Батько Горіо - Бальзак Оноре де
Здавалося, вищий світ убрався так пишно, щоб попрощатися зі своєю володаркою.
– Я так боялася, що ви не приїдете, – сказала вона Растіньякові.
– Пані, – відповів він схвильовано, гадаючи, що віконтеса докоряє йому, – я приїхав, щоб піти останнім.
– Чудово, – мовила вона, подаючи йому руку. – Ви тут, мабуть, єдина людина, якій я можу довіритися. Друже мій, кохайте тільки ту жінку, яку ви могли б покохати навік. Не кидайте коханої.
Вона сперлася на руку Растіньяка і підвела його до канапи у вітальні, де грали в карти.
– Їдьте до маркіза, – сказала вона. – Жак, мій лакей, відвезе вас і передасть вам листа до маркіза. Я прошу його повернути мої листи, сподіваюся, він віддасть їх вам усі. Коли вони будуть у ваших руках, пройдіть до моєї спальні. Мене попередять.
Вона підвелася назустріч своїй найближчій приятельці, герцогині де Ланже. Растіньяк поїхав до Рошфідів, де сподівався застати маркіза д’Ажуда. Той справді був там, і Ежен викликав його. Маркіз поїхав з Еженом до себе додому й передав йому скриньку, сказавши:
– Тут усі.
Здавалося, він хотів сказати Еженові ще щось – розпитати про бал у віконтеси чи признатися, що він уже в розпачі від свого шлюбу, який і справді виявився дуже нещасливим. Проте в очах його спалахнула гордість, і з недостойною мужністю він затаїв у серці найблагородніші свої почуття.
– Не кажіть їй нічого про мене, любий Ежене.
На прощання він із щирим смутком потиснув Растіньякові руку. Ежен повернувся до палацу Босеанів; його провели у віконтесину спальню, де він помітив готування до від’їзду. Ежен сів біля каміна, глянув на скриньку з кедрового дерева, і його охопив глибокий сум. Пані де Босеан своєю величністю здавалась йому богинею з "Іліади".
– Ах, друже мій, – сказала віконтеса, увійшовши, і поклала руку Еженові на плече.
Він побачив свою кузину в сльозах. Її очі були зведені до неба, рука тремтіла. Раптом вона схопила скриньку, кинула її у вогонь і стала дивитись, як вона горить.
– Вони танцюють! Усі прийшли точно в призначений час, а смерть прийде пізно! Ні слова, друже мій! – мовила вона, поклавши палець на вуста Растіньяка, що хотів заговорити. – Я вже ніколи не побачу ні Парижа, ні світу. О п’ятій годині ранку я виїду в Нормандію і поховаю себе в глушині. Сьогодні з третьої години я готувалася до від’їзду, підписувала папери, впорядковувала справи; я нікого не могла послати до… – Вона замовкла. – Певна річ, він був у… – Віконтеса знову замовкла, прибита горем; в такі хвилини все викликає біль, і є слова, яких не можна вимовити. – Коротко кажучи, – вела вона далі, – я сподівалася, що ви зробите мені цю останню послугу. Мені б хотілося подарувати вам що-небудь на знак моєї приязні. Вас я часто згадуватиму, бо ви, як мені здається, добрий і благородний, юний і чистий. Ці якості – такі рідкісні у вищому світі. Я хочу, щоб і ви згадували іноді про мене. Ось, – сказала вона, озираючи кімнату, – ось скринька, в яку я ховала рукавички. Щоразу, як я відкривала її, їдучи на бал або до театру, я почувала себе гарною від того, що була щаслива, і, закриваючи її, я завжди думала про щось приємне, в ній є багато від мене, в ній – пам’ять про ту пані де Босеан, якої більше нема. Візьміть цю скриньку, я накажу відвезти її до вас, на вулицю д’Артуа. Сьогодні пані де Нусінген чарівна. Кохайте її по-справжньому. Якщо ми більше не побачимося, друже мій, будьте певні, що я не забуду вас, ви були добрі до мене. Ходімо, я не хочу, щоб думали, ніби я плачу. Переді мною ціла вічність. Я буду сама, і ніхто не побачить моїх сліз. Ще раз огляну цю кімнату…
Вона замовкла. Потім, затуливши на хвилинку очі рукою, витерла сльози, змочила очі свіжою водою і взяла студента під руку:
– Ходімо!
