Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям

Але ж це старий Джоб і Секретар, саме вони намагалися йому перешкодити! Отож-бо й є, що ніхто неспроможний цього зрозуміти.

Пригадую, як секретар і старий Джоб взялися за нього останнього вечора. Старий Джоб зрештою змусив Секретаря сказати дядькові Віллі, що той ніколи не навчиться літати. Дядько Віллі на ці слова вмовк, підвівсь і подивився на Секретаря.

— Хіба ти не навчився водити літака за два тижні? — спитав він.

Секретар відповів, що так.

— Ти, клятий, мізерний, нікчемний, репаний, чорноголовий негр?

Секретар відповів, що так.

— А я скінчив університет і сорок років вів діло на п'ятнадцять тисяч доларів, і ти мені тепер кажеш, що я не зумію водити паршивенького літака ціною в півтори тисячі доларів?! — Потім дядько Віллі подивився на мене.— І ти не віриш, що я зумію? — спитав він.

Я подивився на нього.

— Ні. Я вірю, що ви будь-що зумієте зробити,— відповів я.

Навіть тепер я не можу сказати їм цього. От не можу, та й годі. Колись тато наводив мені чиїсь там слова, що, мовляв, якщо ти знаєш, то можеш і сказати. От тільки той, кому належать ці слова, певно, не мав на увазі чотирнадцятирічних хлопців. Бо ж я вже тоді мусив відчувати, знати, чим воно все скінчиться. І дядько Віллі теж мусив знати, що настає остання хвилина. Виходило так, наче ми обидва знали це, хоч і не обговорювали цього і своїх вчинків не погоджували: дядько Віллі не мав потреби того дня в Мемфісі казати: "Ходімо зі мною, щоб ти був поруч, коли знадобишся", і я не мав потреби йому відповідати: "Давайте я піду з вами, щоб стати вам у пригоді".

Адже старий Джоб зателефонував до місіс Мерідю. Він почекав, поки ми заснули, вислизнув крадькома, подався пішки аж до міста й зателефонував їй. Він не мав і цента за душею і, певно, зроду-віку й телефону не торкався, але якось таки зателефонував їй. Другого ранку прибіг він ще по росі (до міста й телефону було з п'ять миль), саме в ту хвилину, коли Секретар запускав мотор, і я зрозумів, що сталося, ще до того, як він надбіг досить близько, щоб зняти гвалт,— він біг через поле, заточувався і кричав:

— Держи його! Держи! Вони зараз тут будуть! Затримай його на десять хвилин, і вони будуть тут!

Я все зрозумів і теж кинувся бігти, перейняв його, схопив, а він шарпався, відбивався і кричав у той бік, де був дядько Віллі в літаку.

— Ти що, подзвонив? — спитав я.— їй подзвонив? Сказав їй, де він?

— Ай сказав! — прокричав старий Джоб у відповідь.— І вона сказала, що візьме твого тата і зараз же виїде й о шостій ранку буде тут.

Я все тримав його — здавалося, то в'язка сухого хмизу у мене в руках, я чув, як хрипіло у нього в легенях і як калатало його серце, а тоді надбіг і Секретар, і старий Джоб почав кричати до нього:

— Витягай його звідти! Вони їдуть! Вони зараз будуть тут, тільки не пускай його!

Секретар одразу не второпав і питає:

— Кого? Кого? — і старий Джоб гукнув йому, щоб біг затримати літака. Тоді Секретар метнувся назад, я спробував схопити його за ногу, та невдало — тільки й того, що побачив, як дядько Віллі дивиться на нас, а Секретар біжить до літака. Я звівся на коліна і почав махати руками й теж кричати. Але навряд чи дядько Віллі міг мене почути крізь ревище мотору. Тільки ж кажу, йому цього й не треба було — він і я, ми обидва знали, до чого йдеться. Отож я стояв навколішках і притискав старого Джоба до землі, і ми побачили, як літак зрушив з місця,— Секретар усе біг за ним,— піднявся в повітря, гойднувся вниз, тоді знову рвонувся вгору й наче завмер над деревами, там, де, як ми гадали того першого дня, збирався приземлитись Секретар, а потім дядько Віллі якось залетів за ті дерева, гойднувся вниз і зник з очей. Секретар і так уже біг туди, отож і ми зі старим Джобом теж схопилися на ноги й собі гайнули за ним.

