Опір путінському режиму - Браудер Білл
І хоча Микола не міг пригадати момент свого падіння, він пам'ятав майже все, що передувало цьому. Уживану ванну з міцного пластику, але в хорошому стані, він замовив онлайн, а доставили її троє вантажників транспортної фірми. З ними він домовлявся на початку тижня. Вони також мали забрати в іншого продавця кілька піддонів із гіпсокартоном. Оскільки вони жили на останньому поверсі, було простіше підняти все через великий балкон за допомогою лебідки, ніж сходами. Микола був на даху з одним із вантажників, які працювали з лебідкою, а двоє інших допомагали знизу. Спочатку підняли гіпсокартон, а потім прикріпили ванну. На цьому його пам'ять обривалася.
Наступне, що пам'ятав Микола, це те, що він прокинувся у відділенні інтенсивної терапії. Провал у пам'яті був понад три дні. Якимось чином Микола, ванна та лебідка опинилися на землі. Микола впав лівим боком на ванну, а головою сильно вдарився об тротуар. Там залишилася калюжа крові.
Дивно, але на Колі все загоювалося як на собаці, і через десять днів він уже вийшов із лікарні на своїх двох. Біля будинку їх знову чекали поліцейські — ті ж, що підстерігали Юлю щодня. Микола був розлюченим, але занадто слабким для розмови з ними, тому вони з Юлею пройшли повз, начебто тих не існувало.
Поки Микола одужував удома, поліція не припиняла допікати сім'ю. Вони вручили всім, включно з Діаною, повістки, загрожували Юлі кримінальним переслідуванням за дачу "хибних" свідчень, вимагали від Миколи підписати заяву, що це був нещасний випадок, дошкуляли родині постійними дзвінками на мобільні, номери яких узяли невідомо де. Дійшли навіть до того, що, розшукавши Діану вконтактє, відправили їй повідомлення із вказівкою негайно звернутися до поліції.
Але цей колосальний тиск не мав зовсім ніякого ефекту. Юля не відкликала свою заяву, Микола не підписав жодних паперів, а Діана не думала з ними зв'язуватися. Горохови не збиралися йти в них на повідцю, але це не завадило ментам, як завжди, списати все на нещасний випадок: ванна була надто важка, а лебідка — ненадійна.
Насправді все було навпаки. Ванна не була важкою. Вантажність лебідки становила понад 450 кілограмів, а ванна важила менше ніж 120 кілограмів. Того дня, перш ніж підіймати ванну, лебідку використовували для підйому трьох набагато тяжчих вантажів — піддонів із гіпсокартоном. Фотографії з місця події свідчили, що противаги були навмисно пошкоджені, що й зробило лебідку нестійкою.
Можливо, найяскравішим доказом був протокол огляду місця події, складений поліцейськими, які прибули на виклик. Вони взяли свідчення лише у двох із трьох вантажників. Начебто третього просто не існувало (ніхто досі не знає, хто це був). Обидва допитані збрехали, сказавши, що ніхто не підіймався нагору до Миколи, піддони з гіпсокартоном вони переносили вручну сходами, а лебідку використовували тільки для підняття ванни. А ще цей дзвінок Іллі з погрозою! Усе це не билося.
7 квітня, за два тижні після події, Микола подав більш вичерпну та розширену заяву про злочин. Але, як і очікувалося, це не змінило поведінки поліції, і вони відмовилися проводити розслідування.
Якщо хтось і винен у цьому злочині — а ми підозрюємо, що це був злочин, — навряд чи стане відомо хто. Але, незважаючи ні на що, ми були щасливі, що Микола вижив, бо, напевно, не витримали б загибелі ще одного нашого юриста.
34. Сенатор Грасслі
Літо 2017 року Через місяць після події з Миколою я поїхав до Америки на важливий для нас процес.
Нарешті в Нью-Йорку розпочинався суд по суті у справі "Превезона". Після чотирьох років розслідування, величезних витрат часу та сил власник "Превезона" постане перед правосуддям.
Я був головним свідком звинувачення. На початку процесу я повинен викласти факти, що свідчать про аферу з 230 мільйонами доларів, яку здійснили посадовці російської влади, і розповісти суду про те, що сталося із Сергієм. Це створить контекст для журі присяжних та дозволить прокуратурі висунути звинувачення у відмиванні грошей. Після надання цих свідчень нові адвокати "Превезона" піддадуть мене виснажливому багатоденному допиту. Очікувалося, що судовий розгляд триватиме місяць. Пол Монтелеоні попередив мене, що я можу провести в суді щонайменше тиждень.
За шість днів до початку процесу американська прокуратура здобула дуже важливу перемогу: новий суддя, призначений замість Грієса, ухвалив прийняти до розгляду свідчення Миколи та документи у справі Хлєбнiкова.
Це було вирішальним моментом для виходу справи "Громадяни США проти "Превезона". А якщо ні, то прокуратура не змогла б довести безперервний рух 230 мільйонів доларів від моменту їхнього розкрадання в Росії до отримання частини цих грошей у Нью-Йорку і напевно програла б справу.
Компанія "Превезон" зробила все, щоб цього не допустити. Але тепер, коли це сталося, їхня єдина тактика в суді — постаратися стерти мене в порошок. Вони бездоказово ганьбитимуть і звинувачуватимуть мене самого у злочині, від якого збагатилася компанія "Превезон", і всіляко виставлятимуть мене жадібним аферистом. Оскільки в судовому процесі, з їхньої точки зору, всі засоби — до діла, включно з наклепом і образою, вони б робили це, не побоюючись наслідків, і таким чином заплутали б присяжних, що погано знаються на фінансах. Ті просто опустили б руки і винесли б рішення: "Ми просто не розуміємо, хто і що зробив, і тому не можемо визнати "Превезон" винним".
