Батько Горіо - Бальзак Оноре де
Перед смертю він хоче бачити дочку…
– Пане, – холодно відповів граф де Ресто, – ви мали змогу помітити, що я почуваю дуже мало приязні до пана Горіо. Він виявляв надмірну поблажливість до пані де Ресто. Через нього я нещасливий, у ньому я вбачаю ворога мого спокою. Мені байдуже, житиме він чи помре. Такі мої почуття до нього. Нехай мене гудить світ. Я зневажаю думку світу. В мене є важливіші справи, ніж турбуватися про те, що подумають про мене якісь дурні чи байдужі мені люди. Пані де Ресто в такому стані, що не може поїхати, та й я не хочу, щоб вона відлучалася з дому. Скажіть її батькові, що вона приїде до нього, коли виконає свої обов’язки щодо мене і моєї дитини. Якщо вона любить свого батька, то може бути вільна через кілька секунд.
– Графе, не мені судити про вашу поведінку, ви маєте владу над вашою дружиною. Але чи можу я розраховувати на ваше слово? Обіцяйте мені лише переказати графині: її батько не проживе й дня і він прокляв її за те, що вона не прийшла до його смертного ложа.
– Скажіть їй це самі, – відповів пан Де Ресто, вражений обуренням, що звучало в Еженових словах.
Граф провів Растіньяка в кімнату, де звичайно перебувала графиня; він побачив її в сльозах; вона сиділа, відкинувшись на спинку крісла, мов засуджена до страти. Еженові стало жаль її. Перш ніж глянути на Растіньяка, пані де Ресто кинула на свого чоловіка боязкий погляд, що виявляв цілковитий занепад сил, зламаних моральною й фізичною тиранією. Граф кивнув, і вона зрозуміла, що їй дозволено говорити.
– Пане, я все чула. Скажіть батькові, що коли б він знав, у якому я стані, то простив би мені. Я й уявити собі не могла такої муки, у мене вже немає сили, але я чинитиму опір до кінця, – сказала вона і глянула на графа. – Я – мати! Скажіть батькові, що я йому нічим не завинила, хоч зовні це ніби й не так, – в розпачі крикнула вона студентові.
Ежен уклонився подружжю, догадуючись про жахливу кризу, яку переживала графиня, і вийшов приголомшений. Тон графа де Ресто свідчив про марність його спроби, і Ежен зрозумів, що Анастазі втратила свободу.
Він поспішив до пані де Нусінген і застав її в ліжку.
– Я захворіла, любий мій, – сказала вона, – застудилась, повертаючись з балу, боюся запалення легенів і чекаю на лікаря…
– Хоча б ви були однією ногою в могилі, – перебив її Ежен, – ви повинні з’явитися до батька. Він кличе вас. Якби ви чули хоч найтихіший його зойк, ви б забули про свою хворобу.
– Ежене, може, мій батько й не такий хворий, як ви кажете, та я була б у розпачі, коли б ви хоч трошечки розчарувалися в мені, тож зроблю так, як ви скажете. Тільки я знаю, що він помре з горя, якщо моя хвороба після цієї поїздки стане смертельна. Гаразд! Я поїду, як тільки приїде лікар. А де ж ваш годинник? – спитала вона, побачивши, що ланцюжка нема.
Ежен почервонів.
– Ежене! Ежене! Невже ви його продали чи загубили? Ой як це було б негарно!
Студент схилився до ліжка Дельфіни і сказав їй на вухо:
– Хочете знати? Ну, то слухайте! Вашому батькові, нема на що купити саван, яким його вкриють сьогодні ввечері. Я заставив вашого годинника, бо в мене більше, нічого не було.
Дельфіна прожогом скочила з ліжка, підбігла до секретера, видобула гаманець і подала Растіньякові. Потім подзвонила й крикнула:
– Я їду, їду, Ежене, тільки одягнуся! Та я була б страховищем, якби не поїхала! Ідіть, я приїду раніше за вас! Терезо! – гукнула вона свою покоївку, – попросіть пана де Нусінгена негайно зайти до мене, мені треба його бачити.
