвинтові сходи, що вели в підвал до ванної та до кімнати для служниць.
– Тут гарно. Тут я й залишуся, – мовила Герда і, полегшено відітхнувши, опустилася на крісло коло ліжка.
Консул схилився до неї і поцілував її в чоло.
– Стомилася? Воно й правда, я теж хотів би переодягтися й помитися.
– А я піду погляну на чай і чекатиму на вас у їдальні, – мовила пані Грюнліх і вийшла.
Чай уже парував у чашках мейсенської порцеляни, коли зайшов Томас.
– Ось і я, – сказав він. – Герда хоче ще відпочити з півгодини. В неї болить голова. Потім підемо на Менгштрасе… Отже, ви всі живі й здорові, люба Тоні? Мама, Еріка, Христіан?.. Але найперше, – він зробив один із своїх найчарівніших жестів, – щира тобі дяка від мене й Герди за твою працю, люба! Як ти гарно все влаштувала! Нам уже ні про що не треба турбуватися, хіба що купити Герді кілька пальм на балкон та знайти кілька путящих картин до мого кабінету… Але розповідай тепер про себе! Як тобі живеться, що ти за цей час робила?
Він присунув стільця для сестри ближче до себе і, розмовляючи з нею, почав пити чай з бісквітом.
– Ох, Томе, – відповіла Тоні, – що я мала робити? Моє життя вже скінчилося…
– Казна-що говориш, Тоні! Тобі ще жити та й жити… Але ти, мабуть, дуже нудишся, га?
– Ще б пак, Томе, страх як нуджуся. Часом завити хочеться з нудьги. Мені було дуже радісно впорядковувати цей дім, і ти не уявляєш собі, яка я щаслива, що ви нарешті приїхали… Але ти ж знаєш, що вдома я почуваю себе не дуже добре; хай мене бог скарає, якщо це гріх. Мені вже тридцятий рік, але ще не стільки, щоб шукати радості в дружбі з останньою Гіммельсбюргер, чи з дамами Гергардт, чи з котримось із материних святенників, що об'їдають доми вдів… Я їм не вірю, Томе, то вовки в овечій шкурі… Гадюче кодло… Всі ми слабкі, грішні люди, – і як вони пробують, жаліти мене, що я, бідолашна, звернула з правдивої стежки, я сміюся з них. Я завжди дотримувалась думки, що всі люди рівні і що не треба ніяких посередників між нами й богом. Ти знаєш і мої політичні переконання. Я хочу, щоб громадянин перебував…
– Отже, ти почуваєш себе трохи самітною? – запитав Томас, щоб навернути її до теми. – Але ж у тебе є Еріка!
– Так, Томе, і вона мені дуже дорога, хоч одна особа й запевняла, що я не люблю дітей… Та розумієш… Я буду з тобою відверта, я людина чесна й кажу все, що маю на серці, бо не зношу викрутасів…
– Це дуже мило з твого боку, Тоні.
– Одне слово, вся біда в тому, що ця дитина надто вже нагадує мені Грюнліха… Та й наші кузини з Брайтештрасе кажуть, що вона викапаний батько… А до того ж, коли я дивлюся на неї, то мимоволі думаю собі: "Ти вже стара, маєш велику дочку, твоє життя вже минулося. Кілька років і тобі випало таких, як у людей, але тепер ти можеш дожити до сімдесяти чи вісімдесяти літ, – однаково ти сидітимеш тут і слухатимеш, як читає Лея Гергардт". І такий мене жаль візьме, Томе, що аж клубок підкотиться до горла. Бо серце в мене ще таке молоде, розумієш, я прагну ще раз пірнути в життя… І нарешті: я не тільки вдома, але й у місті почуваю себе не дуже добре… Не думай, що я сліпа, я вже не така дурна, як була колись, і все бачу. Я розлучена жінка, і, звичайно, мені дають це відчути на кожному кроці. Ти собі не уявляєш, Томе, як мене завжди пригнічує думка, що я так заплямувала наше ім'я, хоч і не з власної вини. Ти можеш робити, що хочеш, розбагатіти, стати першою людиною в місті, а все одно люди скажуть: "Так… але сестра в нього розлучена". Юльхен Меллендорф, у дівоцтві Гагенштрем, не вітається зі мною… Ну хай, вона просто дурепа! Але кожне так… А проте я не втрачаю надії, Томе, що все ще можна виправити! Я ще молода… І непогана, правда ж? Мама вже не може мені дати багато, але все ж таки це непогані гроші. Що, якби я знову вийшла заміж? Щиро казати, Томе, це моя найзаповітніша мрія! Тоді все було б гаразд, я б змила пляму… О господи, якби я знайшла собі пару, гідну нашого імені, і наново влаштувала життя! Як ти гадаєш, це зовсім неможливо?
– Що ти, звичайно, можливо! Я ніколи не переставав сподіватися, що так воно й буде. Але мені здається, що найперше тобі треба трохи освіжитися, побачити світу… одне слово, якоїсь зміни…
– Саме так! – палко вигукнула Тоні. – Ось послухай, що я тобі розкажу.
Томас задоволено відкинувся на спинку крісла. Він курив уже другу цигарку. Надворі починало смеркати.
– Ну от, як вас не було, я мало не взяла собі місця компаньйонки в Ліверпулі! Ти був би обурений?.. Але все-таки вважав би, що це не дуже похвальний вчинок?.. Авжеж, мабуть, таки не годилося б… Але я так хотіла поїхати звідси… Одне слово, все розладналося. Я послала тій місіс свою фотографію, і їй довелось відмовитися від моїх послуг, бо я надто гарна, а вдома в неї дорослий син. Так і написала: "Ви занадто гарні". Ха, ніколи я ще так не реготала!
Обоє весело засміялися.
– Тепер я надумала собі щось інше, – вела далі Тоні. – Я дістала запрошення від Єви Еверс відвідати її в Мюнхені… Власне, тепер вона зветься. Єва Нідерпаур, її чоловік директор броварні. Словом, вона кличе мене в гості, і я маю намір найближчим часом скористатися її запрошенням. Звичайно, Еріку я не можу взяти з собою. Я б віддала її до пансіону Зеземі. Там про неї добре піклувалися б. Чи в тебе є якісь заперечення?
– Аніякісіньких! У кожному разі, тобі необхідно пожити в новому середовищі.
– Так, це правда! – вдячно погодилась Тоні.