Звісно, я знаю, що люди кажуть про мене. Я наслухався ще того дня, коли ми поверталися додому,— катафалк попереду, Секретар та старий Джоб у фордику за ним, а ми з татом у нашій машині позаду. Джефферсон був усе ближче й ближче, і враз я зайшовся плачем. Не тому, що сталася смерть: смерть — це пусте, вона торкається тільки зовнішнього в людині, того, що ти носиш задля зручності чи вигоди, як-от одежу; а тому, що ця одежа, це старе шмаття виявилося нічого не вартим і ошукало одного з нас

двох, ошукало саме мене. Тато поклав руку мені на плече й мовив:

— Годі, годі, заспокойся. Я цього не мав на думці. Ти в цьому не винен. Ніхто тобі не дорікає.

Бачите? У тому ж бо й річ. Я все-таки допоміг дядькові Віллі. Він знає, що я допоміг. Він знає, що без мене не дав би нічому ради. Він це знає. І нам навіть не було потреби глянути один на одного наостанку, коли він рушав. Справді.

Але вони цього ніколи не зрозуміють, навіть тато, і більш нема нікого, крім мене, хто пояснив би їм. І як їм це пояснити, щоб вони зрозуміли? Як?

ВЕЛЕТНІ

Вони проїхали повз темне громадище бавовноочисної машини і тільки тоді побачили освітлений будинок та двомісний автомобіль лікаря біля нього. Зупинившись коло воріт, приїжджі почули гавкіт мисливського собаки.

— Ось ми й приїхали,— промовив літній високий чоловік з відзнаками шерифа.

— Чия це машина? — поцікавився його молодий супутник, який з недавнього часу працював судовим виконавцем округи.

— Доктора Шофілда,— відповів той.— Лі Маккал-лун попросив прислати його, коли я подзвонив і сказав, що ми приїдемо.

— Отже, ви попередили їх!— вигукнув судовий виконавець.— Ви подзвонили, що я їду, і таким чином попередили цих двох порушників закону! То ви отак виконуєте урядові накази?

Шериф, сухорлявий, чисто виголений чоловік, жував тютюн. Він народився і прожив усе життя в цьому штаті.

— Я зрозумів так, що все, чого ви хочете, це заарештувати обох хлопців Маккаллуна і привезти їх до міста,— відповів він.

— Саме так,— відказав судовий виконавець.— А ви попередили їх, дали їм цим самим змогу втекти. Може, ще й поставили уряд перед необхідністю посилати за ними озброєну погоню. Чи ви забули, що самі зараз при виконанні службових обов'язків?

— Ні, не забув,— мовив шериф.— І відтоді, як ми виїхали з Джеффером, весь час намагався розповісти вам про цих людей щось таке, що вам неодмінно треба знати. Гадаю, ці Маккаллуни справлять на вас таке враження, що... Зупиніться за тією машиною. Спершу спробуємо з'ясувати, хто і наскільки тут хворий.

Виконавець обминув автомобіль лікаря, вимкнув мотор, загасив фари і замкнув на ключ дверцята своєї машини.

— Ці люди...—почав він і одразу ж подумав: "Та чи оце старе луб'я з тютюновою жуйкою в роті сам не один з них, незважаючи на посаду, яку займає і яка повинна була б зробити його не таким, як вони?.. Ці люди,— думав він далі,— живуть тут і приховують свої справжні достатки, щоб одержувати урядові субсидії, які вони навіть не збираються використовувати за призначенням, базікають про свої права, замість того, щоб працювати. Вони подають фальшиві відомості, щоб одержувати зернові позики, а потім голосно обурюються і дивуються, коли їх на цьому ловлять. А коли цей самий обдурений уряд вимагає від них зробити одну просту річ — вписати своє ім'я до списку призовників, вони відрубують собі руки або роги..."