Ежен, щасливий, що може принести вмирущому звістку, що одна з дочок ось-ось приїде, прибув на вулицю Святої Женев’єви майже веселий. Він розкрив гаманець, щоб негайно заплатити візникові. В гаманці такої багатої, такої елегантної жінки було тільки сімдесят франків. Зійшовши нагору, Ежен побачив, що Б’яншон підтримує батька Горіо, а фельдшер під наглядом лікаря щось робить йому. Старому припікали спину – останній, даремний засіб медичної науки.
– Ви що-небудь відчуваєте? – спитав лікар у Горіо.
Але замість відповіді батько Горіо, побачивши студента, запитав:
– Вони їдуть, правда?
– Він ще може трохи протягнути, якщо говорить, – зауважив фельдшер.
– Так, – відповів Ежен. – Дельфіна зараз буде.
– Він увесь час кликав своїх дочок, – сказав Б’яншон. – Так благав і так кричав, щоб вони приїхали, як благають дати їм води посаджені на палю.
– Досить, – мовив лікар фельдшерові, – ніщо вже не допоможе, його не можна врятувати.
Б’яншон разом із фельдшером знову поклали вмирущого на його злиденне ліжко.
– Треба було б перемінити йому білизну, – зауважив лікар. – Хоч і немає вже надії, а все-таки людську гідність треба поважати. – Я ще прийду, Б’яншоне, – сказав він студентові. – Якщо хворий буде скаржитися на біль – змочіть йому груди опіумом.
Фельдшер і лікар вийшли.
– Ну, Ежене, більше мужності, друже! – звернувся Б’яншон до Растіньяка, коли вони лишилися самі. – Треба надіти йому чисту сорочку й перемінити постіль. Піди скажи Сільвії, щоб принесла простирала й допомогла нам.
Ежен пішов у їдальню; пані Воке і Сільвія накривали на стіл. Після перших же слів Растіньяка вдова підійшла до нього, прибравши кисло-солодкого виразу обачливої крамарки, що не хоче ні втратити своїх грошей, ні розсердити покупця.
– Любий мій пане Ежене, – почала вона, – ми з вами чудово знаємо, що в батька Горіо нема жодного су. Дати простирала людині, що ось-ось помре, це означає втратити їх, тим більше що одне й без того доведеться пожертвувати на саван. Ви мені й так винні сто сорок чотири франки, додайте сорок франків на простирала та ще деякі дрібниці, за свічку, яку вам дасть Сільвія, – разом буде не менше як двісті франків, а ними така бідна вдова, як я, не може ризикувати. Будьте справедливі, пане Ежене, я вже й так чимало втратила за останні п’ять днів, відколи мене спіткала ця напасть. Я сама дала б десять екю, аби тільки наш старенький виїхав, як ви обіцяли. Бо все це неприємно вражає моїх пансіонерів. Його краще було б відвезти у лікарню. Зрештою, поставте себе на моє місце. Мій пансіон для мене – все, це моє життя.
Ежен квапливо пішов нагору в кімнату Горіо.
– Б’яншоне, де гроші за годинник?
– Там, на столі; лишилося триста шістдесят з чимсь. Я заплатив за все, що брав сам. Ломбардна квитанція під грішми.
– Візьміть, пані Воке, – сказав Растіньяк з почуттям огиди і жаху, збігши по сходах, – одержуйте за рахунком. Пан Горіо пробуде у вас недовго, а я…
– Так, бідолаху винесуть з цього дому ногами вперед, – напівсумно-напіввесело мовила вдова, перелічуючи двісті франків.
– Годі про це! – сказав Растіньяк.
– Сільвіє, дайте простирала та йдіть допоможіть панам. – І стиха сказала Еженові: – Не забудьте ж Сільвії, вона вже дві ночі не спить.
Тільки-но Ежен відвернувся, стара побігла за куховаркою і шепнула їй на вухо:
– Візьми латані простирала з міткою сім. Їй-богу, для мертвого й це буде добре.
