Батько Горіо - Бальзак Оноре де
Вони помітили цікаві симптоми, і ми стежимо за перебігом хвороби, щоб з’ясувати кілька важливих наукових питань. Один із цих лікарів запевняє, що коли тиск серозної рідини в одному органі вищий, ніж в інших, то це може викликати своєрідні явища. Коли він говоритиме, добре прислухайся, що то за мова буде, – спогади, думки про життя, про щось матеріальне чи духовне, а може, він робитиме підрахунки. Одне слово, постарайся зробити нам докладний звіт. Можливо, що стався крововилив у мозок, тоді він умре в такому самому стані отупіння, який у нього зараз. Перебіг подібних хвороб має багато незвичайного. Коли удар трапляється отут, – Б’яншон показав на потилицю хворого, – то бувають дивні явища: робота мозку частково відновлюється і смерть настає повільніше. Серозна рідина може відлинути від мозку й піти шляхами, які можна встановити тільки при розтині. В лікарні для невиліковно хворих є один божевільний старий, у якого крововилив стався вздовж хребта. Він страшенно мучиться, але живе.
– Ну, як вони веселилися? – спитав батько Горіо, впізнавши Ежена.
– О, він тільки про своїх дочок і думає, – мовив Б’яншон. – Він мені разів сто казав уночі: "Вони танцюють. Вона в новій сукні!" Називав їхні імена. Він довів мене до сліз. Хай йому чорт! "Дельфіна! Моя Дельфіна! Назі!" Слово честі, було від чого розревітися.
– Дельфіна, – мовив старий, – вона тут, правда ж? Я знав! – І його очі стали гарячково оглядати стіни й двері.
– Я піду скажу Сільвії, щоб готувала гірчичники, – крикнув Б’яншон, – момент сприятливий.
Растіньяк сів у ногах хворого, не зводячи очей з цього старечого обличчя, на яке страшно й боляче було дивитись.
"Пані де Босеан зникла, цей умирає, – подумав він. – Прекрасні душі не можуть довго лишатися в цьому світі. Та й справді, як можуть великі почуття примиритися з таким мізерним, дріб’язковим, обмеженим суспільством?"
Картини балу, на якому він щойно побував, постали перед його очима, контрастуючи з видовищем цього смертного ложа. Несподівано повернувся Б’яншон.
– Слухай, Ежене, я щойно розмовляв із нашим головним лікарем і оце прибіг тобі сказати: якщо побачиш у старого симптоми свідомості, якщо він заговорить, постав йому довгий гірчичник, так, щоб обгорнути його від потилиці до крижів, і сповісти нас.
– Який ти добрий, Б’яншоне! – сказав Ежен.
– О! Тут ідеться про науковий дослід, – відповів студент з усім запалом неофіта.
– Що ж, виходить, тільки я доглядаю бідного старого від щирого серця?
– Якби ти мене бачив сьогодні вранці, ти б цього не казав, – зауважкв Б’яншон, не ображаючись. – Досвідчені лікарі бачать тільки хворобу, а я, хлопче, поки що бачу й хворого.
Він залишив Ежена біля Горіо і пішов, передчуваючи близьку кризу, яка й справді незабаром настала.
– А-а, це ви, синку, – мовив батько Горіо, впізнавши Ежена.
– Вам краще? – спитав студент, беручи його за руку.
– Так, у мене голова була мов у лещатах, а тепер полегшало. Ви бачили моїх дочок? Вони скоро прийдуть, вони прибіжать, тільки-но почують, що я хворий. Як вони доглядали мене на вулиці Жюсьєн! Боже мій! Я б хотів, щоб у кімнаті було чисто, коли вони прийдуть. Тут приходив один молодик, він спалив увесь мій торф.
– Ось Крістоф несе вам дрова від того молодика.
– Це добре! Тільки чим же заплатити? У мене, синку, немає жодного су. Я все, геть усе віддав. Я тепер – старець. А сукня хоч гарна була? (Ох, як болить!) Дякую, Крістофе, хай тобі Бог дає, а в мене вже нічого нема.
