Червоне листя (збірка) - Фолкнер Вільям
Хлопець звівся на роги. Він трохи закоцюб, але, почавши йти, розходиться й зігріється, а там скоро й сонце зійде. Він рушив із пагорба вниз, до темного лісу, де неугавно лунали дзвінкі пташині голоси і раз за разом невгомонно бплось невгомонне й співоче серце весняного передрання. Назад він не оглядався.
ЗАЛИЦЯННЯ
Ось як воно було за тих давніх часів, коли ще старий Ісетібега був Чоловіком, тобто ватагом, і коли Ікемотубе, син його сестри, та Девід Хогенбек, білий, що наказував пароплаву, куди йому йти, залицялися до сестри Германа Коша.
Усі люди жили в селищі. Ісетібега й генерал Джек-сон 1 зустрілися, палили удвох палички й підписали якийсь папір, тож тепер через пущу пройшла лінія, хоч її й не було видно. Вона пройшла крізь пущу прямо, як ото летить бджола, і по один бік від неї опинилося селище, де Чоловіком був Ісетібега, а по другий бік лежала Америка, де Чоловіком був генерал Джексон. І коли тепер по цей бік лінії щось траплялося, то, як і завжди, це було нещастям для одних і щастям для інших — залежно від того, що мав той білий, з яким ставалася пригода. Але досить було чомусь такому статися по другий бік тієї лінії, що її ніхто й не бачив, як білі відразу називали це злочином і ладні були на смерть покарати винуватця, якби тільки виявили його. Дурість, як на нашу думку. Якось була знялася буча на цілий тиждень — і не Тому що зник білий, бо то був не такий білий, щоб інші білі могли за ним жалкувати,—а тому, що іншим білим примарилось, ніби його з'їли. Немовби людина, хоч би й яка голодна, наважилася б їсти м'ясо боягуза чи злодія в цій країні, де навіть узимку завжди
1 Джексон, Ендрю (1767—1845) — губернатор Флоріди, а потім президент США.
знайдеш чим підкріпитися, на цій землі, для якої — як мав звичай приказувати Ісетібега, коли вже так зістарівся, що йому тільки й лишалося сидіти собі на сонці та нарікати на виродження племені, на глупоту й жадібність політиків,—для якої Великий Дух зробив більше, а людина менше, ніж для будь-якої іншої землі, що про неї він, Ісетібега, тільки чув. Але у нас була вільна країна, і якщо білим людям на своїй половині країни забаглося зробити законом навіть таку дурість — нас те анітрохи не обходило.
І ось тоді Ікемотубе й Девід Хогенбек побачили сестру Германа Коша. Та й хто її не бачив рано чи пізно — молоді хлопці й старі чоловіки, парубки й удівці, і ті, котрі не були ще й удівцями і котрим і у власній хаті вистачало на що дивитись,— хоча хто скаже, якого похилого віку має дійти чоловік чи до якої міри мусить він бути нещасливий тим, що замолоду скорився якійсь одній жінці, щоб уже не мати права подивитися на сестру Германа Коша і в розпачі гризти собі пальці? Бо вона була просто ходяча краса. Тобто сидяча, бо вона взагалі ніколи не ходила, хіба що вже мусила. Зранку одним з найперших звуків у селищі був голос тітки Германа Коша, яка гукала його сестрі, чому та не встане ц не піде з іншими дівчатами по воду до джерела,—що вона робила часом лише тоді, як Герман Кіш сам встане та вже примусить її. А надвечір тітка гукала, чому вона не йде разом з іншими дівчатами та жінками до річки вмиватися — бо й це вона не часто робила. Але вона й не потребувала цього. Кожному, хто в сімнадцять, вісімнадцять чи дев'ятнадцять років мав би такий вигляд, як у сестри Германа Коша, і не треба було б умиватися.
