Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям

У нас щойно скінчився урок, але про бейсбол того дня якось не говорилося. Ми пройшли повз нішу, де збирався клас містера Міллера, в якому читали біблію, і побачили, як превелебний Шульц, своїм недільним звичаєм, сидить у гурті мирян, мовби він простий смертний, як і решта присутніх, а проте якось серед них вирізняється, так що й нема йому потреби рухатись чи говорити, щоб нагадати їм, що він не простий смертний. Мені щоразу при цьому згадується перше квітня одного року, коли міс Келеген перевірила присутніх, а тоді зійшла з учительської кафедри, промовила: "Сьогодні я буду за ученицю" — й сіла на порожнє місце, тоді давай викликати учнів по черзі, щоб вони підходили до дошки й вели урок далі. І це була б добра розвага, якби не знаття, що завтра вже буде не перше квітня, та й післязавтра теж. Отже, дядько Віллі сидіз біля превелебного Шульца, зіщулений ще більше, ніж звичайно, і мені пригадалося, як минулого літа везли до божевільні в Джексоні одного селюка на ім'я Банд-рен, а він зовсім не був аж настільки несповна розуму, щоб не знати, куди його везуть; і сидів він біля вікна вагона, прикутий наручниками до гладкого заступника шерифа, що палив собі сигару.

Нарешті недільні урокн скінчилися, і ми вийшли надвір, чекаючи на дядька Віллі, щоб разом іти до аптеки їсти морозиво. Але він не з'явився. Він не вийшов, поки не скінчилася відправа — такого ще ніколи не бувало ні на нашій пам'яті, ні на пам'яті дорослих, як казав мені пізніше тато. Аж ось ми побачили, як він виходить, з одного боку його затисла під руку місіс Мерідю, а з другого — превелебний Шульц, і він оглядається на нас, як і того разу, і очі його так само промовисті, тільки вже розпачливі: "Люди добрі, що це таке? Що це таке, люди добрі?" Превелебний Шульц підштовхує його до машини місіс Мерідю, і місіс Мерідю каже голосно, наче з амвона:

— А тепер, містере Крісчен, ви поїдете до мене додому, я вас почастую скляночкою свіженького лимонаду, потім ми гарненько пообідаємо курятинкою, а тоді ви гарненько подрімаєте у мене в гамаку, а тоді прийдуть брат і сестра Шульци, і ми собі гарненьке покуштуємо морозива...— А дядько Віллі каже:

— Ні, ні, стривайте, пані! Стривайте! Мені треба до аптеки, приготувати ліки, що я обіцяв на сьогодні...

Але вони таки впакували його в машину, а він тільки оглядався на нас, та так і зник з очей, сидячи в машині поруч із місіс Мерідю, як ото Дарл Банд-рен із заступником шерифа в поїзді. Вона, мабуть, тримала його за зап'ясток, та ще й так міцно, що куди там твої наручники, а погляд дядька Віллі в наш бік був розгублений і пройнятий розпачем.

Бо він уже на годину спізнився з тим своїм шприцом, а коли йому таки пощастило надвечір вирватися від місіс Мерідю, він спізнився вже на цілих п'ять годин, тож тепер не здатен був навіть устромити ключа в замок, через що його й прилапала місіс Мерідю з превелебним Шульцем. Цього разу він уже нічого не казав і не оглядався, а тільки одчайдушно виривався, наче напівдика кішка. Дядька Віллі замкнули в його ж таки домі, і місіс Мерідю послала телеграму його сестрі в Техас. Три дні дядько Віллі не показувався в місті, бо місіс Мерідю та місіс Говіс удень і вночі по черзі стерегли його, поки приїде сестра. Тоді саме були канікули, в понеділок ми проводили матч, а надвечір дивимось — аптека все замкнена, і так вона була замкнена й у вівторок, і аж тільки в середу надвечір ми побачили дядька Віллі, як він щодуху мчав до аптеки.