Старий шериф рушив уперед. Судовий виконавець попрямував слідом за ним у грубезні нефарбовані ворота і пішов по широкій цегляній доріжці між двох рядів старих занехаяних кедрів до незграбного і теж непофарбованого двоповерхового будинку, у відкритому передпокої якого жевріло м'яке світло лампи. Великий гончак, гавкіт якого вони чули раніше, з гарчанням став у них на дорозі, але з будинку його ніхто не покликав. Виконавець піднявся слідом за шерифом на галерею. Там він побачив чоловіка років сорока п'яти із смаглявим спокійним обличчям і великими руками. Він стояв у дверях і чекав на них. Чоловік цей лише один раз коротко і гостро глянув на судового виконавця, а потім звернувся до шерифа:

— Здрастуйте, містере Гомбольт. Проходьте.

— Здрастуйте, Раф,—відповів шериф.—Хто занедужав?

— Бедді,— сказав той.— Спіткнувся і потрапив ногою в капкан.

— Йому погано? — спитав шериф.

— По-моєму, погано,— відповів чоловік.— Тому ми й послали за лікарем, а не повезли до міста. Ми не могли зупинити кров.

— Дуже шкода,— сказав шериф.— Це містер Пір-сон.— Чиновник ще раз відчув на собі погляд чоловіка з карими очима, спокійними і досить люб'язними на коричневому обличчі. Рука, яку він простягнув, була досить твердою, але потиск її був зовсім слабкий і холодний.— 3 Джексона,— вів далі шериф.— 3 судової колегії.— Потім спокійно, що виконавець не помітив жодної зміни в його голосі, додав:— У нього в ордер на хлопців.

Виконавець не помітив ніякої тривоги чи остраху. Тверда рука просто відсунулась від нього, спокійне обличчя вже дивилось на шерифа.

— Ви хочете сказати, що ми оголосили війну?

— Ні,— відповів шериф.

— Не в цьому річ, містере Маккаллун,—зауважив виконавець.— Від них вимагалось лише одне: зареєструватись. Цього разу вони, можливо, нікуди б і не пішли. Але вони відмовились, забули зареєструватись.

— Я розумію,— відповів чоловік. Він не дивився на виконавця, і той не міг би сказати напевно, чи дивився він навіть на шерифа, хоч і звертався до нього: — Ви хочете побачити Бедді? Зараз у нього лікар.

— Зачекайте,— промовив шериф.— Мені дуже прикро, що з вашим братом таке нещастя, але я...— Він якусь мить дивився на Рафа водночас люб'язно й нетерпляче, його волохаті сиві брови насупились, і на мить виконавець побачив у погляді шерифа тс саме, що бачив у короткому погляді хазяїна.

Виконавець був кмітливим чоловіком і вже збагнув, що тут відбувається не те, що він чекав побачити. Але, працюючи кілька років у державній установі і маючи здебільшого справу з людьми з сільських місцевостей, він вважав, що знає їх. Тому, дивлячись на старого шерифа, думав: "Так. Він їхньої породи, незважаючи на посаду, авторитет і відповідальність, що повинні були б змінити його. Ці люди. Ці люди..."

— Я хочу встигнути на нічний поїзд до Джексо-на,— сказав він.— Свої міркування я вже висловив. Скористаймося своїми повноваженнями і...

— Ходімо,— запросив шериф.— У нас ще багато часу.

І виконавець пішов слідом. Йому не лишалось нічого іншого; сердито крокуючи галереєю, він намагався опанувати свої почуття, щоб не піддатися сторонньому впливові.