А тоді одного дня її побачив Ікемотубе, котрий знав її усе життя, окрім перших двох років. Він був сином сестри Ісетібеги. Якось увечері він сів на пароплав разом із Девідом Хогенбеком і відплив собі. Минали сонця, і місяці, і тричі велика вода прийшла й зійшла, і старий Ісетібега вже рік як відійшов у землю, і Чоловіком став його син Мокетубе, і лише тоді Ікемотубе повернувся. Тепер він звався Дум, і з ним були білий приятель на ім'я кавалер Сьє Блонд де Вітрі та восьмеро нових рабів, теж нам зовсім зайвих, і був він у капелюсі та плащі, облямованому золотом, і мав при собі золоту коробочку з міцною сіллю та плетений кошик з-під вина, в якому сиділо четверо ще живих щенят. А через два дні малий син Мокетубе помер, а ще через три дні Ікемотубе, що звався тепер Дум, став уже Чоловіком. Але на той час, про який іде мова, він ще не був Думом. Тоді він був просто Ікемотубе, один з молодих хлопців, найкращий із них усіх, що їздив верхи найодчайдушніше й найшвидше, і танцював найдовше, і впивався найдужче, і що його любили найбільше і хлопці, й дівчата, та й старші жінки, які, здавалося, повинні б мати в голові інший клопіт. І от одного дня він побачив сестру Германа Коша, що її знав усе свое життя, окрім перших двох років.
І коли він подивився на неї, то і мій батько, і Нічний Пугач, і Сільвестрів Джон, і інші молоді хлопці відвели свої погляди. Бо він був найкращий серед них, і вони любили його, хоч він тоді був ще просто Ікемотубе. Вони держали для нього напоготові другого коня, коли він, голий до пояса, намастивши ведмежим жиром чуприну й тіло, як на перегонах (тільки цього разу до жиру домішаний був мед), з мотузяною вуздечкою в руках, проїздив охляп на своєму новому скаковому конику повз веранду, де сиділа сестра Германа Коша й лущила кукурудзу чи горох у срібний глек з-під вина, що дістався її тітці по троюрідній чоловіковій сестрі, яка була двоюрідною онукою дружини старого Девіда Кольберта, в той час, як Річковий Пеньок (теж один з хлопців, хоч на нього ніхто не звертав ніякісінької уваги, бо він ані у перегонах не брав участі, ані бойових півнів не тримав, ані в кості не грав, ані навіть танцювати не вмів, а якщо, бува, його до того змусять, то все ліз іншим танцюристам під ноги і ганьбив себе й усіх щоразу, коли блював після ледве тільки п'яти чи шести рогів горілки, та ще ж і не своєї власної), прихилившись до стовпа на веранді, грав на губній гармонії. А то ще бувало, що хтось із хлопців держав скакового коника, а він, Ікемотубе, верхи на осідланій кобилі, сам у квітчастій безрукавці, у куртці з двома хвостами ззаду й бобровому капелюсі—вбраний чепурніше за іншого картяра з пароплава, багатше навіть, ніж торговець віскі—проїздив повз веранду, де сестра Германа Коша лущила вже інший стручок гороху в срібний глек, а Річковий Пеньок сидів спиною до стовпа й грав на гармонії. Ще іншим разом — котрийсь хлопець притримував і ту кобилу, а Ікемотубе пішки йшов до оселі Коша, і в своєму розкішному вбранні теж сідав на веранді, тоді як сестра Германа Коша лущила у срібний глек уже, певно, інший стручок гороху, а Річковий Пеньок лежав горілиць і грав на тій своїй гармонії. А потім приїхав торговець віскі, і тоді Ікемотубе з хлопцями запросив Річкового Пенька до лісу, і вони занесли його так далеко, що їм уже обридло далі нести. І хоча багато питва пропало даремно, бо Річкового Пенька, як звичайно, занудило після сьомого чи восьмого рога, але він таки заснув, а Ікемотубе повернувся на веранду Германа Коша, де бодай день-два не мусив слухати тієї гармонії.