Він був без сорочки, не поголений і ніяк не міг попасти ключем у замок, тільки важко дихав, ойкав та примовляв:

— Нарешті вона вклалася, нарешті вклалася,— аж поки хтось із нас узяв ключа й відімкнув двері. Довелося нам і спиртівку розпалити, і шприц наповнити; голка цього разу входила під шкіру не повільно, а так рвучко, наче він хотів нею проштрикнути й саму кістку. Додому він не пішов. Він сказав, що йому й тут спати не мулько; тоді дав нам грошей і випустив нас через задні двері; ми купили йому сендвічів та пляшку з кавою в кав'ярні, а його так там і залишили.

Наступного дня заявилися місіс Мерідю, превелебний Шульц і з ними ще три дами. Вони привели з собою поліційиого інспектора, котрий висадив їм двері, місіс Мерідю вхопила дядька Віллі за барки і давай торсати його та сичати:

— Ах ти ж ледащо! Ах ти ж ледащо! Від мене вшитися, га?! — а превелебний Шульц усе приказував:

— Заспокойтеся, сестро, заспокойтеся,— а інші три дами верещали:

— Містере Крісчен! Дядьку Віллі! Віллі! — залежно від того, котра якого віку та скільки жила в Джеф-ферсоні.

Того вечора приїхала його сестра з Техасу, і ми, проходячи перед будинком, бачили на ґанку жінок, як вони сновигали взад-вперед, і вряди-годи превелебного Шульца, що вирізнявся серед них, як і в біблійному класі містера Міллера. Ми причаїлися за живоплотом і чули їх крізь вікно — чули, як дядько Віллі плаче, клене й борюкається, щоб вирватись із ліжка, а жінки приказують: "Годі, годі, містере Крісчен", "Годі, годі, дядьку Віллі" або ж "Годі, годі, Бобе" (бо це вже й сестра його була там), а дядько Віллі все плаче, проситься й клене. А потім настала п'ятниця і він здався. Нам чути було, як його силоміць тримали в ліжку; мабуть, то була вже остання його спроба вирватись, бо ніхто з них не мав тепер коли й озватись; і нарешті ми почули голос дядька Віллі, слабкий, але виразний, та його важке дихання.

— Заждіть,— промовив він.— Заждіть-но. Останній раз питаю. Чи не буде така ваша ласка дати мені спокій? І піти собі геть? Забратися під три чорти, щоб я міг жити, як хочу?

— Ні, містере Крісчен,—відказала місіс Мерідю.— Ми повинні спасти вашу душу.

Хвилину стояла тиша. А потім ми почули, як дядько Віллі ліг у ліжко — безсило плюхнувся навзнак.

— Гаразд уже,— мовив він,— Гаразд.

То було як з тим жертовним ягням, що про нього розповідається в біблії. Так наче жертва сама вибралася на вівтар, плюхнулася там навзнак, підставивши горло під ножа, і мовила: "Гаразд, кінчайте вже. Перетніть моє горло та заберіться к бісу, дайте хоч у вогні полежати спокійно".