– Я тобі добре заплачу, і тобі, і Сільвії, – шепнув Ежен на вухо Крістофові.
– Мої дочки казали, що приїдуть, правда ж, Крістофе? Піди до них іще, я тобі дам сто су. Скажи їм, що мені погано і що я хотів би їх пригорнути, побачити хоч перед смертю. Скажи обережно, не лякай їх.
Растіньяк кивнув Крістофові, і той вийшов.
– Вони приїдуть, – мовив старий, – я знаю їх. Якого горя я завдам моїй любій Дельфіні, коли помру! І Назі теж. Я не хочу вмирати; щоб вони не плакали. Вмерти, добрий мій Ежене, це – більше не бачити їх. Я дуже нудьгуватиму там, куди відходять люди. Бути далеко від дітей – це пекло для батька, і я вже привчав себе до нього, відколи дочки повиходили заміж. Мій рай був на вулиці Жюсьєн. Скажіть, якщо я буду в раю, то чи зможу злітати на землю до них, як дух? Я чув про такі речі. Це ж правда? Я неначе бачу їх такими, якими вони були на вулиці Жюсьєн. Вони приходили вранці й казали: "Добрий день, тату!" Я брав їх на коліна, бавився з ними, жартував. Вони були такі ласкаві. Кожного ранку ми снідали разом, потім обідали. Одне слово, я був батьком; я втішався своїми дітьми. Коли ми жили на вулиці Жюсьєн, вони ще не мудрували, зовсім не знали світу й дуже любили мене. Боже мій! І чому вони не лишилися назавжди малими? (Ох, як болить, голова аж тріщить!) Ой пробачте, дітоньки мої! Мені дуже боляче, і це таки справжній біль, а ви ж мене привчили терпіти. Господи! Якби мені у своїх руках потримати їхні рученьки, я б не відчував болю. Як ви гадаєте, вони прийдуть? Крістоф такий дурний! Мені треба б самому піти. Подумати тільки – він їх побачить! Ви ж були вчора на балу, розкажіть мені, як вони там? Вони ж нічого не знали про мою хворобу? Правда ж? А то б не танцювали, бідолашні. Ох, я не хочу хворіти! Я їм ще дуже потрібен. Їхнє майно в небезпеці. І які у них чоловіки! Вилікуйте мене, вилікуйте! (Ох, як мені погано! Ой! Ой! Ой!) Бачите, мене таки необхідно вилікувати, адже їм потрібні гроші, а я знаю, де їх заробити. Я поїду в Одесу, робитиму крохмаль. Я на це мастак, я наживу мільйони! (Ох! Як нестерпно болить!)
Горіо на хвильку замовк; здавалося, він напружив усі сили, щоб стерпіти біль.
– Якби вони були тут, я б не скаржився, – знов озвався він, – чого б мені ремствувати?
Він впав у забуття, яке тривало довго. Крістоф повернувся, і Растіньяк, думаючи, що батько Горіо спить, дозволив служникові голосно розповісти, як він виконав доручення.
– Я пішов спочатку до графині, – почав Крістоф, – але її не побачив, бо в неї була якась важлива розмова з графом. Коли я почав наполягати, пан де Ресто вийшов і сказав мені: "Пан Горіо вмирає? Гаразд, це найкраще з того, що він може зробити. Пані де Ресто потрібна тут, у нас важлива справа. Графиня приїде, коли все буде скінчено". Цей пан був дуже розгніваний. Я хотів уже йти, коли дверима, яких я не помітив, у передпокій вийшла графиня. "Крістофе, – мовила вона, – скажи батькові, що в мене суперечка з чоловіком, я не можу її перервати, йдеться про життя чи смерть моїх дітей; я приїду негайно, як тільки звільнюся". А в пані баронеси – інша історія: її я взагалі не бачив, тож і не міг поговорити з нею. Покоївка сказала мені: "Ах, пані повернулася з балу чверть на шосту, вона спить. Якщо я її розбуджу до дванадцятої, вона розгнівається. Коли вона подзвонить, я скажу їй, що її батькові погіршало. З поганою звісткою ніколи не спізнишся". Скільки я не просив – нічого не допомогло. Просив доповісти панові барону, – сказали, що його нема вдома.
