Батько Горіо - Бальзак Оноре де
Ясно? Я йому ще потрібна. Він покладається на мою жіночу чесність, він знає, що я не схочу його майна і задовольнюся своїм. Під загрозою розорення я мушу погодитися на шахрайське, злодійське спілкування. Він купує моє сумління і платить за нього тим, що дозволяє мені скільки завгодно бути жінкою Ежена: "Я дозволяю тобі грішити, не заважай і мені робити злочини, розоряючи бідняків!" Хіба не ясно сказано? А знаєте, що він називає "комерційними операціями"? Він купує на своє ім’я пустирі і через підставних осіб забудовує їх. Ці люди складають з різними підрядчиками угоди на будівництво, видають їм довгострокові векселі, а самі заставляють за невелику суму будинки моєму чоловікові. Таким чином він стає власником будинків, а підставні особи обдурюють підрядчиків, оголошуючи себе банкрутами. Банкірський дім Нусінгена існує для того, щоб замилювати очі нещасним будівникам. Я це зрозуміла. Зрозуміла й інше: Нусінген, аби довести, в разі потреби, виплату величезних сум, перевів капітали в Амстердам, Лондон, Неаполь, Відень. Хіба ми зможемо накласти на них арешт?
Ежен почув глухий звук – батько Горіо, мабуть, упав на коліна.
– Боже мій, чим я прогнівив тебе? Дочка моя віддана на волю негідника, він, якщо схоче, вимагатиме від неї всього. Прости мені, доню! – скрикнув старий.
– Так, якщо я в безодні, то, може, ви й завинили в тому, – сказала Дельфіна. – Ми такі нерозумні, коли одружуємось. Хіба ми знаємо людей, справи, світ, звичаї? Батьки повинні думати за нас. Любий тату, я ні за що не дорікаю вам, даруйте мені ці слова. Я сама в усьому винна. Ні, не плачте, – сказала вона, цілуючи батька в чоло.
– І ти не плач, Дельфіно. Дай мені твої оченята, я обсушу їх поцілунками. Почекай! Я ще наведу лад у своїй голові, я розплутаю той клубок спекуляцій, що його накрутив твій чоловік.
– Ні, дозвольте діяти мені самій, я зумію з ним упоратися. Він любить мене, от я й скористаюся зі своєї влади, щоб примусити його негайно купити для мене якесь нерухоме майно. Я, мабуть, примушу його перевести на моє ім’я ельзаський маєток Нусінгенів, яким він дуже дорожить. Приходьте завтра подивитися його книги, справи, бо пан Дервіль на комерції розуміється кепсько. А втім, узавтра не приходьте. Я не хочу псувати собі крові. Післязавтра у пані де Босеан бал, і я повинна подбати про себе, щоб бути гарною, свіжою й не осоромити любого Ежена, Ходімо ж подивимося його кімнату.
В цю хвилину на вулиці Святої Женев’єви спинилася карета, і на сходах почувся голос пані де Ресто, що питала в Сільвії:
– Мій батько вдома?
Ця несподівана поява врятувала Ежена, що вже збирався кинутись у ліжко, вдаючи, ніби спить.
– Ах, тату, ви чули про Анастазі? – спитала Дельфіна, впізнавши сестрин голос. – Здається, в неї сімейні неприємності.
– Що? – вигукнув батько Горіо. – Це вже мій кінець. Бідна моя голова не витримає двох нещасть разом.
– Добрий день, тату, – сказала, входячи, графиня. – Ах, і ти тут, Дельфіно!
Пані де Ресто, здавалося, була збентежена, заставши тут сестру.
– Добрий день, Назі, – відповіла баронеса. – Тебе дивує, що я тут? Я щодня бачуся з батьком.
– Відколи це?
– Якби й ти ходила до нього, то знала б.
– Не прискіпуйся до мене, Дельфіно, – жалісно сказала графиня. – Я дуже нещасна, я пропала, бідний мій тату. Цього разу пропала остаточно.