Ніколи ще Растіньяк не відчував такого болісного хвилювання, як від дотику цієї шляхетно-стриманої скорботи. Повернувшись на бал, Ежен обійшов зали під руку з пані де Босеан; це був останній і тонкий вияв уваги до нього цієї милої жінки. Незабаром він помітив обох сестер – графиню де Ресто й баронесу де Нусінген. Графиня була розкішна у всіх своїх виставлених напоказ діамантах, які, мабуть, пекли її вогнем: вона наділа їх востаннє. Хоч які були сильні в неї гордість і любов, вона не могла витримати погляду свого чоловіка. Це видовище не могло розважити Растіньяка. Дивлячись на діаманти обох сестер, він наче бачив злиденне ліжко, на якому вмирав батько Горіо. Віконтеса, неправильно зрозумівши його печаль, вивільнила свою руку.
– Ідіть. Я не хочу позбавляти вас утіхи, – сказала вона.
Незабаром Ежена покликала Дельфіна; вона була щаслива від того враження, яке справила на балу, і їй хотілося покласти до ніг коханого свій успіх у вищому світі, попасти в який вона так мріяла.
– Як вам подобається Назі? – спитала Дельфіна.
– Вона продала все, навіть життя свого батька! – відповів Растіньяк.
О четвертій годині ранку юрба в залах почала рідшати. Скоро замовкла музика. Герцогиня де Ланже і Растіньяк лишилися самі у великій вітальні. Віконтеса, гадаючи, що побачить тут самого Ежена, увійшла, попрощавшись із паном де Босеан; ідучи спати, він знову сказав їй:
– Даремно, моя люба, ви в такому віці хочете поховати себе. Лишайтеся з нами.
Побачивши герцогиню, пані де Босеан не стримала вигуку подиву.
– Кларо, я вгадала, – сказала пані де Ланже, – ви їдете і більше не повернетесь. Але перед від’їздом ви повинні вислухати мене, я хочу з вами порозумітися.
Вона взяла свою подругу під руку, повела її в сусідню вітальню і там, глянувши на неї з сльозами в очах, стиснула її в обіймах і поцілувала в обидві щоки.
– Я не можу холодно розлучитися з вами, серденько, це надто обтяжило б моє сумління. Ви можете покластися на мене як на саму себе. Сьогодні ви були величні. Я відчула в вас рідну душу, і мені хотілося це довести. Я була несправедлива, не завжди добре ставилася до вас; пробачте мені, люба; я засуджую в собі все, що могло вас образити, мені хотілося б узяти назад свої слова. Спільне горе зблизило нас, і я не знаю, котра з нас двох буде нещасніша. Генерала де Монріво не було тут сьогодні, ви розумієте, що це означає? Той, хто бачив вас на цьому балу, Кларо, ніколи не забуде вас. Щодо мене, то я зроблю останню спробу. Якщо зазнаю поразки, піду в монастир! А ви куди їдете?
– В Нормандію, в Курсель, любити, молитися, поки Бог не покличе мене з цього світу. – І, згадавши, що Ежен чекає на неї, віконтеса схвильовано сказала: – Ходіть сюди, пане де Растіньяк!
Студент став на одне коліно, взяв руку своєї кузини і поцілував.
– Прощайте, Антуанетто, – мовила пані де Босеан, – будьте щасливі. А ви, – звернулася вона до студента, – щасливі вже тим, що молоді і здатні в щось вірити. Я покидаю цей світ, як деякі щасливці, оточена щирими й чистими почуттями друзів.