Ежен, що вже зійшов на кілька східців, не чув, що сказала хазяйка.
– Ну, – озвався Б’яншон, – перемінимо сорочку. Підведи його.
Ежен став у головах, підтримуючи вмирущого за плечі; Б’яншон зняв з нього сорочку; бідолаха зробив рух, ніби хотів щось захистити на грудях, і жалісно заквилив, наче тварина від сильного болю.
– Ах, он воно що! – здогадався Б’яншон. – Він шукає волосяний ланцюжок і медальйон, якого ми зняли, коли робили припікання. Бідолаха! Треба повернути йому медальйон. Він на каміні.
Ежен узяв ланцюжок, сплетений з біляво-попелястого волосся, мабуть, з волосся пані Горіо. З одного боку медальйона він прочитав: "Анастазі", з другого – "Дельфіна". Емблема його серця, що завжди лежала на його грудях. Всередині були тоненькі кучерики – їх зрізали, напевне, ще тоді, коли дівчатка були зовсім маленькі. Тільки-но медальйон торкнувся грудей старого, він протяжно зітхнув, і в тому зітханні відбилося задоволення, що викликало жах. Це був останній проблиск його чутливості, що, здавалося, зосередилась десь у тому невідомому центрі, звідки виходять і куди линуть наші поривання. Його перекривлене судомою обличчя набуло виразу хворобливої радості. Обидва студенти були глибоко вражені цим жахливим вибухом почуття, що пережило свідомість, і їхні сльози закапали на вмирущого, який відповів криком радості:
– Назі! Фіфіно!
– В ньому ще жевріє життя, – сказав Б’яншон.
– Нащо воно йому? – спитала Сільвія.
– Щоб страждати, – відповів Растіньяк.
Подавши товаришеві знак, що треба робити, Б’яншон став навколішки й просунув руки під ноги хворого, тим часом як Растіньяк так само просунув руки йому під спину. Сільвія приготувалася витягти простирала, коли вмирущого піднімуть, і замінити чистими. Горіо, обманутий сльозами юнаків, зібрав останні сили, простягнув руки, намацав голови студентів, судорожно схопив їх за волосся і мовив кволим голосом: "Ах, мої ангели!" – душа прошептала ці останні два слова і разом із ними відлетіла.
– Бідолашній старенький! – сказала Сільвія, зворушена цим вигуком, сповненим найвищого почуття, востаннє збудженого жахливим, хоч і ненавмисним обманом.
Останнє зітхання старого було радісним: у ньому відбилось усе життя Горіо-батька, аж до останку сповнене самоомани.
Горіо обережно вклали на ліжку. З цієї хвилини його обличчя відбивало болісну боротьбу, що точилася між життям і смертю в механізмі, уже позбавленому свідомості, яка дає людській істоті змогу відчувати радість і біль. Остаточне руйнування було тільки питанням часу.
– В такому стані він лежатиме кілька годин і помре тихо, непомітно, – сказав Б’яншон. – Крововилив, мабуть, поширився на весь мозок.
В цю мить на сходах почулася хода задиханої молодої жінки.
– Вона спізнилась, – мовив Растіньяк.
Але то була не Дельфіна, а її покоївка Тереза.
– Пане Ежене, – сказала вона, – пані з паном засперечалися за гроші, що їх наша бідолашна пані просила для батька. Вона знепритомніла, прийшов лікар, довелось їй пускати кров; пані все кричала: "Тато вмирає, я хочу до тата!" Волала так, що аж серце стискалося.
– Годі, Терезо, тепер уже їй нема чого приходити, пан Горіо вже не при пам’яті.
– Бідний наш пан Горіо, Невже йому так погано? – сказала Тереза.
– Я вам більше не потрібна? Тоді я піду, пора подавати обід, уже пів на п’яту, – озвалася Сільвія і, виходячи, мало не зіткнулася на верхній площадці сходів з графинею де Ресто.
Гнітюча й страшна була поява графині.