Кінець кінцем Нічний Пугач підказав йому:
— Пошли Кошевій тітці подарунок.
Але Ікемотубе мав тільки одне таке, чого не було в тітки Германа Коша,—нового скакового коника. Тож трохи згодом Ікемотубе сказав: "Здається, я потребую цієї дівчини ще дужче, ніж думав",— і послав Нічного Пугача припнути свого скакового коника за вуздечку до клямки кухонних дверей Германа Коша. Але потім він пригадав, що тітка Коша не завжди може примусити його сестру, щоб та встала та хоча б до джерела по воду сходила. Окрім того, по чоловікові вона доводилася троюрідною сестрою двоюрідній онуці дружини старого Девіда Кольберта, верховного Чоловіка всіх чикасо в наших краях, і дивилася на всю рідню й рід Ісетібегия, як на вискочнів.
— Але Герман Кіш, це всі знають, може примусити її встати й піти до джерела,— сказав мій батько.— І я зроду не чув, щоб він похвалявся, ніби жінка старого Дейва Кольберта, чи небога його дружини, чи будь-кого іншого дружина, небога чи тітка — ніби вони кращі за решту людей. Віддай цього коня Гер-манові.
— Ні, я зроблю щось краще,— заявив Ікемотубе. Бо в селищі, та й у всій Америці між Нечезом і Неш-вілем не було жодного коня, перед яким би цей новий коник Ікемотубе пас задніх.— Ми з Германом влаштуємо кінні перегони, і тоді він щось зробить задля ме-
" не,— сказав Ікемотубе,— Біжи,— звернувся він до мого батька,— перейми Нічного Пугача, поки він ще не дійшов з конем до Кошевого дому.
Отож мій батько вчасно привів коника назад. Але оскільки тітка Германа Коша могла бачити все з кухонного вікна, та й просто про всяк випадок Ікемотубе послав до себе додому Нічного Пугача й Сільве-стрового Джона, щоб ті принесли клітку з його бойовими півнями, хоч він і не покладав на них особливих надій: Кошева тітка й так мала найкращих півнів на Ціле селище й щонеділі зранку вигравала всі гроші. А потім Герман Кіш відмовився встрявати в цю справу,— кінні перегони, мовляв, нехай будуть просто заради втіхи та грошей. І тоді Ікемотубе сказав, що
гроші його не цікавлять і що ця клята дівчина день і ніч не йде у нього з думки, тож йому вже й білий світ не милий. Але торговець віскі приїздив справно, завдяки чому Ікемотубе щоразу бодай день чи два не мусив слухати ту гармонію.
А потім і Девід Хогенбек завважив сестру Германа Коша, хоч він і раніше бачив її раз на рік, відколи пароплав почав приходити до селища. Зрештою навіть зимі наставав кінець, і ми знов уже поглядали на позначку, яку Девід Хогенбек залишив на пристані, щоб ми знали, коли вода буде досить висока і пароплав зможе підійти. Отож коли річка піднялася до тієї позначки, то не минуло й двох сонць, як у селищі почувся голос пароплава. І тоді весь люд — і чоловіки, й жінки, і діти, і собаки, і навіть сестра Германа Коша, бо Ікемотубе дав їй верхового коня,— усі, окрім Річкового Пенька (котрий зоставався, але не в хаті, бо Кошева тітка не пустила б його всередину, де б їй довелося раз у раз переступати через нього, а на веранді: а оскільки було ще холодно, то він брав собі під укривало горня з жаром, закутувався та так і сидів навпочіпки),—усі вибрались до пристані подивитися на будку на палубі пароплава й на димар, як вони рухаються за деревами, й послухати, як пахкає дим з димаря та як ноги пароплава прудко чалапають по воді, якщо пароплав своїм криком не заглушає того чалапання.