III

Хворів він довго. Його забрали до Мемфіса, й пішов поголос, що він скоро помре. Аптека тепер була весь час замкнена, а через кілька тижнів розпалася й наша спілка. Річ була не тільки в м'ячах та кийках. Зовсім ні. Ми проходили повз аптеку й дивилися на великий старий замок на дверях, дивилися на вікна, крізь які нічого не було видно, навіть того місця всередині, де ми звичайно їли морозиво й розповідали йому, чия перемога і хто добре грав, а він сидів на своїй табуретці, маленька спиртівка вже горіла, вода кипіла й булькотіла, шприц застиг у нього в руці, він сидів і дивився на нас, мружачи за окулярами сльозаві очі, в яких і зіниці годі було розрізнити, не так, як в інших людей. Чорношкірі та білі з ферм, що звикли купувати в нього, приходили, й теж дивились на замок, і питали в нас, як йому там ведеться та коли він повернеться, щоб знову відкрити аптеку. Бо навіть коли аптека стала працювати, вони не купували в нового продавця, що його поставили туди місіс Мерідю та превелебний Шульц. Сестра дядька Віллі сказала, щоб вони не сушили голови аптекою, хай собі буде й закрита, вона сама подбав за дядька Віллі, якщо він одужає. Але місіс Мерідю сказала "ні", вона хоче не тільки вилікувати дядька Віллі, а й цілковито його відродити — не тільки як християнина, але і як члена місцевої громади, щоб він мав тут свое місце і міг гідно й гордо жити серед ближніх. Вона сказала, що спершу мала на меті не допустити, щоб він постав перед лицем творця з тілом і душею, відданими на поталу морфієві, але тепер, коли він виявився таким напрочуд живучим, вона вже подбає, щоб віп посів те становище в світі, на яке йому давало право ім'я родини, доки він не заплямував того імені.

Отож вона та превелебний Шульц знайшли того продавця. Жив він у Джефферсоні яких півроку, мав рекомендаційні листи до пастора, але ніхто, крім превелебного Шульца та місіс Мерідю, нічого не знав про нього. Тобто вони поставили його продавцем в аптеці дядька Віллі — оце й усе, що про нього знали люди. Однак давні клієнти дядька Віллі не хотіли мати з ним діла. Та й ми теж. З нас то й не бознаякі покупці були, і ми навряд чи сподівалися від нього морозива, але й не думаю, щоб і взяли від нього те морозиво, якби він надумав нас ним частувати. Бо він був не дядько Віллі, а невдовзі й морозиво стало не таке, як давніше бувало: найперше, що продавець зробив, коли помив вікна, це вигнав старого Джоба, хоча старий Джоб відмовився піти. Він і далі стовбичив в аптеці, бурмотів щось під ніс і ніяк не хотів забиратися: продавець витурить його в передні двері, а він обійде кругом і забереться чорним ходом, продавець знаходить його, і знову витурює, і клене старого Джоба, сичить, лається на всі заставки, дарма що мав рекомендаційні листи до пастора. Нарешті він напосівся на поліційного інспектора, і той наказав старому Джобові не потикатися до аптеки. Тоді старий Джоб перебрався на другий бік вулиці. Там він сидів цілий день край тротуару, звідки міг стежити за дверима аптеки, і тільки продавець вигулькне, як старий Джоб знімає вереск:

— Я йому скажу! А таки скажу!

Отож ми навіть перестали ходити повз аптеку — ми зрізали поворот і йшли навпростець. Вікна в аптеці були тепер чисто вимиті, з'явилася там і нова клієнтура — продавець зумів-таки налагодити торгівлю — люди входили й виходили, зупиняючись лише на хвильку спитати в старого Джоба про дядька Віллі, хоч усі й так знали, які новини про нього прибувають з Мемфіса, а старий Джоб не знав нічого, та й не здатен був би і зрозуміти, якби хтось навіть прямо сказав йому: він зовсім не вірив, що дядько Віллі хворий, він був певен, що це місіс Мерідю силоміць його забрала кудись і тримає десь там у ліжку, щоб він не міг устати й повернутися додому. Отож старий Джоб сидів край тротуару, кліпав на нас водянистими червоними очицями, як то дядько Віллі робив, і приказував:

— Я йому скажу! Замкнути його, коли цей шмаркач задрипаний порядкує в аптеці містера Крісчена! А таки скажу!

IV

Дядько Віллі не помер. Одного дня він повернувся додому, безживно блідий лицем, висхлий до якихось дев'яноста фунтів, і досі з очима як надбиті яйця, але мертві яйця, хтознаколишні, такі, що вже й пере-смерділися — це поки ви не приглянулися до них та не переконались, що вони зовсім не мертві.