– Що з тобою, Назі? – скрикнув батько Горіо. – Скажи ж мені все, дитино моя! Вона зблідла! Дельфіно, мерщій допоможи їй, будь доброю до неї, я любитиму тебе ще більше, якщо це можливо!..
– Бідна моя Назі, – сказала пані де Нусінген, допомагаючи сестрі сісти. – Тільки я і тато завжди любитимемо тебе так, щоб усе тобі прощати. Сімейні зв’язки – найміцніші.
Вона дала їй нюхальної солі, і графиня прийшла до тями.
– Я не витримаю цього! – сказав батько Горіо. – Ну-бо, – звелів він, поворушивши торф у каміні, – підійдіть до вогню. Мені холодно. Що з тобою, Назі? Кажи швидше, ти мене вбиваєш…
– Мій чоловік знає все, – почала нещасна жінка. – Ви пам’ятаєте, тату, недавній Максимів вексель? Ну, то це був не перший. Я вже сплатила кілька таких векселів. Десь на початку січня я помітила, що пан де Трай дуже сумний. Він нічого мені не казав; але в серці коханого легко читати – досить якоїсь дрібниці; до того ж бувають передчуття. Одне слово, він був ніжніший, палкіший, ніж будь-коли, і я почувала себе усе щасливішою. Бідний Максим, він прощався зі мною в душі, як сказав мені потім. Він хотів заподіяти собі смерть. Скінчилося тим, що я стала допитуватись, благала його сказати все, дві години стояла перед ним навколішках, поки він признався, що заборгував сто тисяч франків. О тату, сто тисяч франків! Я мало не збожеволіла. У вас нема таких грошей…
– Так, – мовив батько Горіо, – я не зміг би їх дістати, хіба що вкрав би. Та я б і на це пішов, Назі. І піду…
По цих похмурих, як хрипіння вмирущого, словах, у яких вчувалася агонія знесиленого батьківського почуття, сестри замовкли. Який егоїзм устояв би перед цим криком душі, що показав усю глибину відчаю, як кинутий камінь визначає глибину прірви.
– Тату, я вже дістала гроші, розпорядившись тим, що мені не належить, – сказала графиня і зайшлася риданням.
Дельфіна, зворушена, заплакала, поклавши голову сестрі на плече.
– Отже, все це правда? – сказала вона.
Анастазі похилила голову; пані де Нусінген обняла сестру і, притискаючи її до свого серця, ніжно поцілувала.
– Тут ти завжди знайдеш любов без осуду, – сказала вона.
– Ангели мої! – промовив Горіо кволим голосом. Чому це тільки нещастя зближує вас?
– Щоб урятувати Максимові життя, а заразом і моє щастя, – вела далі графиня, підбадьорена цими виявами гарячої, трепетної ніжності, – я пішла до одного лихваря – та ви знаєте цього пекельного виплодка, цього безжального Гобсека, – й продала йому фамільні діаманти, що ними так дорожить пан де Ресто, і його, і мої, всі, всі! Продала! Ви розумієте? Максима врятовано. Але я пропала. Ресто все знає.
– Що? Від кого? Скажи, і я його вб’ю! – крикнув батько Горіо.
– Вчора він покликав мене до себе… Я пішла… "Анастазі, – сказав він мені таким голосом… О, цього тону було досить, щоб я все зрозуміла… – Де ваші діаманти?" – "У мене". – "Ні, – заперечив він, глянувши на мене, – ось вони на комоді. – І він показав футляр, прикритий хусточкою. – Ви знаєте, як вони тут опинилися?" Я впала на коліна, плакала, питала його, якою смертю я повинна вмерти.
– Ти це сказала?! – скрикнув батько Горіо. – Присягаюся іменем Господа Бога, той, хто заподіє якесь лихо одній із вас, може бути певен, поки я живий, що я спалю його на повільному вогні! Так, я роздеру його, як…
Горіо замовк, слова застрявали йому в горлі.
– Зрештою, люба моя сестро, він зажадав від мене чогось такого, що гірше смерті… Не дай Боже ніякій жінці почути те, що почула я.
