Опір путінському режиму - Браудер Білл
Але його перемога могла обернутися для мене катастрофою. Протягом усієї передвиборчої кампанії він невпинно нахвалював Путіна, обіцяючи, що вони порозуміються. Оскільки Трамп називав себе "майстром по оборудках", а Путін роками намагався утягти мене до своїх лап, дуже легко було уявити собі, як мене видадуть Кремлю внаслідок якоїсь брудної закулісної угоди.
Ніхто не міг зрозуміти, чому раптом Трамп так топить за Путіна. Це не могло додати йому голосів. Більшість американців негативно ставляться до Росії та особливо Путіна. Та й республіканці традиційно більш войовничо налаштовані щодо Росії, ніж демократи, тож і їхня підтримка не стала б сильнішою.
Здавалося, що Трамп поводиться нераціонально, але, довгі роки займаючись інвестиціями, я знав, що практично всі поводяться раціонально. Якщо чиясь поведінка здається вам ірраціональною, це означає тільки одне — у вас немає повної картини того, що відбувається. Це породжувало спекуляції протягом усієї виборчої кампанії. Я не знав про контакти Трампа з Росією, але в середині вересня до мене дійшла дивна чутка.
Походила вона від Коді Ширера, політичного оперативника, пов'язаного із сімейством Клінтонів. Коді дістав мій номер телефону через свого брата Дерека, колишнього посла США у Фінляндії та мого знайомого. Я гадки не мав, чим займається Коді, але в ті кілька разів, коли ми розмовляли, він не соромлячись згадував таємничі "джерела" у ФСБ, "високопоставлених" оперативників в американській розвідці та свої таємні контакти в Європі. Він був дуже яскравою особистістю.
— Білле, — сказав він хрипкуватим голосом, — я чув, що з Москви надходять дуже тривожні новини. Я зараз телефоную усім, щоб дізнатися, чи вони підтвердяться.
— А що за новини? — запитав я.
— Джерело у ФСБ розповіло, що вони мають відеокомпромат на Трампа з "дамами", аж 1987 року, ціла тонна. Дуже бридко.
Дзвінок Коді пролунав приблизно за місяць до того, як вибухнув скандал "Пуссігейт"[15], але навіть тоді я був упевнений, що сексуальне життя Трампа мало кого хвилює. У нього було три дружини, безліч подружок та репутація людини, яка бігає за всім, що рухається. Усі знали, що таке Трамп.
— І що з того? — запитав я.
— Ти не розумієш. На плівках не тільки секс, там збочене лайно.
— Ти бачив їх?
— Ні, — зізнався він.
— Тоді звідки знаєш, що вони взагалі існують? ФСБ — це джерело дези.
— Все, що раніше говорило моє джерело, билося.
Я ледве знав Коді. І те, що він казав, було нісенітницею, що не коштувала ні гроша.
Крім того, він був пов'язаний із Клінтонами — він мав усі підстави поширювати подібні історії. Мені стало ніяково.
— Вибач,— сказав я. — Я нічого такого не чув.
Попри мій скептицизм, із наближенням виборів я не переставав про це думати. Раптом все ж переможе Трамп? Якщо є хоч крихта правди в цих чутках, то Путін теоретично зможе шантажувати президента Сполучених Штатів. Трамп став би справжнім маньчжурським кандидатом сучасності. Можна легко уявити, що тоді чекає на ворогів Путіна на Заході.
Саме це займало мої думки у поїзді до Парижа 8 листопада. "Нью-Йорк таймс" пророкувала Трампу всього 15% голосів, але я продовжував регулярно перевіряти новини у твітері, тримаючи носа за вітром.
Я мав, як і більшість тих, хто живе у Великобританії, погане передчуття. За п'ять місяців до цього відбулося голосування щодо брекзиту, і моя впевненість у його результаті була абсолютно помилковою. Усі, кого я знав, а також фахівці з опитування були впевнені, що британці віддадуть перевагу тому, щоб їх країна залишилася в Європейському Союзі. Але ми недооцінили, як сильно люди в Центральній Англії ненавидять Брюссель і як їм ненависна думка про те, що їхні робочі місця займають мігранти.
Здавалося, що таке може статися і в Америці. Можливо, Трамп стане американським еквівалентом брекзиту.
Наш потяг прибув на вокзал Гар-дю-Нор о 6-й годині вечора. Ми заселилися в готель та пішли вечеряти. Я був настільки пригніченим, що не міг зосередитись на підготовці до майбутньої зустрічі. Після вечері я повернувся до номера та перевірив новини. Нічого. Через різницю в часі дані екзитполів з'явилися б не раніше середини ночі. Я змусив себе заснути, але о п'ятій ранку був бадьорий як ніколи.
Новини в айфоні повідомляли, що Трамп щойно переміг у Флориді. От лайно! За кілька хвилин — Північна Кароліна.
Я ввімкнув телевізор. З жахом дивився, як Трамп перемагає в інших штатах: о 7:35 ранку впала Пенсільванія, за годину — Вісконсин. От і все. Трамп став обраним президентом США. Сталося неймовірне!
За кілька хвилин я отримав імейл від свого брата, Тома. "В Америку ні ногою. Тут тобі небезпечно", — попереджав він. Схожі повідомлення надходили увесь ранок, поки я намагався підготуватися до зустрічі з французьким суддею.
Я думав про це навіть в офісі судді, який був неподалік Паризької опери. Я попросив Вадима взяти на себе ініціативу. Зустріч пройшла якось повз мене. Вже на вулиці ми зловили таксі на вокзал, а дорогою я обдзвонював друзів з Америки. Усі вони говорили одне й те саме: "Дупа".