Растіньяк пішов близько п’ятої години, коли пані де Босеан уже сіла в дорожню карету; прощаючись із ним, вона плакала, і це свідчило про те, що й найзнатніші особи коряться законам серця і відчувають біль, хоч деякі облесники намагаються довести протилежне.
Холодним туманним ранком Ежен пішки повернувся в пансіон. Виховання його завершувалося.
– Бідолахи Горіо ми вже не врятуємо, – сказав Б’яншон, коли Растіньяк увійшов до свого сусіда.
– Друже мій, – мовив до нього Ежен, глянувши на старого, що саме спав, – іди й далі до тієї скромної мети, якою ти обмежуєш свої бажання. А я – я попав у пекло і тут лишуся. Хоч би що говорили тобі про вищий світ, – вір! Нема такого Ювенала, котрий спромігся б змалювати всю його мерзоту, приховану під золотом і самоцвітами.
Наступного дня десь о другій годині Растіньяка розбудив Б’яншон; йому треба було вийти з дому, і студент-медик попросив Ежена посидіти з батьком Горіо, якому вранці дуже погіршало.
– Бідоласі лишилося жити щонайбільше два дні, а може, тільки годин шість, – сказав він, – одначе припиняти боротьбу з хворобою не можна. Треба дістати ліки, які дорого коштують. Ми доглядатимем його, але грошей у мене – ні ліара: я вже повивертав його кишені, обнишпорив шухляди – нічого. І його питав, коли він був притомний; каже, що в нього нема жодного су. А скільки є в тебе?
– У мене лишилося двадцять франків, – відповів Растіньяк, – піду спробую на них щось виграти.
– А як програєш?
– Піду по гроші до його зятів і дочок.
– А якщо не дадуть? – спитав Б’яншон. – Ні, в цю хвилину найважливіше не добувати гроші, а зробити старому гаряче гірчичне обгортання на ноги аж до половини стегон. Якщо почне кричати, значить, є надія. Крістоф тобі допоможе. А я піду до аптекаря і поручуся, що за всі ліки, які ми братимемо, буде заплачено. Шкода, що бідолаху не можна перенести до нашої лікарні, там йому було б краще. Ну, ходімо, я тобі все покажу, і не відходь від нього, поки я не повернусь.
Обидва юнаки увійшли в кімнату, де лежав старий. Ежен злякався, побачивши, як змінилося його перекривлене стражданням, бліде й змарніле обличчя.
– Ну що, татусю? – спитав він, схиляючись над злиденним ліжком.
Горіо звів на Ежена каламутні очі, уважно подивився на нього, але не впізнав. Студент не витримав цього видовища, й очі його взялися слізьми.
– Б’яншоне, чи не треба позапинати вікна?
– Ні, зовнішнє середовище на нього вже не впливає. Було б дуже добре, якби він відчував холод або тепло. Та все одно доведеться затопити, щоб приготувати відвари. Я тобі пришлю трохи дров, топитимеш ними, доки роздобудемо ще. Вчора й сьогодні вночі я спалив твої дрова і весь торф цього бідолахи. Було так вогко, що аж капало зі стін, насилу просушив кімнату. Крістоф позамітав, бо тут було як у стайні. Я покурив ялівцем – надто вже смерділо.
– Боже мій! – скрикнув Растіньяк. – А його дочки…
– Слухай, якщо він попросить пити, даси йому оцього, – сказав медик, показуючи на великий білий глечик. – Коли почне стогнати, а живіт буде твердий і гарячий, тоді хай Крістоф поможе поставити йому… ти знаєш що. Якщо він хвилюватиметься, багато говоритиме, навіть буде трохи марити, – це нічого, це навіть добра прикмета. Але все-таки нехай Крістоф піде в лікарню Кошена. Наш лікар – мій товариш – або я сам прийдемо й зробимо йому припікання. Сьогодні вранці, поки ти спав, ми зібрали великий консиліум, був учень Галля, головний лікар з Отель-Дьє і наш.