– Я уб’ю цього чоловіка, – спокійно промовив батько Горіо. – А втім, у нього тільки одне життя, а мені він винен два. Ну, що ж далі? – спитав він, дивлячись на Анастазі.
– Тоді він, помовчавши, глянув на мене, – розповідала графиня, – і сказав: "Анастазі, я все збережу в таємниці, ми будемо й далі жити разом: у нас є діти. Я не вбиватиму пана де Трая, я міг би схибити, а якщо спробую позбутися його іншим способом, то людське правосуддя буде проти мене. Вбити його у ваших обіймах – це значило б зганьбити ваших дітей, а щоб не зганьбити ні ваших дітей, ні їхнього батька, ні мене, я ставлю вам дві умови. Відповідайте – чи є у вас дитина від мене?" – Я сказала: "Так". – "Хто?" – запитав він. – "Ернест, найстарший". – "Добре, – сказав він, – тепер покляніться, що виконаєте те, що я скажу". Я поклялася. "Ви підпишете запродаж вашого майна, коли я того зажадаю".
– Не підписуй! – скрикнув батько Горіо. – Ніколи не підписуй цього. То ось ви як, пане де Ресто, ви неспроможні дати жінці щастя, вона знаходить його з іншим, а ви її караєте за своє жалюгідне безсилля?.. Та я тут, заждіть! Він матиме діло зі мною, Назі, будь спокійна. А, він дорожить своїм спадкоємцем? Гаразд. Я викраду в нього сина, бо це ж мій онук, сто чортів! Маю ж я право бачити хлоп’я? Я його відвезу в моє село, дбатиму про нього, будь спокійна. І я примушу це страховище здатись, я скажу йому: "Ану, хто кого? Хочеш мати сина – поверни моїй дочці її майно і не заважай їй жити, як вона схоче".
– Батьку!
– Так, я твій батько! О, я справді батько. Хай цей вельможний негідник не мучить моєї дочки… Хай мене грім поб’є! Я не знаю, що тече в моїх жилах! У них тигряча кров, мені хочеться пожерти ваших чоловіків. Дітоньки мої! То ось яке у вас життя! Та це ж для мене смерть… Що станеться з вами, коли мене не буде? Батьки повинні жити доти, доки живі їхні діти. Як погано влаштовано твій світ, Боже! А в тебе ж, кажуть, є син. Ти б мав не допускати, щоб ми страждали від лиха наших дітей. Ангели мої любі! Адже тільки страждання примусили вас прийти до мене. Ви ділитеся зі мною тільки слізьми… Та ні, ви любите мене, я це бачу. Приходьте, приходьте жалітися до мене! Серце моє велике, воно вмістить усе. Ви можете рвати його на шматки – кожен шматок стане батьківським серцем. Я б хотів узяти на себе ваші страждання, страждати за вас. О, маленькими ви були такі щасливі!..
– Тільки тоді й було нам добре, – сказала Дельфіна. – Де вони, ті дні, коли ми скочувалися з купи мішків у великій коморі?
– Тату, це ще не все, – сказала Анастазі на вухо Горіо, аж той здригнувся, – Діаманти я продала менше ніж за сто тисяч франків. Максимові загрожує суд. Нам треба сплатити ще дванадцять тисяч франків. Він обіцяв взятися за розум, більше не грати. В мене немає нічого в світі, крім його кохання, і я надто дорого заплатила за нього, щоб пережити цю втрату. Я пожертвувала майном, спокоєм, честю, дітьми. О, зробіть так, щоб Максим зберіг свободу, честь, щоб він міг лишитись у світі, де зуміє завоювати собі становище. Він тепер завдячує мені не тільки щастя, у нас є діти, які можуть лишитися без грошей. Все загине, якщо його посадять у Сент-Пелажі.
– Нема у мене таких грошей, Назі! Нічого нема! Анічогісінько! Це кінець світу! О, світ гине, це певно! Біжіть, тікайте, поки є час! Ах, у мене ще є срібні пряжки, шість столових приборів – перші, які я купив у своєму житті.