Мені не хотілося в це вірити, і я подумав: можливо, ми перебільшуємо, сприймаємо ситуацію надто емоційно. Я вирішив поговорити з більш тверезо мислездатними людьми істеблішменту республіканців. Спочатку я зателефонував до свого друга Кена Герша, однокашника по Стенфорду і старого покерного приятеля, який тепер очолював Президентський центр Джорджа Буша в Далласі. "Трамп несправжній республіканець. І ніколи ним не був. Я хотів би втішити тебе, Білле, але не можу. Я гадки не маю, що він робитиме, як тільки обійме посаду", — сказав він.
Потім я зв'язався з колишнім генеральним прокурором Джоном Ешкрофтом, який раніше був начальником Джуліанні та працював радником Трампа під час передвиборчої кампанії. Можливо, він знав більше ніж Кен. На жаль, і він не знав чого чекати від Трампа.
Дорогою назад я спробував заспокоїтися. Америка була правовою державою, і людей ще не викрадали на вулиці. Звичайно, за Трампа все може змінитися. Схоже, що мій єдиний вихід — чекати та спостерігати, наскільки деградує все. Якщо американські правові інститути не витримають тиску Трампа, то крайньою мірою для мене буде просто не з'являтися в США, поки він при владі.
Закон Магнітського, однак, був зовсім іншою справою. Закон, над яким я так старанно працював, раптово опинився під загрозою. Трампу буде складно його скасувати, оскільки для цього буде потрібний законодавчий акт Конгресу, але він легко міг припинити вносити нові імена до списку санкцій Магнітського або, ще гірше, почати виключати з нього людей.
Адміністрація Обами, що йшла, поділяла мої побоювання. Після перемоги Трампа, але до його інавгурації вони додали до цього списку ще п'ять імен, включно з Андрієм Павловим.
З самого початку ця людина була одним з основних кандидатів на потрапляння до списків санкцій. Він був ключовою ланкою в ланцюжку подій, починаючи з організації змови щодо фіктивних судових рішень, які були використані в афері на 230 мільйонів доларів, і закінчуючи появою в Монако з Дмитром Клюєвим та погрозами Олександру Перепиличному. Але до цього йому вдавалося вислизати від санкцій, оскільки він не був російським чиновником чи колишнім ув'язненим. Що ж, більше не вийде.
Адміністрація, що йшла від влади, також довела до кінця законопроєкт Глобального закону Магнітського. Президент Обама підписав його, і він набув чинності 23 грудня. Тим самим було припинено спроби Путіна зірвати ухвалення Глобального закону або прибрати з нього ім'я Сергія.
Широким жестом уряд США оголосив про нові санкції та вислав десятки російських дипломатів у відповідь на втручання Росії в американські вибори. Щоразу, коли Вашингтон робив такі кроки, Москва відповідала взаємністю. Ви вводите проти нас санкції? Ми запроваджуємо санкції проти вас. Ви висилаєте наших дипломатів? Ми висилаємо ваших у тій же кількості.
Але цього разу нічого такого не сталося. Кремль, мабуть, знав щось, про що ніхто не здогадувався. Саме тоді я почав турбуватися. Можливо, Коді мав рацію. Можливо, Путін справді має щось на Трампа, і з 20 січня 2017 року американський президент буде фактично під його контролем. У міру наближення інавгурації ця божевільна ідея починала здаватися все менш божевільною. У Вашингтоні постійно ходили розмови про існування якогось викривального досьє, яке пояснює зв'язок Трампа з Росією. На початку січня це досьє фактично перебувало у руках ФБР, деяких членів Конгресу та багатьох великих медіа США. Преса повідомляла про його існування, але жодне видання не наважувалося опублікувати його, оскільки не могло підтвердити певність. Проте всі сприймали його ґрунтовно. Показово, що ФБР навіть поінформувало про ситуацію президента Обаму, який залишав пост, і обраного президента Трампа.
10 січня, пізно ввечері, коли я вже відходив до сну та переглядав останні новини, видання "Баззфід" виклало досьє повністю, порушивши мовчання ЗМІ. Я кликнув за посиланням і почав читати. Це був 35-сторінковий документ у форматі PDF, складений колишнім співробітником британської розвідки. У ньому стверджувалося, що російські спецслужби мають у своєму розпорядженні відеокомпромат, на якому Трамп зображений з повіями, які приймають "золотий душ" у президентському номері московського готелю "Рітц-Карлтон".
У ньому також стверджувалося, що Трамп та його наближені отримають 19-відсоткову частку у найбільшій російській нафтовій компанії "Роснафта" (а це на той момент майже 13 мільярдів доларів) в обмін на зняття американських санкцій. Складалося враження, що Кремль десятиліттями обкручував Трампа, бачачи у ньому свій актив. І це був лише початок. Від подиву в мене відвисла щелепа.
У досьє було все: секс, гроші, шпигуни, змови. Найбільше шокувало те, що воно підтверджувало неймовірну історію Коді.
Сказати, що досьє покращило мені настрій, це нічого не сказати. Навіть якщо тільки 10% із нього правда, цього вже вистачило б, щоб завадити Трампу зайняти президентське крісло.
Але наступного дня, після того як я відвіз свою дочку Джессіку на день народження до її подружки в район Гемпстед, мені зателефонував той британський журналіст, який першим розповів мені про Глена Сімпсона.
Я посміхнувся.
— Приголомшливе досьє, так?
— Це цікаве, якщо це правда, — відповів він.
— Ви думаєте, що це неправда? — запитав я.
— У мене є сумніви.