Перед тим як вирушити до Нью-Йорка, я зробив зупинку у Вашингтоні. За місяць до цього стався несподіваний прорив у розгляді нашої скарги згідно із Законом про іноагентів (ФАРА). Невелика замітка в онлайн-виданні "Політико" все ж таки не пройшла непоміченою. На неї звернув увагу один із помічників сенатора Чарльза Грасслі та розповів про неї своєму босу. Це дуже зацікавило Грасслі — голову Судового комітету Сенату, одного з найвпливовіших комітетів Конгресу у Вашингтоні.
Протягом багатьох років сенатор Грасслі порушував питання про нехтування цим законом. Наша скарга була не лише своєчасною та конкретною, а й порушувала цю проблему з новою силою та гостротою. Я кілька разів обговорював її з його радником із законодавчих питань Патріком Девісом і розповідав про всіх, хто брав участь у кампанії з дезінформації у зв'язку з прийняттям закону Магнітського, а також про роботу відділу ФАРА Міністерства юстиції, яка засмучувала.
Сенатор Грасслі вирішив взяти справу до своїх рук і направив до Мін'юсту листа з вимогою повідомити, що відбувається з нашою скаргою. На відповідь він дав їм два тижні. На початку травня пройшов місяць, а відповіді не було.
Я вже звик до того, що правоохоронці ігнорують мене, але сумнівався, що вони вчинять так само і з сенатором. Грасслі погодився зустрітися зі мною у четвер, 11 травня, та обговорити, як змусити Мін'юст працювати.
Увечері 10 травня я був у Вашингтоні. Втома, що накопичилася, давалася взнаки. Кількість справ зростала як груда снігу. Я думав про те, як відсипатимуся цілий тиждень після завершення суду у справі "Превезона". Але до того часу я мав тримати себе в руках і працювати як заведений.
Тієї ночі в готелі "Віллард Інтер-Континентал" я відчув, що захворію, причому серйозно. На ранок застуда посилилася. У другій половині дня в мене була призначена зустріч із сенатором Грасслі, яку я не міг пропустити. Проковтнувши таблетку нурофена, я змусив себе дотримуватися графіка і дістався до третьої години до його офісу, де мене зустрів Патрік Девіс. В очікуванні сенатора ми обговорили нашу справу та поведінку Мін'юсту. Нарешті до нас приєднався і сам сенатор Грасслі — 84-річний республіканець з Айови, який пропрацював у Сенаті 36 років. Я бачив його вперше, і він справив враження приємної та чуйної людини.
Ми обговорили низку можливих дій після неминучої відповіді від Мін'юсту, яка, як ми обидва розуміли, рано чи пізно прийде і буде дуже лаконічною: "Ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати". Він пообіцяв, що в такому разі викличе їх на слухання до Судового комітету Сенату і доб'ється від них конкретної, а не формальної відповіді. Грасслі поцікавився, чи готовий я дати свідчення.
— Звісно,— відповів я.
Надвечір у мене розігралася вже справжня люта застуда. Було не до вечері, і, звалившись у ліжко о пів на восьму, я забувся сном.
З ранку мене страшно морозило, проте футболку можна було викручувати. Не схоже на застуду. Зателефонувавши на ресепшен, я попросив принести градусник. Температура зашкалювала. Готель прислав лікаря. Тест на грип був позитивний. Лікар прописав парацетамол, пити багато рідини та залишатися в ліжку. Довелося скасувати усі зустрічі. Я проспав цілий день.
Температура ввечері була 39,7°C. Навіть думати про поїздку до Нью-Йорка було неможливо: я насилу доповзав від ліжка до ванної. Але якщо припустити, що я таки зможу дістатися міста на Гудзоні, як вистояти в суді цілий тиждень? На жаль, просто взяти лікарняний я не міг. Це серйозний процес у федеральному суді з десятками адвокатів, свідків, присяжних, суддею — все було розписано, всі готувалися, і я був головною дійовою особою на відкритті процесу.
Я здригався від самої думки, що можу підвести сім'ї Магнітського, Миколи, моїх колег та американське правосуддя після чотирьох років боротьби. Випивши колдрекс і згорнувшись калачиком, я молився, щоб до ранку температура спала.
Але цього не сталося.
Прокинувся я рано, до світанку. Почувався огидно. Голова розколювалася, футболка знову промокла. Робити нема чого — я змирився і вирішив повідомити Полу, що в такому стані я фізично не зможу з'явитися в суді в понеділок. Я дотягся до телефону і хотів було відправити імейл, коли помітив його повідомлення, що надійшло о 2:35 ночі.
Виявилося, що поки я був у грипозному забутті, Денис Кацив запропонував врегулювати справу в досудовому порядку з виплатою 5,9 мільйона доларів уряду США. Мені було так погано, що я не міг про це думати, але відчув величезне полегшення і, поставивши телефон у режим "Не турбувати", провалився в сон ще на кілька годин.
Прокинувшись і вибравшись із ліжка, я налив собі чаю і подзвонив Івану та Вадиму. Ми були єдині у своєму ставленні до останніх подій і шкодували, що американський суд не винесе обвинувальний вирок "Превезону", але результат був не такий уже й поганий.