– Ні жодна дочка не приїде? – скрикнув Растіньяк. – Я напишу обом.
– Ні жодна! – відгукнувся старий, підводячись у ліжку. – Вони зайняті, вони сплять, вони не приїдуть. Я знав це! Тільки перед смертю починаєш розуміти, що таке діти. Ах, любий мій, не одружуйтесь, не народжуйте дітей. Ви даєте їм життя, вони вам заподіюють смерть. Ви вводите їх у світ, вони вас випроваджують з нього. Ні, вони не приїдуть. Я знав це вже десять років. Іноді казав це сам собі, але не зважувався вірити.
На його запалених повіках застигли дві сльозини.
– Якби я був багатий, якби я зберіг свої капітали, а не пороздавав їм, тоді б вони були тут, вони б щоки мені повиціловували. Я жив би в палаці, в розкішних кімнатах, у мене були б слуги, вогонь горів би в каміні, і вони стояли б у сльозах, з чоловіками, з дітьми. Все це було б у мене! А тепер нема нічого. Гроші дають усе, навіть дочок. О мої гроші, де ви? Якби я мав що їм одписати, то вони доглядали б мене, я б їх бачив, я б чув їх! Ох, мій любий синочку! Моя єдина дитино! Краще бути покинутим і бідним. Принаймні, коли люблять злидаря, то він може бути певен, що його справді люблять. Ні, я хотів би бути багатим, я б їх побачив… Е, та хто його знає! У них в обох кам’яні серця. Я занадто любив їх, тому вони мене не люблять. Батько повинен бути завжди багатий і тримати своїх дітей в шорах, як норовистих коней, а я стояв перед ними на колінах. Нікчемні! Вони гідно завершують своє ставлення до мене за всі ці десять років! Коли б ви знали, як вони впадали біля мене в перші роки після одруження. (Ох, як болить, які жорстокі муки!) Я дав кожній у посаг вісімсот тисяч франків, отож ні вони, ні їхні чоловіки не могли гордувати мною. Мене приймали, запрошували: "Сюди, любий тату, прошу, милий тату!" Для мене завжди було місце за їхнім столом. Я обідав з їхніми чоловіками, до мене ставилися з повагою. Їм здавалося, що я ще маю якесь майно. Чому? А тому, що я нічого не казав їм про свої справи. Людині, яка дає дочкам у посаг вісімсот тисяч франків, варто догоджати. І мені догоджали, але це було заради грошей. Світ лихий. Я це добре зрозумів! Мене возили в театр у кареті, і я бував, коли хотів, на їхніх вечірках. Одне слово, вони називали себе моїми дочками, визнавали мене за свого батька. Але я не був дурний, я все бачив. Усе робилося не безкорисливо, і це краяло мені серце. Я добре бачив, що все це вдаване, а запобігти лихові не міг. У них я не почував себе так вільно, як за столом у цьому пансіоні. Я не міг ні про що говорити. Бувало, хтось із великосвітських гостей питав пошепки у моїх зятів: "Хто такий отой добродій?" – "Це батько, грошовита людина". – "А, чорт!.." – чулося у відповідь, і на мене дивилися з пошаною… до моїх грошей. Навіть коли я іноді трохи заважав їм, то добре розплачувався за свої вади. Зрештою, хіба є на світі хтось без вад? (Голова моя – суцільна рана!) Я терплю зараз смертну муку, любий пане Ежене, але це ніщо порівняно з болем, який я відчув, коли Анастазі вперше дала мені зрозуміти, що я сказав дурницю і їй соромно за мене. Погляд її розкраяв мені серце. Я хотів узнати, в чім річ, а взнав тільки те, що я – зайва людина на землі. На другий день я пішов до Дельфіни, щоб утішитись, але й тут зробив щось не так і роздратував її.
